5.5. Особистість вчителя

Аналіз структури особистості вчителя повинен йти в плані розгляду основного питання про розвиток школяра, реалізація якого зумовлюється цілеспрямованістю вчителя, умінням у повсякденній діяльності не губити в полі зору це "основне завдання". У характері розв'язання саме цього завдання проявляється педагогічна спрямованість і особистість.

Під професійною спрямованістю вчителя розуміється перш за все його інтерес до педагогічної діяльності та здатність нею займатися. Спрямованість включає: цілі, мотиви і емоційне ставлення до діяльності /любов, задоволення та інші потреби/.

У професійній спрямованості можна виділити її основні параметри:

1. Якою мірою педагогічна діяльність значуща /чи маскується вона іншими цілями/?

2.Чи значущим є об'єкт педагогічної діяльності?

3. Якою мірою вчитель усвідомлює можливість правильного розв'язання педагогічних задач?

4. Як пов'язана педагогічна спрямованість з іншими видами спря- мованості /наука, мистецтво, громадсько-корисна діяльність/?

4. Задоволеність діяльністю.

4. Які труднощі мають місце в професійні діяльності вчителя та як вони долаються?

5. Як співвідносяться педагогічна спрямованість з самооцінкою особистості, рівнем домагань, здібностями, характером, тощо?

Розглянемо узагальнену професіограму вчителя /педагога/.

I. Педагогічна спрямованість особистості.

1. Любов до дітей.

2. Психологічна готовність до вчительської праці.

3. Психологічно-педагогічна культура тощо.

II.Особливості пізнавальної сфери педагога.

1. Педагогічна і психологічна спостережливість, здатність довільно концентрувати та розподіляти увагу.

2. Творча спрямованість уяви.

3. Логічність мислення, здатність доводити, чуття нового, гнучкість розуму.

4.Культура мовлення, багатство словникового запасу тощо.

ІІІ. Педагогічний вияв емоційно-вольової сфери.

1. Виразність і світлість почуттів, "сердечність розуму".

2. Здатність свідомо керувати своїми емоціями, регулю- вати свої дії, поведінку, володіти собою.

3. Терпеливість, самостійність, рішучість, вимогливість, організованість і дисциплінованість.

IV. Характерологічні і типологічні особливості педагога.

1. Сила, врівноваженість та рухливість нервово-психічних процесів.

2. Комунікативність.

3. Педагогічний оптимізм, гуманність.

4. Об'єктивність в оцінці учнів і самооцінці.

5. Схильність до громадської діяльності.

V. Протипоказання до педагогічної роботи.

1. Дефекти мови, органів слуху й зору.

2. Серцево-судинні захворювання.

3. Виражена неврівноваженість, піддатливість гнітючим настроям, підвищена дратівливість.

4. Акцентуації характеру, неврози, психози тощо. Тільки педагог із зрілою особистістю може виховати людину,

здатну творчо включатися у побудову суспільства вищого рівня розвитку, забезпечити формування цінностей підростаючої особистості, що розвивається з її неповторним внутрішнім світом. Перед вчителем стоїть завдання домогтися підвищення ефективності навчання, поліпшення підготовки молоді до самостійного життя та праці, формування учнів як свідомих суб'єктів пізнання, спілкування і праці. Педагог повинен володіти високим професіоналізмом, високою загальною культурою, здатністю розвивати в учнів сучасну культуру мислення, гуманність, здібності.

Майбутній вчитель має володіти достатньо розвинутою особистістю, повноцінним "Я". Йому доводиться розв'язувати багато дуже складних духовно-психологічних проблем особистості учня, що розвивається. Тільки вчитель як різнобічно розвинена, внутрішньо-несуперечлива без невротизму, психопатії, без акцентуацій особистість, може розв'язувати складні навчально-виховні завдання.

При розв'язуванні яких завдань вирішальне значення має вплив особистості вчителя?

По-перше, педагог повинен допомогти школяреві рано усвідомити своє "Я", свою особистість, свою самоцінність. Тут найважливіше вияв дитиною своєї неповторності, самості, окремості, самоідентичності. Він сприяє самоствердженню, самовираженню, самореалізації школяра в умовах школи та поза її межами. Крім того, у школі, у процесі навчання й виховання також відбувається осмислення учнями свого буття, що має відповідати їх власній природі. Школяр має позбутися відчуття прямої залежності від обставин, від грубої зовнішньої причинності усвідомлювати себе суб'єктом власного життя. Це також означає, що учень стане повноцінним суб'єктом уміння в школі /усвідомлює мету, вміє вчитися, має результати, саморегулює навчання/. Це може статися за умов відкритого і щирого діалогу наставника і вихованця, їх прямої взаємодії як двох неповторних особистостей, у яких є й щось таке, що їх єднає.

По-друге, наставник має допомагати, сприяти росту людських сил дитини; духовності, інших спонук /потреб, інтересів, цілей, ціннісних орієнтацій тощо/, задатків, розуму тощо. Якщо педагог не володіє духовним потенціалом, то не може бути й мови про реалізацію ним виховним завдань. Вчитель повинен допомагати складати та реалізовувати індивідуальні життєві проекти, програми людського буття школярів. З цією метою він виводить учня за межі свого "Я", за межі безпосередніх обставин, із ситуації теперішнього часу у більш чи менш віддалене майбутнє. Тільки завдяки самотранцендентації учень як неповторна особистість, знаходить сенс свого індивідуального життя.

По-третє, педагог має допомагати учневі знаходити, вибирати і навіть самостійно створювати всеможливі особистісні засоби, що необхідні йому для досягнення поставлених життєвих цілей, спочатку у навчанні, конкретній поведінці. Сюди належить і вміння планувати свою діяльність, розподіляти свої зусилля, вміння замотивовувати себе. На достатньо високому рівні розвитку особистості учень повинен володіти складними психологічними засобами для самовизначення в житті, постановки перспективних цілей тощо.

По-четверте, педагог має допомогти вихованцеві оволодіти культурою саморегулювання поведінки та діяльності, вмінням співставляти поставлені цілі, вибрані, засоби та дії, враховувати конкретні умови. При цьому учень має культивувати в собі почуття впевненості в успіху, внутрішню локалізацію контролю.

По-п'яте, наставник повинен сприяти становленню учня як суб'єкта мотиваційної саморегуляції. Це, насамперед, здатність до вольового зусилля у подоланні зовнішніх і внутрішніх перешкод, здатності приймати рішення, реалізовувати намір, оцінювати підсумки його реалізації. Одним з важливих способів є здатність до осмислення, своєї поведінки, діяльності, окремих вчинків та дій. Необхідно допомагати учневі перетворювати намір у дію, ідеальне в реальне, можливе у дійсне, мету в результат.

По-шосте, педагог повинен навчити учня культури рефлексії /самооцінювання, самодіагностики, самокорекції/. Конкретно, це означає встановлення факту "досягнення" мети, її відповідності одержаному результату, адекватність використовуваних засобів меті, оптимальність прийняття рішень та якість процесу його втілення у дійсність.

По-сьоме, для росту особистості необхідне постійне фіксування /відтворення/ індивідуального духовно-психологічного досвіду. Щоб мати необхідний досвід, учень має здійснювати, свого роду, вибіркову активність, спрямовану на збереження важливого, значущого, суттєвого, створюючи тим самим духовно-психологічну основу для постановки нових життєвих цілей, передбачень, в руслі розгортання своїх людських інтенцій. Таке переживання учня може бути означене так: "Я здобуваю необхідний духовно-психологічний досвід суб'єктної активності у становленні себе як людини". Ці духовно-психологічні завдання розв'язуються особливим чином. Педагогу необхідно створити ситуацію взаємозацікавленості, взаємоприйняття переживань, бажань, хотінь, що приховує відмінності життєвих і вікових завдань наставника і вихованця. Щирий взаємообмін потаємним - найбільш реальний шлях до душі.

Крім того, вчитель обговорює, моделює з вихованцем процес спільного пошуку засобів стосовно різного роду значущих цілей, набуваючи можливості найбільш адекватно оцінювати його духовно-психологічні потенції, рівень розвитку активності у плані прояву відповідальності, повинності, а також задатків та досвіду.

Тільки в позиції відповідального й, одночасно, значущого партнера, вчитель може виступати в ролі того, хто висловлює побажання, ставить вимоги, вимагає відповідальності від учня, одержуючи тим самим ще одну можливість для більш безпосереднього, очевидного для себе висновку про явні і скриті потенції підростаючої особистості, здатності до самовиховання та саморозвитку.

Педагог повинен спиратися на свій авторитет та довір'я з боку учня, демонструвати зацікавленість і віру в його творчі сили та можливості. Наставник має бути здатним до взаємозацікавленого досягнення взаємозначущого конкретного кінцевого результату спільної творчої діяльності старшого й молодшого. Він щиро представляє себе в якості зацікавленої особи, при цьому усе більше передаючи ініціативу учневі, з'єднавшись з ним в єдиному процесі творчої самоактуалізації. За цих умов вчитель може оцінити цілеспрямованість, довільність, послідовність, старанність, обов'язковість, уважність, наполегливість учня у подоланні перешкод, а значить, зазначити конкретні перспективи розвитку особистості, спроектувати цей розвиток.

Вище наведені аргументи показують важливість особистісних якостей педагога у плані виховання. Особистісні якості є значущими у плані організації навчання школярів. Правда, деякі вчені, політики, філософи, соціологи вказують, що сучасна школа не повинна займатися виховною функцією. Нам видається, що ця позиція є хибною. Вона суперечить традиціям українського суспільства та об'єктивним умовам, що склалися зараз.