2.5. Інші міжетнічні конфлікти

Ще в 2001 році після масштабних терактів у Нью-Йорку і Вашингтоні США оголосили війну міжнародному тероризму, однак і сьогодні, дванадцять років по тому, їй не видно кінця, у неї втягуються все нові сили.

Міжнародний тероризм тісно пов’язаний із міжетнічними конфліктами. Наприклад, у Судані йде запекле протиборство між мусульманською північчю і християнським півднем, що прагне домогтися автономії. Перші сутички між Народною армією звільнення Судану і Рухом за справедливість і рівність відбулися ще у 1983 році. У 2003 році протистояння знайшло форму нещадної війни в Дарфурі. Тут теж не видно кінця збройному насильству і напруженість продовжує тільки зростати.

Хоча ООН, багато інших міжнародних організацій намагаються стабілізувати обстановку у світі, їхнього зусилля поки не приносять відчутних результатів. Великі збройні зіткнення на етнічному ґрунті відбуваються майже на всіх континентах, і їхнє число поки не тільки знижується, а навпаки – зростає.

І все-таки за останні роки деякі конфлікти припинилися по різних причинах. Трохи незвичайним шляхом були зупинені збройні зіткнення в Індонезії й Індії. Так, війна між індонезійським урядом і сепаратистською організацією “Вільний Ачех” продовжувалася більше 30 років. У ній загинуло понад 120 тис. чоловік. Однак після того, як на провінцію Ачех зійшло руйнівне цунамі, інсургенти і влади погодилися співробітничати в справі допомоги потерпілим. За допомогою міжнародних посередників сторони підписали договір про припинення вогню. У липні 2006 року парламент Індонезії проголосував за надання Ачеху прав автономії.

Трохи раніше майже аналогічна ситуація склалася в Кашмірі. Починаючи з 1989 року уряд Індії вів боротьбу з тамтешніми сепаратистами. Їхні воєнізовані угруповання були тісно пов’язані з ісламськими екстремістами в сусідньому Пакистані і з бойовиками “Аль-Каіди”. У 2002 році повстанці навіть загрожували підірвати на території Індії ядерну боєголовку. Однак коли в жовтні 2005 року в Кашмірі відбувся сильний землетрус, лідери більшості з 23 екстремістських угруповань цього штату, які вимагала державотворення чи приєднання до Пакистану, почали переговори з Делі. Сьогодні в Кашмірі де-факто діє не дуже стійкий режим перемир’я.

Ізраїль, довгий час знаходиться в стані конфлікту з Палестинською автономією; на сучасному етапі став підтримувати Ясіра Арафата президента, що змінив, Махмуда Аббаса. У такий спосіб Тель-Авів намагається протидіяти терористичному угрупованню ХАМАС, яке законним шляхом захопило політичне лідерство в ПА, але яке продовжує не визнавати раніше підписані угоди з Ізраїлем.

Влади Алжиру почали вести війну з релігійними екстремістами в 1991 році. Протистояння з бойовиками ісламістів, у якому загинуло близько 150 тис. чоловік, припинилося через виснаження сил обох сторін. Аналогічним чином завершився конфлікт у Кот Д’івуарі (Беріг Слоновой Кістки). Встановлення мирних відносин у цьому регіоні було досягнуто за допомогою ООН.

На Філіппінах армії і спецслужбам удалося значно послабити ісламістську організацію “Абу Сайаф” (війна йде з 1999 року), а в Уганді – екстремістську “Армію Бога” (конфлікт почався в 1986 році).

Разом із тим необхідно зазначити, що вирішивши одні конфлікти, на їх місце приходять інші, або розгоряються старі. Наприклад, в США культурантрологи фіксують, як буквально на очах колись єдина американська нація починає ділитися на цілий ряд регіональних етнокультурних блоків – зародкових етносів. Це проявляється не тільки в мові, що демонструє поділ на кілька діалектів, але і в самосвідомості. Фіксується навіть переписування історії – по-різному у різних регіонах США, що є показником процесу створення регіональних національних міфів. Вчені прогнозують, що США з часом опиниться перед проблемою вирішення етнонаціонального поділу, як це сталося і в Росії.

На сьогоднішній день на острові Кіпр проживає близько 80 відсотків греків і 20 відсотків турків. Після утворення Республіки Кіпр сформувався змішаний уряд, проте в результаті різночитань положень Конституції жодна сторона її не дотримувалася. У результаті цього, починаючи з 1963 року розпочалася ескалація конфлікту. З 1964 по 1974 рр.. на острові для запобігання конфлікту був розміщений контингент ООН. Проте в 1974 році була зроблена спроба урядового перевороту. У відповідь на спробу перевороту Туреччина направила на Кіпр тридцятитисячний військовий корпус. Насильство тривало кілька місяців. До 1975 року острів був розділений. У результаті поділу одну третину острова на півночі контролюють турецькі війська, а південну частину – грецькі. “Зелена лінія” розвела конфліктуючі сторони, і в 1983 році була проголошена Турецька Республіка Північного Кіпру, а проте її визнала тільки Туреччина. Грецька сторона вимагає повернення території, греки-кіпріоти, які жили на півночі, сподіваються повернутися в свої будинки і вважають, що північ окупований турецькими загарбниками. З іншого боку, контингент турецьких військ на півночі Кіпру постійно збільшується. Фактично контакти між північчю і півднем острова зведені нанівець [14, с. 156].

До остаточного вирішення конфлікту ще далеко, оскільки жодна сторона не готова йти на поступки.

На Балканському півострові існує кілька культурних регіонів і типів цивілізації. Особливо виділені наступні: візантійсько-православний на сході, латино-католицький на заході і азіатсько-ісламський в центральних і південних областях. Міжнаціональні відносини тут так заплутані, що важко очікувати повного залагодження конфліктів у найближчі десятиліття.

Отже, на підставі наведених прикладів мож­на зробити висновок про те, що у багатьох країнах поліетнічна регіональна структура держави справ­ляє великий вплив на систему політико-територіальної організації. Фактор етноконфесійної гетерогенності відіграє важливу роль у регіоналізації сучасних держав світу і здатний, за пев­них умов, справляти вплив на дезінтеграційні про­цеси всередині країни. Розвиток “етнічної осно­ви” у суспільстві можливий у різних варіантах, включаючи і “нульовий”, за якого вона малопомі­тна. Усі ці варіанти у кожному конкретному випа­дку присутні у вигляді тенденцій, ті чи інші з яких беруть гору залежно від історичних обставин.

Зарубіжний досвід свідчить, що за екстрема екстрема­льних умов (погіршення економічного станови­ща, воєнні дії, зростання безробіття тощо) у сто­сунках між представниками різних етнонаціональних груп суттєву роль відіграє “етнічна конку­ренція”, яка часто переростає в “етнічний антаго­нізм”. Це може призводити до поглиблення на­пруженості у відносинах між етногрупами, ви­кликати протистояння, яке здатне призводити до розпаду держави.

Характеризуючи етнополітичну ситуацію в Україні, слід зауважити, що вироблений і переві­рений практикою досвід співіснування різних етносів у країні дозволяє говорити про його по­рівняну безконфліктність. Україні після розпаду Радянського Союзу, на відміну від деяких інших республік, вдалося уникнути кривавих конфлік­тів на етнічному чи конфенсійному грунті. Хоча не слід ігнорувати можливість зростання в май­бутньому міжетнічної напруги, оскільки чимало вітчизняних політиків схильні спекулювати на національному питанні, намагаючись підвищити свій рейтинг чи мобілізувати населення тих регі­онів, де вони користуються найбільшою підтрим­кою для якихось політичних акцій. А це своєю чергою створює небезпеку для територіальної цілісності України, бо підживлює міжрегіональне протистояння та протистояння між центром та регіонами.