6. Україна в період загострення кризи радянської системи (1965 – 1985 рр.)

Опозиційний рух. Репресії проти інтелігенції. Наступ консерваторів і цілковите припинення кампанії десталінізації з приходом до влади Л. Брежнєва викликали протест у шістдесятників. Почалися арешти в Києві та західних областях, але політичні звинувачення арештованим не висувалися. В пресі про ці події не повідомлялось. 4 вересня 1965 р. на прем’єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» в київському кінотеатрі «Україна» замість вступного слова І. Дзюба повідомив аудиторію про таємні арешти в республіці. Його підтримали Ю. Бадзьо, В. Стус, В. Чорновіл. Подія мала широкий резонанс за кордоном. Це був перший в СРСР відкритий колективний політичний протест за весь післясталінський період. Зброєю багатьох дисидентів у боротьбі з владою став самвидав – підпільно розмножувані й поширювані твори. Найпопулярнішим зразком самвидаву став памфлет І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Деструктивна національна політика подавалася в ньому як сталінський великодержавний курс, що не мав нічого спільного з урочисто декларованими настановами партії. Від 1972 р. розгорнулася чистка від інакодумців в інститутах АН УРСР, вузах, видавництвах, творчих спілках. Автора книги «І. чи р?» звинуватили намірах «послабити дружбу, розпалити недовіру й ворожнечу між укр. і рос. народами». Арешти 1972 -73 рр. підірвали опозиційний рух. Незабаром він відновився у правозахисній формі. Академік А. Сахаров у травні 1976 р. скликав у Москві прес-конференцію для західних журналістів., де було оголошено про створення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Відомі дисиденти, що увійшли до групи, зобов’язалися стежити за тим, як уряд СРСР дотримується гуманітарних статей Заключного акта. Українська Гельсінська група з’явилася у листопаді 1976 р. і складалась з письменників М. Руденко, О. Бердника, генерал-майора П. Григоренко, колишніх політв’язнів І. Кандиби та Л. Лук’яненка, вчителя О. Тихого, ін. Вони вказали справжні імена та адреси і мали діяти на легальних засадах. Але в грудні 1977 р. Л. Лук’яненко був заарештований та засуджений як «особливо небезпечний рецидивіст» на 10 р. ув’язнення та 5 р. заслання. Згодом ув’язненні ін. члени УГГ за звинуваченням у скоєнні карних злочинів. Навколо репресованих утворювалась інформаційна блокада.

Народна освіта. У 1960-80-х рр. внаслідок скорочення народжуваності відбувалося постійне зменшення контингенту дітей шкільного віку, це полегшило перехід до загальної середньої освіти. (Положення про обов’язкову середню освіту внесли до Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р.). Це було великим культурним досягненням. Вже 1976 р. більшість випускників 8 кл. продовжили навчання у 9 кл. або в середніх спеціальних НЗ. У сільській місцевості це викликало великі труднощі. У багатьох школах працювали тільки початкові або неповні середні школи (малокомплектні). Для рішення проблеми у великих селах створювалися інтернати. У 1984 р. Верховна рада СРСР схвалила «Основні напрямки реформи загальноосвітньої і професійної школи». Запроваджувалося навчання дітей з шести років (за бажанням батьків). 8-річки реорганізовані в 9-річки, а СШ перетворилися з 10-річок на 11-річки. Професійно-технічні училища різних типів перетворені на ПТУ, які давали повну середню освіту.

Наука. Наук. дослідження розгорталися в інститутах АН УРСР, установах відомчого підпорядкування і певною мірою - у ВНЗ. Період, який публіцисти назвали «застоєм» для АН був часом стрімкого розвитку (1985 р. – в ній понад 15 тис. науковців). За 1966-85 рр. Академія поповнилась двома десятками наук. інститутів, 9 з них – поза Києвом. 1971 р. утворено 5 наук. центрів – Дніпропетровський, Донецький, Львівський, Харківський і Одеський. Багато років йшло негласне змагання між АН СРСР і АН УРСР щодо обсягу економічного ефекту від упровадження у виробництво результатів наукових розробок.

Література. Переважна більшість активних у роки «застою» письменників забута. У поколінні шістдесятників популяризувалась поезія (М. Вінграновський, І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, Д. Павличко). Увійшли в поезію як борці з канонами «соцреалізму» І. Калинець, Р. Лубківський, В. Стус, ін. Голосно заявили про себе молоді прозаїки – Є. Гуцало, В. Дрозд, Григір Тютюнник, В. Шевчук, Ю. Щербак, В. Яворівський, ін. Вони писали просто й переконливо, надаючи перевагу малим формам – новелі й оповіданню. На початку 1968 р. голова Спілки письм. О. Гончар надрукував невеликий, але вагомий за змістом роман «Собор». На Пленумі ЦК КПУ назвали його «пасквільним» і поч. переслідувати його прихильників, що викликало загальне обурення. 1971 р. О. Гончара усунено від керівництва Спілкою (до кін. 70-х – В. Маланчук, у січні 1979 – очолив Павло Загребельний). Спеціальною постановою президії Спілки письменників було дозволено надрукувати «Марусю Чурай» Л. Костенко. 1981 р. з передмовою О. Гончара надр. книга віршів Василя Симоненка «Лебеді материнства». Борець з режимом В.Стус помер (вер.1985 р.) в карцері пермського табору суворого режиму під час голодування.

Мистецтво. Найбільш масовим видом мистецтва залишалось кіно. Понад 30 тис. кінотеатрів і пересувних кіноустановок щорічно обслуговували глядачів. В добу «застою»: фільм «Тіні забутих предків» за повістю М. Коцюбинського (реж. С. Параджанов, оператор Ю. Іллєнко, акт. І. Миколайчик, ін.). Після політичного скандалу в кінотеатрі «країна» фільм зняли з прокату на 20 років. Важка доля чекала талановиті твори в жанрі поетичного кіно, де виконавцем гол. ролей і режисером виступав І. Миколайчик – «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавилон - ХХ». Перший був вороже зустрінутий делегатами ХХІV з’їзду КПУ, тільки головний приз Московського міжн. фест. 1971 р. забезпечив йому місце в прокаті.

Театр. З театрів витіснялась українська мова, а укр. репертуар скорочувався. В серед. 80-х рр. працювало біля 90 театрів. Перед постановкою кожну п’єсу проглядала комісія. Провідна роль у цей час належала театрам опери і балету в Києві та Львові, драмтеатрам ім.. І. Франка та ім.. Л.Українки у Києві, драмтеатру ім.. М. Заньковецької у Львові. Визначні укр. режисери та актори С. Данченко, І. Молостова, А. Новиков, В. Дальський, Є. Пономаренко, М. Задніпровський, В. Заклунна, Н. Копержинська, П. Куманченко, О. Кусенко, Ю. Мажута, А. Роговцева, М. Рушковський, Б. Ступка, В. Добровольський, Н. Ужвій, на оперній сцені – А. Гнатюк, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, А. Мокренко, Д. Петриненко, А. Солов’яненко, М. Стеф’юк, Г. Ціпола продовжували розвивати кращі традиції попередників..

Музика. Процес розвитку укр. музики у др. пол. ХХ ст. характеризується удосконаленням всіх її жанрів. Найбільш відомими за межами України профес. колект. були: Засл. держ. хор ім. Г. Верьовки, Засл. акад. хор. капела «Думка», Засл. анс. танцю ім. П. Вірського, етногр.хор.анс. «Гомін» під кер. Л.Ященка (відродження колядок і купальських пісень, що засвідчували оригінальність і неповт. укр. фольклору). Скарбницю укр.муз.мист. збагатили опери В. Губаренка, Л. Колодуба, Г. Майбороди, симфонії та кантати А. Філіпенка, А. Штогаренка. У жанрі пісенної і хорової музики плідно працювали О. Білаш, К. Домінчен, П. Майборода, С. Сабадаш, А. Філіпенко, І. Шамо, ін. Новаторська музика В. Сильвестрова та Л. Грабовського, Л. Дичко (хорова), Є. Станковича, М. Скорика (симфонічна) звучала на міжнародних фестивалях.

Архітектура. У 60-х рр. взято курс на створення домобудівної індустрії, на перехід до індустріальних методів великопанельного будівництва (з метою здешевлення та забезпечення громадян житлом та необхідними побутовими, культурно-освітніми, лікувальними спорудами). Послідовно зверталася увага на функціональне та естетичне поліпшення житла (шумозахисне планування, будинки з квартирами у двох рівнях, використання монолітного залізобетону). При зведенні громадських споруд архітектори шукають нові художньо-функціональні рішення. По новаторськи сприймалися у 60-х рр. палац спорту у К Єві (1958-60, арх. М. Гречина, О. Заваров), універмаг «Україна» (1960-66, арх. І.Гомоляка) з суцільно заскленими фасадами, відсутністю декору, простою композицією. Палац «Україна» в Києві (арх. Є.Марченко) сприймається динамічним завдяки вертикальним пілонам та вигнутій дузі фасаду. Прикладом умілого поєднання арх. і скульп. є споруда Будинку художника в Києві (1977, арх. А. Добровольський, А. Макухіна), оздоблема бронзовими статуями муз (скульп. В. Бородай). У 70-80-х рр. реконструюються та створ.нові (сучасні форми, використання нов. буд. технологій та матеріалів) корпуси ВНЗ: комплекс Київ. нац. універ ім. Т. Шевченка (1972-85, арх. В.Ладний, Л. Коломієць, ін.), Донецького унів. (1973-78, арх. В. Бучек, Г. Павлов, ін.), навч. корп. Львів. політех. інст. (1964-72, арх. Р.Липка, ін.) Висотні споруди (готелі «Лебідь» 1971; «Русь» 1976-79) виконували роль вертикальних домінант. Останнім часом загострюється проблема органічного поєднання старої забудови з новою, яка часто дисонує з історичними пам’ятками. Набуває розвитку висотне житлове будівництво, що споруджується швидкісними індустріальними методами, а й малоповерхова котеджна забудова. Перед сучасними архітекторами стоїть складне завдання збереження архітектурного середовища, тактовне доповнення його сучасними спордами.

Живопис. З доробку художників періоду «застою» збереглося мало, портрети передовиків, панорами новобудов, «ленініана» - пішли у небуття разом з держпартією. Худ. і скульп. др. пол. ХХ ст. намагалися вийти за межі офіційного творчого методу – соц. реалізму, розвивали традиції укр. нар. живопису. Плідно працюють художники В.Касіян, М. Глущенко, М. Дерегус, Т. Голембієвська. Новаторськими пошуками, філософським осмисленням явищ відзначаються полотна Т. Яблонської («Хліб», «Весна», «Тиша», «Травень», «Весілля»). Значних успіхів досягли народні художниці Г. Собачко-Шостак, М. Приймаченко, К. Білокур, які працювали у жанрі нар. декоративного розпису.

Отже, протягом ХХ ст. українська культура пройшла довгий, складний і суперечливий шлях розвитку. Відзначивши початок ХХ ст. бурхливим феєрверком талантів, розмаїттям стилів і напрямків у різних галузях художньої творчості, українські митці довгі десятиліття в умовах радянського тоталітаризму змушені були працювати в рамках соціалістичного реалізму, постійного втручання в творчий процес, обмежень виборі тематик та ідейних оцінок. Сталінські репресії фізично знищили більшу частину діячів української культури – вчених, письменників, художників, церковних діячів, а інших змусили поступитися принципами. Все ж кращі представники українства у ХХ ст. вивели вітчизняну культуру на світовий рівень. Їх творча та громадська діяльність сприяли здобуттю незалежності України.