Причини Національно – визвольної війни

У політичній сфері

Після укладення Люблінської унії 1569 р. український народ позбавлявся незалежного державного розвитку. Українські землі проголошувались такими, що раніше належали Польщі, і тепер законно повертались до її складу. Відбувався процес денаціоналізації української еліти, яка ставала на платформу польської державної ідеї; інтереси політичного розвитку України суперечили інтересам Речі Посполитої.

У національно-релігійній сфері

Проводився курс на усунення українців від участі в міському самоуправлінні. Чинився тиск на українців, які займалися ремеслами, торгівлею, промислами тощо. Проводилась політика на ліквідацію православної віри шляхом закриття православних храмів, спорудження костьолів, насильницького обернення в католицтво чи уніатство. Відбувалась дискримінація у сфері мови та освіти; застосовувались елементи етнічних чисток (винищення українців тому, що вони були українцями).

· У соціально-економічній сфері

Однією з головних причин вибуху повстання 1648 року стало протиріччя між двома типами господарства: фільварково-панщинним, яке грунтувалось на праці закріпаченого селянина, та фермерським – новим за суттю, яке зародилось при становленні козацького стану на півдні України.

· У психологічній сфері

Відомо, що порушення базових людських інстинктів породжує «революційні зміни» у поведінці людей. Порушенням інстинктів українців напередодні національної революції стали: голод протягом 1647–1648 рр., втрата власності різними станами, постійні напади татар тощо.

· У військово-козацькій сфері

Скасування польським сеймом (1638 р.), так званою "Ординацією...", значної частини козацьких привілеїв, яке викликало гостре невдоволення як серед реєстрових, так і серед нереєстрових козаків. Вони чекали відповідного часу, щоб знову вступити в боротьбу за свої вольності.

Причини та наслідки укладення українсько-російського договору 1654 року

18 січня відбулася Переяславська рада, які ухвалила рішення про прийняття протекції царя. Тоді ж трапився інцидент: коли духовенство хотіло привести до присяги гетьмана й старшину, Б. Хмельницький зажадав від московських послів, щоб вони перші склали присягу від імені царя. Боярин Бутурлін, голова московського посольства, рішуче відмовився це зробити. Тоді гетьман і старшина залишили переговори, що стало причиною публічного скандалу. В. Бутурліну довелося двічі повторювати запевнення, що цар охоронятиме всі права України і державний лад її буде збережено. Лише після цього гетьман і старшина погодилися на присягу. Адже в разі відмови Україна залишалася сам на сам з Польщею та її новим союзником — Кримським ханством. Остаточний текст українсько-московського договору, що містив 11 статей, було ухвалено в березні 1654 р., звідси і його назва — "Березневі статті". На думку дослідників, ця угода за формально-правовими ознаками нагадувала акт про встановлення відносин номінальної протекції, але за змістом найімовірніше передбачала створення під верховенством царської династії Романових конфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога, тобто Польщі: 1) Українська держава зберігала республіканську форму правління на чолі з гетьманом, який довічно обирався на Козацькій раді; 2) незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика; 3) підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорізького, реєстр якого становив 60 тис. осіб; 4). податки в Україні мала збирати українська скарбниця під контролем призначених царем чиновників; певна частина зібраної суми як данина мала передаватися до московської казни; 5) зовнішньополітична діяльність Української держави обмежувалася забороною зносин гетьмана з польським королем та турецьким султаном; 6) Москва отримувала право мати у Києві воєводу разом з невеликою залогою; 7) Московська держава зобов'язувалася надати Україні допомогу у війні проти Польщі тощо.