1.3. Типологія міжнаціональних конфліктів

Природа міжетнічних конфліктів пояснюється передусім характером етносів і націй як державно-політичних, соціально-економічних та соціокультурних спільнот людей, комплексних, багатосторонніх взаємовідносин між ними. Зрештою, конфлікти зароджуються на підґрунті суперечностей між інтересами етнонаціональних спільнот.

Інтереси ж формуються: для етносу – як інтереси замкнутої групової організації людей і групового мислення, де індивід не відокремлює себе від групи, і для нього будь-яка інша група є ворожою, “чужою” по відношенню до своєї, для нації – як інтереси ширшої, не замкнутої, але все ж таки відокремленої, самостійно існуючої, державно оформленої спільності, яка набуває своєї соціально-економічної та соціокультурної основи.

Протистояння етносів породжується їх груповою замкнутістю, відсутністю спільних цінностей, що спонукають їх до взаємної співпраці. Єдині релігійні вірування або тривале співіснування в рамках якого-небудь соціального простору можуть блокувати ворожість етносів і створювати передумови для їх злиття (як це відбувалося в Європі). Конфліктність у взаєминах між націями виникає в умовах ущемлення інтересів однієї і панування інтересів іншої. Будь-яка нерівність – політична, правова, економічна, культурна, нарешті, конфесійна, пов’язані з пануванням одних над іншими, перешкоджає самостійному розвитку національних спільнот і викликає протиборства.

Оскільки втілюється національна ідея, її націоналізм завжди пов’язаний з конкретною етнонаціональною спільністю, так чи інакше відображає потреби й інтереси останньої, то в історії існували й існують різноманітні види націоналізмів. В Індії, скажімо, – це індуський, мусульманський і сикхський націоналізми. У країнах Близького Сходу існує націоналізм арабський, що також представлений у різних проявах. Із західним націоналізмом народи світу познайомилися на прикладі такої його антилюдської форми, як фашистська ідеологія і практика. У республіках колишнього СРСР дозріли численні націоналізми (український, молдавський, вірменський та ін.).

Межа між національним та націоналістичним рухами відносна: перехід першого у другий зумовлюється протиставленням національного демократичним принципам, прагненням до незалежності і самостійного розвитку національно-етнічної спільності за рахунок обмеження, а то й нехтування демократичних норм суспільного життя для інших, проголошення інтересів цієї спільності єдино законними та вищими.

Різновиди міжетнічних конфліктів можна виокремити за двома визначальними критеріями. Горизонтальний відповідає на питання: “з приводу чого виникає конфлікт?”, вертикальний: “хто є суб’єктами конфлікту?” [13].

Відповідно, за горизонталлю міжетнічні конфлікти поділяються на:

1. етнополітичні (з приводу системи політичної влади та управління). Класичним прикладом тут може виступати Кримська автономія. Серед політичних вимог кримсько-татарського народу однією з пріоритетних є надання АРК (Автономній республіці Крим) статусу національно-територіальної автономії (нагадаємо, що на даний час вона має національно-культурний характер), а також забезпечення широкого представництва кримських татар у владних структурах з метою захисту власних інтересів. Але навіть з огляду на прецедент з Косово, кримські татари зараз не мають на меті використати проголошення незалежності цього краю для відокремлення півострова від України;

2. етнокультурні (з приводу визначальних цінностей, традицій поведінки та життєвих настанов етносу). Цинічну зневагу до реалізації права народу-етносу на розвиток і збереження національно-культурних традицій, вільне сповідування своєї релігії, засвідчив “бахчисарайський прецедент” (2006 р.), коли місцева влада намагалась побудувати торговельний майданчик на місці старого мусульманського цвинтаря. Це викликало неабияке обурення з боку кримських татар, для яких релігійний фактор є одним з визначальних для збереження культурної самобутності;

3. етноекономічні (з приводу матеріальних ресурсів). Доречним буде згадати ініційовану в 2004 р. “тузлівську кризу”, що виникла з приводу демаркації українсько-російського кордону у Керченській протоці, суперечки щодо Чорноморського флоту і навігаційних маяків у Криму. Свідченням боротьби за доступ до обмежених матеріальних ресурсів та контролю над ними став “газовий конфлікт” 2006 р. і чергове його ініціювання Росією на початку 2008 р. Зазвичай такі конфлікти тісно пов’язані з етнотериторіальними;

4. етномовні (з приводу забезпечення реалізації мовних прав етносу). Зокрема, чергове загострення придністровського конфлікту було спровоковане забороною Тирасполем у липні 2004 р. функціонування шкіл з викладанням молдавською мовою, де використовується алфавіт на основі латиниці. Ігнорування мовних потреб молдаван Придністров’я слугує і фактором, і приводом блокування переговорного процесу врегулювання конфлікту в регіоні. У січні 2008 р. в Севастополі відбувся мітинг Російської общини міста проти “українізації російської військово-морської фортеці”, що набирає дедалі більшого темпу. Акція протесту була викликана заявою з боку заступника мера міста, що українізація набуватиме невідворотного і рішучого характеру;

5. етнорегіональні (з приводу спірної території). Як приклад – конфлікт між Україною і Румунією щодо визначення статусу і територіальної приналежності о. Зміїний. Він є зоною стратегічних інтересів обох держав і об’єктом територіальних претензій з боку Румунії. На сьогоднішній день морська економічна зона між Україною і Румунією не розподілена, не існує і відповідної міждержавної угоди. Аргументація з румунського боку для вирішення “територіального питання” на свою користь зводиться до спроби довести, що о. Зміїний фактично є скелею, непридатною для ведення господарської діяльності. Україна наголошує на протилежній позиції.

У суб’єктно-функціональному відношенні всі перераховані види конфліктів є міжетнічними, але далі їх типологізація здійснюється вже за вертикальним критерієм. Отже, відповідно до суб’єктів участі, міжетнічні конфлікти поділяються на:

1. конфлікт між регіональними сегментами одного й того ж великомасивного народу-етносу з приводу якогось історико-ментального або ж етно-ідентифікаційного питання (наприклад, у Франції кінця 18 ст. – конфлікт між консервативними “вандейцями” та прибічниками республіканського “нового порядку”, а в сьогоденній Україні – між “українськими західниками” та російськомовними українцями Центру, Сходу та Півдня з приводу надання / ненадання російській мові офіційного статусу);

2. конфлікт між титульним народом-етносом та одним (або двома) меншинським народом-етносом. Наприклад, між офіційним Києвом і русинською меншиною Закарпаття з приводу адміністративно-територіальної автономії регіону та надання русинам окремого етнонаціонального статусу;

3. конфлікт між титульним та екс-титульним / субтитульними народами-етносами (зокрема, між суверенними українцями та консервативно налаштованими “великороссами на Украине”, а також між екс-титульними, а нині субтитульними татарами в Автономній Республіці Крим);

4. конфлікт між регіональними та міждержавними сегментами однієї і тієї ж етнічної та національної меншини, але у рамках одного й того ж історико-генетичного народу-етносу, наприклад: між крінтійськими “славонами” і сусідніми титульними словенами; між українськими буджацькими “циганами-лінгураріями” та молдовськими сороківськими “циганами-келдераріями”; між угорськими “циганами-сінті” та українськими закарпатськими “циганами-ромами”;

5. конфлікт між двома і більше меншинськими народами-етносами. Свідченням такого роду конфліктів можуть слугувати постійні зіткнення щодо надання землі між росіянами та кримськими татарами на території АРК;

6. конфлікт між титульним народом-етносом країни і сусіднім народом-етносом, що має іншу державну приналежність. Наприклад, між українцями та поляками через історичний “спадок” 1943-1944 рр. (взаємна різанина на Волині: ОУН-УПА з українського, “Армія Крайова” – з польського боку.

До цього списку слід додати і новий різновид етноконфлікту, що може виникнути між представниками етнічних і національних меншин. Такий поділ суб’єктів етнополітики зумовлений соціоцивілізаційними стадіями розвитку народу-етносу. На перших трьох (роду, племені і народності) можна вести мову про формування етнічної меншини, на останній (нація) – національної. Виокремлення етнічних і національних меншин з гарантією забезпечення їх основних прав можна зустріти, зокрема, в Конституції Угорщини 1989 р. [4].

Також конфлікти можна класифікувати за принципом геополітичної території розташування (наприклад, карабаський конфлікт), а також за історико-політичним (подійним) принципом. В останньому випадку конфлікти можуть виникати внаслідок процесів нового державотворення (облаштування Криму в 1991 р.), коригування кордонів (вже згадуваний українсько-польський конфлікт 1943-1944 рр. на Волині), або природних катаклізмів, зокрема Чорнобильська трагедія 1986 р. призвела до розселення білорусів, поляків, росіян у місця, які через кілька років стали “державно-українськими” і “державно-російськими”, що й призвело до численних мікроконфліктів кінця 80-х – початку 90-х рр. [24, с. 160].

Отже, в процесі теоретичного прояснення феномену міжетнічного конфлікту ми торкнулися декількох блоків проблемних завдань: намагалися виявити сутність та причини і фактори започаткування етноконфлікту, систематизували підходи до їх класифікації.

Більшість країн сучасності є багатонародними (поліетнічними) соціумами, в межах яких взаємодіють між собою та з державою різноманітні народи-етноси (як етноісторичні спільноти). Дисбаланс у відносинах між ними зумовлений прагненням кожного з усіх народів-етносів реалізовувати найсуттєвішу в політичній історії місію – виступати свідомим джерелом політичної влади і носієм політичного суверенітету своєї країни. І коли будь-якому з них чинять бодай якийсь спротив у реалізації зазначеної політичної місії, – неминучі різноманітні етно- і міжетноконфліктні колізії. Це об’єктивне прагнення, що зафіксоване у ст. 5 Конституції України, й зумовлює ситуативне створення своєрідної етнополітичної тріади:

• комплекс політолого-етнологічних проблем, які конституюються навколо явища етнічного конфлікту;

• розмаїття самих етноконфліктів;

• політолого-етнологічний плюралізм, який здатний детально висвітлювати це явище.