2.3. Міжетнічні конфлікти на пострадянському просторі

Більшість аналітиків вважають, що одна з головних передумов конфліктів у просторі СНД закладена в особливостях формування радянської держави як унітарної і жорстко централізованої. “Радянська керівна еліта, – підкреслює Г. Перепелиця, – вбачала в етнічній, національній, релігійній розмаїтості загрозу тоталітарному характеру панування і тому постійно боролася за уніфікацію” [17, с. 88].

Це панування було побудовано на жорсткій етнотериторіальній адміністративній ієрархії і здійснювалося через регіональні центри, підпорядковані центральній політичний еліті. Водночас остання мала у своєму розпорядженні величезні політичні та економічні ресурси. Використовуючи розподільні механізми та потужний примусовий апарат, загальносоюзна політична еліта придушувала будь-які спроби організації національних рухів, забезпечувала стабільність радянської державної системи. Внаслідок такої ієрархії колишні союзні республіки зберегли, хай і спотворені, національні культурні традиції, набули необхідних умов для свого незалежного існування: адміністративну систему, національну політичну еліту тощо.

Руйнація тоталітарного режиму не тільки послабила центральну владу, а й викликала невдоволення національних еліт, відповідальних за стан справ у республіках, але при цьому позбавлених необхідних ресурсів. За цих умов етнополітичний чинник став могутньою основою масової політичної мобілізації. В останнє десятиліття він став переважати всі інші конфліктогенні чинники.

За складністю етнічних конфліктів, що спалахують на території колишнього Радянського Союзу, можемо поділити їх на п’ять категорій, кожна з яких несе свою власну загрозу як окремому регіонові, так і всьому пострадянському просторові [17, с. 101-102]:

1. Внутрішній етнічний вибух. Сам по собі не будучи міжетнічним конфліктом, внутрішній етнічний вибух загрожує новоствореним державам на пострадянському просторі. Перш за все, Російській Федерації. Націоналізм у період різкого підйому, або різкого спаду активної участі мас в політичному житті може побороти центральні інститути, де релігійні, етнічні, регіональні та політичні сили змагаються за владу. Російській Федерації загрожують психологічні проблеми росіян сприйняти Росію як окрему державу.

Оскільки Російська держава стала імперією до того, як російський народ зміцнів як нація, а Радянська держава ставилася до росіян, на відміну від інших народів, як до нації, що має екстериторіальні права, росіяни не повинні були визначати свою сутність і встановлювати кордони своєї держави. Здійснене опитування громадської думки свідчило, що майже третина етнічних росіян не вірили, що Російська Федерація – це те ж саме, що й Росія. Дві третини росіян, котрі брали участь в опитуванні, вважали, що Росія має бути більшою за Російську Федерацію і територіально відповідати колишньому Радянському Союзу; одна третина вважала, що Росія має бути меншою. Крім того, значна частина опитуваних із обох груп заявляли, що не хотіли б брати участь в обороні Російської Федерації як держави.

Такі почуття сприяють внутрішній нестабільності Росії, де Москва втратила ефективний контроль за багатьма регіонами. А також за її межами, оскільки чимало росіян виступають за реставрацію колишньої імперії. Ця неоднозначність росіян різко ускладнює розбудову держави і може призвести до дезінтеграції державної влади на всій території велетенської Російської Федерації.

2. Іредентистські претензії Росії. З цією проблемою пов’язаний статус 24,5 мільйонів етнічних росіян, що проживають за межами своєї етнічної батьківщини. Хоча 23 мільйони з них і є громадянами 14 держав колишнього Радянського Союзу, а лише 50 000 – громадяни Російської Федерації, вони дають підстави для націоналістичних дискусій в Росії про статус Росії й реставрації імперії. Напередодні розпаду радянського Союзу, радянські географи підрахували, що довкола Російської Федерації є понад 50 пунктів, які слід негайно пристосувати для життя російських громад. Беручи до уваги нестабільність та присутність 270- тисячного військового контингенту, який принаймні номінально перебуває під командуванням Росії знаходиться на території колишніх союзних республік, можливість висунення таких іредентистських претензій виглядає дуже реальною.

3. Іредентистські претензії інших держав. Колишні радянські республіки також незадоволені існуючими кордонами. Дехто прагне розширити їх за рахунок сусідів. При цьому забувають про існування понад 18 мільйонів людей 14 “основних” національностей, котрі проживають за межами територій “своїх” країн. Приблизно стільки ж осіб ще не мають своєї міжнародно визнаної держави. Конфлікти в Закавказзі – Вірменія – Азербайджан, Грузія – Північний Кавказ – є проявами цих проблем. Аналогічні суперечки потрясають Молдову, Україну, Білорусію, держави Середньої Азії. Сюди ж слід віднести загрози цілісності Російської держави з боку татар, бурятів, угро-фінських груп та інші.

4. Конфлікти за ресурси, що мають етнічне підґрунтя. Не будучи етнічними конфліктами у повному сенсі – зрештою, всі етнічні конфлікти включають не лише суто етнічний аспект – конфлікти за ресурси на етнічному ґрунті (за воду, нафту, доступ до портів та інших систем комунікацій) посідають не менш важливе місце у загальній системі конфліктів. Держави Середньої Азії діляться на такі, що мають запаси води – Киргизія та Таджикистан; й інші – ті, які залежать від постачання води ззовні.

5. Заочні конфлікти. Під такими конфліктами ми розуміємо використання етнічних, мовних чи культурних зв’язків однією групою держав всередині, або за межами колишнього Радянського Союзу, з метою розколу, впливу чи іншого способу контролювати події, що там відбуваються. Сьогодні ці конфлікти ще не перейшли у військову стадію, однак підійшли до них дуже близько – особливо у Нагірному Карабасі та Придністров’ї, коли допомога ворогуючим сторонам надається ззовні різними державами. Оскільки дедалі більше країн приймають економічну і політичну участь у справах держав на периферії колишнього Радянського Союзу, ризик спалаху таких “заочних” конфліктів зростатиме.

З кожним роком простежується зростаюча неадекватність державної політики Росії реальним, стійким тенденціям етнополітичного розвитку. Об’єктивні тенденції свідчать про посилення етнічної самосвідомості, появу різних етнічних спільнот та ускладнення форм і характеру взаємодії між ними. У той же час державна політика Росії спрямована на “не зауваження” ускладнень етнічних процесів, вирішуючи все адміністративними методами управління державою. Така неузгодженість політики держави до реальних настроїв суспільства і зокрема етнічних, на нашу думку є важливим чинником можливості виникнення і в подальшому досить серйозних та складних міжетнічних конфліктів, тим більше, що вже є наявний приклад чеченського збройного протистояння.

Пострадянські держави традиційно поділяють на п’ять груп, в основному за територіальним принципом:

1. Прибалтика: Естонія, Литва і Латвія.

2. Центральна Азія: Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан, Туркменістан.

3. Закавказзя: Грузія, Вірменія та Азербайджан.

4. Східно-європейські держави: Україна, Білорусь і Молдова.

5. Росія: розглядається як окрема територія через свої унікальні географічні та політично-економічні особливості [14, с. 150].

Як уже зазначалося, більшість міжетнічних конфліктів на території колишнього СРСР пов’язані із штучним адміністративним поділом часів Сталіна, а також із прагненням певних територій з різним національним і релігійним складом до відокремлення від держав, частиною яких вони офіційно є. Жодна з самопроголошених територій досі не визнана жодною державою світу.

Основні міжетнічні конфлікти:

1. Придністровця (конфлікт за незалежність від Молдови).

2. Абхазія і Південна Осетія (конфлікти за незалежність від Грузії).

3. Чечня (конфлікт за незалежність від Росії).

4. Нагірний Карабах (конфлікт за незалежність від Азербайджану).

Отже, розглянемо деякі міжетнічні конфлікти на пострадянському просторі.

Міжетнічні проблеми незалежної Латвії. Тривалий час проблемним залишалося питання про становище російського і російськомовного населення в Латвії. У момент набуття незалежності в Латвії проживало понад 900 тис. росіян і 1 млн. 122 тис. російськомовних громадян (34% населення). Темпи натуралізації російськомовного населення не тільки не збільшувалися, а навпаки, спадали. Кількість росіян до 2005 року становила 28,6% населення, або близько 660 тис. осіб. Правозахисники з Латвійського комітету з прав людини налічували близько 60 відмінностей в правах громадян і негромадян.

Через складні міжнаціональні відносини російськомовне населення було витіснене з політичних процесів і позбавлене можливості працювати в державних і муніципальних організаціях. Як наслідок, більше половини всіх підприємців в Латвії є представниками російської діаспори. Іншої сфери діяльності для активної частини населення з цієї громади просто не існувало. Сьогодні це викликає занепокоєння у представників титульної нації, але змінити ситуацію силовими методами вже неможливо, оскільки демократичні процеси мають незворотний характер. Позбавлення багатьох постійних мешканців (негромадян) права шляхом виборів представляти свої інтереси у державній політиці призводить до значної напруженості в суспільстві. Правляча еліта забезпечує собі привілейовані умови за рахунок громадських інтересів. Місцева еліта побоюється, що зменшення кількості негромадян приведе до розбудови політичної структури і втрати власних політичних позицій.

Значною проблемою і приводом для серйозного занепокоєння є згортання викладання російською мовою. Перспектива втрати навіть існуючих можливостей отримання освіти рідною мовою все частіше провокує протести російськомовного населення.

Етнонаціональні проблеми в Естонії. Якщо за останнім радянським переписом 1989 року естонці становили 61,5% населення країни, то в 2000 році їх частка зросла до 67,9%. Сталося це виключно завдяки зменшенню чисельності російськомовного населення: все населення країни між двома переписами скоротилося з 1 мільйона 566 тисяч до 1 мільйона 377 тисяч чоловік. Втім, в точності останнього перепису фахівці сумніваються, вважаючи, що насправді населення на той час було на 60-70 тисяч більше.

Традиційно все неестонське населення називають російськомовним, але етнічно воно не зовсім однорідне: основну частину складають етнічні росіяни (близько 25% усього населення), є й українці (понад 2%), білоруси (2%), фіни (менше відсотка) та представники інших національностей.

Російськомовні мешканці Естонії за своїм статусом поділяються на три категорії: громадяни Естонії, громадяни іноземних держав (насамперед Росії), а також особи без громадянства, які мають так званий “паспорт іноземця”.

Для багатьох російськомовних громадян Естонії зміна країни, суспільного ладу та статусу виявилися нелегким психологічним випробуванням. Загальною проблемою залишається мовна політика, і перш за все діяльність Мовної інспекції, яка (відповідно до Закону про мову і підзаконних актів) вимагає знання державної мови не тільки від державних та муніципальних службовців і, скажімо, лікарів, а й від працівників приватного сектора. В органах влади та державних або муніципальних установах без знання естонської на дуже хорошому рівні працювати неможливо, крім того, Мовна інспекція домагається дотримання вимог мовного законодавства і в приватному секторі.

У цілому в Естонії після відновлення незалежності зберігався міжнаціональний мир. Так було до 2007 року, коли конфлікт навколо Бронзового солдата показав, що далеко не всі розбіжності вдалося подолати.

Сьогодні можна впевнено говорити про те, що Прибалтика є однією із найбільш конфліктних зон на пострадянському просторі.

Відомо, що близько 40-50 % населення Естонії та Латвії складають не балтійські етноси. Але за останні роки неприязнь прибалтів до інших етносів стала нормою, і хоча до відкритого протистояння тут не доходить – ситуація залишається дуже складною. На сьогодні ці країни – єдині серед нових незалежних держав, які не дали свого громадянства колишнім підданим СРСР, які залишаються на їхній території. До отримання незалежності 30% населення Естонії (переважно російському, більшість якого народилася в цій республіці) було відмовлено в громадянстві. Росіяни, як іноземці, отримали особливі паспорти жовтого кольору. Крім того, до них застосовують заборони на професійну діяльність: наприклад, 700 тисяч росіян, які проживають в Латвії, не можуть займатися 23 видами діяльності. Політичне керівництво країни закриває очі навіть на те, що завдяки цьому такі гіганти прибалтійської промисловості, як Ризький радіозавод чи Інгалінська АЕС, не мають необхідної кількості кваліфікованих кадрів. Фактично росіян поступово витісняються з більшості сфер суспільного життя [30].

Політичне керівництво Латвії та Естонії намагається штучно створити мононаціональні держави і таким чином віддалитися від “великого сусіда”, і причини прагнення розриву – насамперед політичні. Розмежування населення за національною ознакою в даному випадку відіграє, скоріше, другорядну роль. Слід визнати, що в результаті такої політики для прибалтійських країн було спрощено членство в Раді Європи, надані всі умови для швидкої інтеграції в європейські структури.

Особливості етнічного конфлікту Придністров’я. Проблема полягає у тому, що незалежна придністровська держава, хоча й не визнана міжнародною спільнотою, де-факто існує більше п’ятнадцяти років. Керівники Придністровської молдавської республіки охоче обговорюють різні варіанти взаємин з Кишиневом, але практично їх вже важко зрушити із завойованих позицій. Примітно, що наприкінці 2000 року Гагаузія заявила про намір стати третім учасником переговорного процесу щодо формування “спільної держави”. Між гагаузами та Придністров’ям була підписана угода про торговельно-економічне, культурне та інші види співробітництва. Як і у випадку з іншими самопроголошеними республіками, час працює на Придністровську молдавську республіку. Республіка, яку іноді називають “живим музеєм радянської епохи”, утримується на плаву завдяки поєднанню легальних і нелегальних експортних операцій, в числі яких – продаж сталі і зброї. Вона претендує навіть на самостійну роль у відносинах з Росією, Україною, СНД, та й у регіональній політиці в цілому. Тут уживаються інтереси багатьох впливових сил, для яких нормалізація ускладнила б бізнес, а тому їх цілком влаштовує нинішній статус ніким не визнаної республіки [30].

Вірмено-азербайджанський конфлікт. Хоча початком цього конфлікту з лютого 1988 року стала Нагірно-Карабахська автономна область Азербайджану, яка оголосила себе незалежною Нагірно-Карабахською Республікою (НКР), підґрунтя вірмено-азербайджанського збройного протистояння більш складне і багатопланове. Крім власне територіального спору, тут присутнє і історико-культурне суперництво з елементами міжнаціональної ворожнечі між вірменами й азербайджанцями, протиріччя між принципом суверенітету і цілісності держави, ідеологія національного самовизначення, взята на озброєння новими елітами Вірменії та Азербайджану, їх суспільно-політичними об’єднаннями (Комітет “Карабах”, Вірменський загальнонаціональний рух, Народний фронт Азербайджану та ін.), а також маневри тодішнього союзного Центру з метою зберегти республіки Закавказзя в орбіті впливу Москви. А для цього треба було ослабити і розколоти національно-визвольні рухи. Нарешті, з 1993 року – інтрига навколо каспійської нафти і шляхів її транспортування, яка з часом перетворилася чи не в головний чинник геополітичного суперництва у регіоні.

Невирішеність грузино-абхазького конфлікту завдає шкоди народам Абхазії та Грузії, негативно позначається на стабільності всього Кавказу, викликає занепокоєння Російської Федерації щодо спокою на своїх південних кордонах. До конфлікту виявляють інтерес США, які заявили про свої “життєві інтереси” в даному регіоні. До врегулювання конфлікту підключені ООН, ОБСЄ, міжнародні дипломатичні місії.

Аналіз грузино-абхазького, як і будь-якого іншого етнонаціонального конфлікту, показує, що цю проблему неможливо вирішити без урахування історичних, етнічних, демографічних, територіальних і правових аспектів, виправлення раніше допущених правових помилок.