35.”Кінець історії” Френсіса Фукуями.

1989 Френсіс Фукуяма опублікував у часописі “The National Interest” статтю “Кінець історії?”, яка викликала бурхливу полеміку науковців різних дисциплін. “Кінець історії і остання людина” (1992), в якій більш докладно подав обґрунтування своїх поглядів. Фукуяма проголосив необхідність повернення до універсальної історії людства, котра здатна пояснити еволюцію і зміни, що мали і продовжують мати місце у розвитку світової людської спільноти. У сучасних умовах, всезагальність людської історії стає ще більш відчутною, аніж раніше. Тому намагання замкнутися у вузьких рамках індивідуалізму та суб’єктивізму і не зауважувати зворотнього впливу соціальних наслідків людської діяльності є нині неможливим. “Кінець історії” за Фукуямою зовсім не означає кінця людського співжиття і взаємин. Цей образний зворот вчений вживає слідом за Геґелем і Марксом для констатації факту завершення людством пошуків такої форми соціальності, котра б відповідала “найглибшим і фундаментальним людським потребам”.

єдино можлива раціональну форму суспільності — “ліберальну демократію”. історію суспільства з двох сторін— економічної та свідомісної. Фукуяма виокремлює крім чисто біологічних потреб людини ще й розумово-психологічну потребу “самоствердження”. потреба самоствердження особистості” є головним двигуном історії. Визнання більшістю освіченого населення Землі того факту, що історія представляє собою ланцюг безперервних спроб розв’язання внутрішньої людської “потреби самоствердження”, означає, на думку Фукуями, “кінець людини” — завершення пошуків моделі співіснування особистостей, колективів, груп, держав, цивілізацій. Праці Ф.Фукуями відчутно послабили позиції нарративістів у сучасній теоретичній історії, повернули погляди до універсальної історії людства.

Постмодерністська психоаналітично-лінгвістична візія історії на цьому ґрунті здобула поважні позиції у західній історіографії. Разом з тим, група західних істориків (В.Г.Макніл, Ж.Абу-Луго, В.А.Грін, Ф.Фукуяма та ін.) провадять пошуки способу інтеґрального підходу до історії. Для цього залучаються різні теоретичні доктрини — від психоаналізу до цивілізаційно- культурних інтерпретацій. При цьому вчені добре усвідомлюють “нестійкість” і політико-ідеологічну залежність синтетичних побудов всесвітньої історії, багатоманітність проявів якої важко піддається стандартизації. Холістична візія минулого, за твердженнями багатьох істориків, відбиває насамперед соціально- культурний чи соціально-політичний кути зору кожного конкретного дослідника на історію.

36. Феноменологія та історія в хх ст. (е.Гуссерль, х.Ортега-і-Гассет, г.Гадамер).

Феноменологія виникла, як напрям філософської гносеології, яка намагалася поєднати сцієнтизм та ірраціоналізм у процесі людського пізнання, створити цілісний світогляд. філософ Едмунд Гуссерль (1859-1938). Перші дослідження Гуссерля були присвячені філософським і логічним проблемам математики. З них він виніс уявлення, що справжнє наукове пізнання полягає не у дослідженні реальних явищ, а їх ідеальних проявів — феноменів, котрі існують незалежно від реальності).Констатуючи світоглядну кризу, він пов’язував її з кризою наукового пізнання, яке іґнорує людські виміри, втрачає зв’язок з життям суспільства і кожної окремої людини. Щоб надати пізнанню людських вимірів, Гуссерль запроваджує поняття “життєвий світ”, яке вміщує позараціональні гуманістичні цінності, втрата яких є небезпечною і для науки, і для людства в цілому. Звідси випливає історична місія феноменології: вивести людство з кризи, народженої тривалим пануванням натуралістичної науки. Для Гуссерля реальний світ — це лише “зовнішність”, а справжня картина історії розкривається у глибоко індивідуалізованому пізнанні. Хосе Ортега-і-Гасет (1883-1955). Він приходить до висновку, що існує два типи людей: “людина-маса” і “людина - особистість”. Перший тип — це люди, які не змогли усвідомити себе як особистості, знайти свій зв’язок з попередніми поколіннями і нагромадженим ними історичним досвідом. У підсумку вони попадають у тенета чужого впливу і перетворюються у загрозу суспільству. Ортега-і-Гасет протиставляє раціональність — духовності і культурі. Він запроваджує “історичний розум”, як трансцендентну свідомість, яка представляє собою загальне надбання людства і, водночас, абсолютний Розум. Через свідомість і духовність кожна людина прилучається до “історичного розуму”, намагається знайти себе, свою індивідуальність. Х.Г.Гадамера. Гадамер рішуче переносить зміст історії у свідомість людини, відмовляючися шукати історію поза нею. Людина сама є історією, оскільки вона є результатом попереднього розвитку, твердить філософ. Наука неспроможна дати жодних істиних знань про історію, вона “ковзає” по поверхні фактів і нездатна просякнути у їхню сутність. Щоб зрозуміти її, слід “вийти за межі факту. Це і є завдання гуманітарних наук, зокрема історії. Сутність історичного пізнання за Гадамером полягає у “зрозумінні” минулих подій з допомогою проникнення в історичну ситуацію. Зробити це можна через єдиного носія історичності — мову, яка є тим “логосом”, що підтримує континуїтет історії. Мова конституює світ, визначає спосіб людського буття. “Основою історичної науки,- заключає вчений,- є герменевтика”, метод “розгадування” змісту понять, які використовуються людьми для означення історії]. Мовні структури служать тим матеріалом, який дозволяє прилучитися до колективного досвіду, але тільки на індивідуальному рівні.