41. Історизм Бенедетто Кроче.

Італійський історик, філософ і політик Бенедетто Кроче (1866-1952) залишив помітний слід у європейській культурі та науці. Розпочавши свою наукову кар’єру як історик й прихильник марксизму, Кроче незабаром розчарувався у ньому і звернувсядо більш докладного вивчення пізнавальних засад історії, її філософського осмислення. Його погляди формувалися у атмосфері дискусій навколо гносеологічних питань історії зламу двох століть.Учений порівнював історичне пізннання з мистецьким, виразно індивідуальним, описовим та інтуїтивним. Від початку ХХ ст. він активно розробляв філософські аспекти історичного пізнання. Свої роздуми вінпублікував у вигляді томів під спільною назвою “Філософія Духу”, котрі почали з’являтися друком від 1902 р. і послідовно розкривали способи пізнання дійсності людиною. У Кроче хід історії є поступальним і проявляє себе у чотирьох взаємозв’язаних формах свідомості (духу) — уяві, розумові, економічній та етичній волі. Кожна форма свідомості розкривається у взаємодії двох протилежних начал: уява — красоті і бридкості, розум — істині і помилковості, економічна воля — користі і шкоді, етична воля — добрі і злі. За таких умов, зміст історії зводиться до морального вдосконалення індивідуальної свідомості і, як наслідок, етичного розвитку особистості. “Наша історія,- підсумовував італієць,- є історією нашого духу, а історія людського духу є історією світу/Абсолютний історизм Кроче підносив історію натаку висоту, з якої навіть філософія представлялась невеличкою складовою частиноюісторії, оскільки її завдання зводилося лише до осмислення понять і суджень, котрі існують тільки як історичні.Поставивши історію у центр людського пізнання, італійський вчений відокремив її від мистецтва і природничих наук, зробивши реальною “філософією історії” .Справжньою історією є знання, що спирається на проведене дослідження, тобто вживання і переживання дослідником минулого через універсальні історичні категорії. Історик, як “творець” історії, шукає зміст минулого через призму теперішнього і майбутнього. У цьому полягав антидогматичний зміст поглядів італійського вченого, який намагався спростувати спекулятивні схеми історичного розвитку, стверджуючи незавершеність людських діянь, котрі кожний раз висвітлюють новий зміст історії. Щоправда, йому важко було відкинути звинувачення у релятивізмі, протиставленні абсолютного і відносного, теперішнього і минулого. Кроче гостро поставив питання про те, що дослідження історії завжди передбачає одночасне надання сенсу як окремій події, так і цілісності. Осмислення історії завжди є своєрідною мандрівкою від полюсу унікального і неповторного до картини її єдності, яка зовсім не заперечує існування багатоманітності.

42. Філософська історія а.Д.Тойнбі.

Сумніви у єдності історичного розвитку людства, які знайшли відображення

у багатьох філософських концепціях кінця ХІХ — початку ХХ ст.,філософії історії

А.Д.Тойнбі. Але його концепції передували історичні системи М.Я.Данилевського,

О.Шпенґлера, П.Сорокіна

Арнольда Джозефа Тойнбі (1889-1975). Його праця “Дослідження історії” (1934-1961)

Тойнбі відверто оголосив, що історик не може обмежуватися описом подій, а

повинен шукати відповідь на питання про сенс історії, її мету і завдання. Стоячи на

релігійних позиціях, вчений проводить ідею про те, що історія є справою Творця і

здійснюється через людей і людство в цілому. Але люди у своїй діяльності можуть наближатися до задуму Творця і тоді іхні діла дають позитивні результати. У противному випадку вони (діла) приречені на невдачу, оскільки не відповідають волі провидіння.

Відповідно до культури Тойнбі поділяє усі сучасні і минулі суспільства на цивілізації, яких нараховує 21-ну. Цивілізація починається там, де з’являються творчі особистості, які не оглядаються на предків і звичаї, а прокладають шлях у майбутнє.

Далі Тойнбі пропонує розглядати історичний розвиток через ідею “Виклик-і-

Відгук” або подолання людиною “викликів”, які перед нею ставить Творець. “Виклики” поділяє на три типи: (1)зовнішні удари (війни, агресії), (2) зовнішній тиск (економічна, політична і культурна

експансія сусідніх цивілізацій), (3) внутрішнє гноблення (становість, соціальне

панування, національне гноблення тощо).

Тойнбі формує поняття “вічної людини” або особистості, наділеної свідомістю, здатністю робити вибір цілей діяльності, розрізняти добро і зло, осягати духовність у вигляді релігійної віри.

Рушійною силою історії анґлійський мислитель вважав “життєвий порив”. Носієм його є творча еліта, що протистоїть пасивній меншості. Власне еліта змушена

давати відповіді на постійні “виклики”, щоб не допустити застою і розкладу. Занепад цивілізації теж пов’язаний з елітою, з її самозаспокоєнням і втратою нею сили.

Кризу цієї цивілізації він відносить до початку нового часу, коли було втрачено

християнський фундамент. Це призвело до появи різних постхристиянських

ідеологій (націоналізму, індивідуалізму, комунізму), які віддалили Захід від

релігійного начала. Він передбачав

утворення “світової федеративної держави”, яка не повинна нівелювати культурні відмінності, а покликана об’єднати на засадах релігійної духовності.