2.2. Міжетнічні конфлікти у Європейському домі

Європейський Союз – впливове, економічно та політично могутнє регіональне об’єднання, що має значний статус у міжнародному середовищі. Слід вказати, що саме активні процеси інтеграції вплинули на формування Європи як більш згуртованого, а з цим, більш стабільного актора міжнародних відносин. Інтеграція європейських держав – економічна, воєнно-політична, культурна – допомагала протистояти зовнішнім викликам холодної війни, нестабільності нового світового порядку після розпаду Радянського Союзу.

У своєму розвитку Європа вийшла на якісно новий, так званий, “Постлісабонський” період розвитку, що одержав назву за Лісабонським договором 2007 року [16]. Цей період визначив, що економіко-політичного аспекту для розвитку міждержавного об’єднання недостатньо, постає питання про посилення ідентичності, почуття громадської єдності, яке б змусило європейські народи об’єднатися для вирішення спільних задач.

На сучасному етапі існування, на порядок денний ЄС виносяться не тільки нагальні проблеми, що притаманні природному функціонуванню об’єднання, постає питання про зародження етнічних конфліктів на територіях цілого ряду європейських держав, внаслідок певних обставин, та протистоянню такій тенденції.

Конфлікти на основі етнічних непорозумінь, територіальних проблем були у Європі завжди. З початком відродження національної та етнічної самосвідомості, центрами таких конфліктів стали такі розвинуті країни як розвитку Великобританія, Іспанія, Італія, Бельгія. Ці держави були сформовані шляхом об’єднання невеликих провінцій з різним культурним та етнічним складом в єдине ціле без права на власні традиції, мову, самовизначення.

Хоча націоналістичні заворушення та сепаратистські настрої в Європі мають глибоке коріння, їх активізація на сучасному етапі розвитку Європи покликана такими чинниками як загострення економічних проблем країн-членів ЄС, подвійними стандартами у визнанні держав de juro на прикладі Косово та Придністровської Республіки, загострення старих та виникнення нових протиріч у політиці Європейського Союзу, пов’язаних із підписанням державами Лісабонського договору [30]. Конфлікти у Європі стають викликом загальноєвропейським процесам інтеграції, ускладнюють подальший розвиток наддержавного об’єднання, ставлять питання щодо укріплення, інтенсифікації процесів європейської ідентичності.

Яскравим прикладом розвитку європейської дезінтеграції, сепаратизму є Країна Басків в Іспанії, де не вщухають призиви до відокремлення, хоча цей регіон і так має найбільші права автономії. Каталонія, де відносини із державою регулюється спеціальною хартією, планує до 2014 року зовсім відділитися від Іспанії [30].

Проблеми розвитку сепаратизму є і в Італії. Керівники націоналістичного руху дотримуються ідей Беніто Мусоліні; “LegaNord” має вирішальні голоси у парламенті – вона використовує такий вплив для “шантажування” керівництва держави щодо впровадження заходів диференціації громадян півночі та півдня Італії за етнічною приналежністю. З початку 2009 року організація намагається досягти консенсусу із владою та реорганізувати Італію у федерацію [30].

У Бельгії присутні сепаратистські настрої. Економічно значніше розвинута голандськомовна Фландрія не хоче економічно допомагати менш розвинутій франкомовній Валлонії. За результатами опитування, більше 60% населення Фландрії і більше 40% валонців не виключають можливості відділення [30].

У Франції теж не все спокійно. Там вже досить багато часу спостерігається сплеск сепаратизму. 9 серпня 2004 лідери основних рухів за незалежність і автономію о. Корсика, що об’єдналися в рамках групи Unionenaziunale, отримали 8 з 51 місця в Національній асамблеї острова, заявили про готовність до переговорів про статус острова з французьким урядом. До групи входять рухи “Corsica nazione”, “FLNC-UC” [4].

У Великобританії центром дезінтеграційних настроїв стала Шотландія, де на парламентських виборах 2007 року вперше за 50 років перемогли націоналісти, які запевнили свій народ, що Шотландія може стати незалежною державою у десятирічний термін [4].

У багатьох країнах Європи у тій чи іншій мірі є тенденції до відокремлення етнічних груп від єдиної держави. На нашу думку, їх активізація може призвести до порушення її територіальної цілісності, масовим заворушенням та невдоволенням. Ці процеси супроводжуються підривом економіки, дестабілізацією влади, а з цим – зниженням соціальної захищеності населення, втратою державою своїх політичних та стратегічних позицій. Наведені наслідки будуть сприяти і послабленню ЄС, оскільки Європейський Союз є об’єднанням держав, то дестабілізація однієї країни призводить до розхитування системи в цілому.

Основою, базисом для вирішення етнічних конфліктів у Європі, нейтралізації тенденції до дезінтеграції виступає загальноєвропейська ідентичність [7, с. 99].

Серед Європейських держав ніколи не було повної єдності ні у політичному вимірі, ні у економічному, ні у культурному. Таке розмаїття не було простим співіснуванням на спільній території, постійно відбувалася взаємодія держав у кожному з названих вимірів “від дружби – до війни”. З моменту підписання Маастрихтського договору 1992 і до сьогодні у повній мірі реалізувалася економічна ідентичність європейських країн, але для вирішення дезінтеграційних проблем потрібна загальноєвропейська інтеграція на внутрішньому, соціально-психологічному рівні [7, с. 100].

Загальноєвропейська ідентичність, включає у себе принцип етноплюралізму, що включає комплекс народів та культур, об’єднаних спільними рисами – проживанням у Європі, приналежності до ЄС, демократичними державами як формою державного устрою, капіталізмом як рушійною силою економіки. Хоча європейська ідентичність бере до уваги права та інтереси народів як окремих етнічних структур, і фактично передбачає принципові відмінності народів Європи на культурному та духовному рівнях, прихильники теорії “патріотичного конституціоналізму” стверджують, що ідентичність, у рамках ЄС, розглядається як комплекс юридичних, політичних та моральних аспектів [7, с. 101].

Вперше питання про такий вид ідентичності європейських народів було поставлено при укладанні Хартії європейської ідентичності 1994 року [4]. У документі дається різнобічна характеристика європейської ідентичності. По-перше, вона розглядається як спільність долі, залежність народів Європи один від одного у спільному будівництві мирного європейського порядку. По-друге, європейська ідентичність виявляється у спільності цінностей, що беруть початок у класичній старовині, християнстві, Ренесансі та Просвітництві й засновані на толерантності, гуманізмі і братерстві, визнанні фундаментальних прав людини і норм права, впроваджені в загальних принципах, що підтверджують волю індивідуальної і соціальної відповідальності.

Формування концепції європейської ідентичності має на меті розширення кордонів, їх “стирання”, шляхом створення мультикультурної спільноти, об’єднання під егідою ЄС, що є засобом зближення, взаємозалежності культур, а з цим, подоланню сепаратистських настроїв у Європі. Але такий підхід не заперечує існування національної ідентичності, що має в основі культурні традиції, мову, релігію, історію. Він виступає на рівні держави але не включає політичний та економічний аспект. Бо адміністративне питання держави так чи інакше делеговані окремим органам Європейського Союзу.

Тим самим, народи, що борються за відокремлення повинні усвідомити себе європейцями, зрозуміти, що і вони і держава проти якої вони виступають належать до єдиного цілого. А виступи за незалежність стають безпідставними, адже держави не виказують щодо сепаратистів жорстких обмежень прав та свобод, насильницьких дій. Вона розглядає їх як рівноправних громадян цілісної Європи, формує поняття “Ми – європейці” і знімає акцент з національної приналежності, при чому, дає кожній особистості право на само ідентифікацію у етнічному вимірі.

Фактично, ЄС на шляху до реалізації концепції європейської ідентичності. Для створення багатонаціональної спільноти Європа переходить на якісно новий рівень культурно-політичного союзу. Важливу роль у формуванні нового рівня ідентичності можуть відіграти окремі інститути ЄС на кшталт Економічної та Соціальної ради, що надає можливість діалогу між представниками різних груп населення ЄС, тим самим дозволяючи їм приймати участь у розробці нових принципів політики розвитку ЄС, Комітет регіонів, що виконує консультативні функції у питаннях культури, освіти, здоров’я, регіонального розвитку.

Звичайно, загальноєвропейська ідентичність не може єдиним універсальним засобом подолання дезінтеграційних процесів, але вона стає міцним фундаментом для реалізації політики щодо нейтралізації етнічних конфліктів, дестабілізаційних процесів, що буде сформована виходячи із особливостей окремих держав.