2Питання)

Питання систематизації та кодифікації аграрного законодавства в зарубіжних країнах вирішується неоднаково.

В Німеччині, Італії, Великобританії, Японії, Австрії інститут аграрного права — це сукупність окремих інститутів Цивільного, трудового, адміністративного, торгового, судового права або зовсім нові інститути, що регулюють новітні організаційні відносини у сільському господарстві.

Аграрне законодавство у Франції подано сільськогосподарським кодексом, який установлює правовий режим земель (консолідація, меліорація земельних ділянок), водних джерел, регулює відносини у сільськогосподарському виробництві, мисливстві і рибальстві, регламентує функціонування об'єднань у сільському господарстві, а також правовий режим сільськогосподарського кредитування, сільськогосподарської оренди, праці та соціального забезпечення, професійної підготовки, організацію та діяльність державних служб.

Аграрні кодекси діють у Мексиці, Уругваї, Аргентині та деяких інших країнах. Там, де сільськогосподарське законодавство не кодифіковано, існують досить розвинуті форми інкорпорації цієї галузі законодавства (як у США та Італії). Закони США регламентують питання сільськогосподарської власності, оренди землі, правового режиму використання державних земель, лісів, вод, кредитування, виробництва і збуту сільськогосподарської продукції (у тому числі й експорту), договірних відносин фермерів, розвитку сільськогосподарської інфраструктури тощо.

У Великобританії частіше використовується термін «сільськогосподарське право», і регламентує воно головним чином землеволодіння та землекористування. Єдина сільськогосподарська політика країн Європейського Союзу приділяє підвищену увагу до захисту навколишнього середовища, використанню сільськогосподарських земель, а також впровадженню ефективного контролю за виробленою продукцією (особливо — молочних продуктів). До сфери сільськогосподарського права цієї країни також належать питання квот на вироблення сільськогосподарської продукції, планування використання земель та їх охорони. Центральне місце посідають проблеми сільськогосподарського володіння землею, сільськогосподарського призначення, що знайшли відображення в Акті про сільськогосподарське землеволодіння 1986 р. зі змінами, внесеними у 1990 р. Крім того, діють Акт про сільськогосподарський маркетинг та Акт про сільськогосподарську ренту.

Слід також зазначити, що англо-американське аграрне право включає велику кількість судових прецедентів.

Для аграрного законодавства країн Центральної і Східної Європи, а також СНД характерні істотні зміни, зумовлені політико-економічними перетвореннями, наслідком чого стало прийняття спеціальних нормативних актів щодо стратегії проведення аграрної реформи, вдосконалення форм власності, порядку та способів приватизації, регулювання земельних відносин, нових форм підприємництва в сільському господарстві тощо.

3Питання)

Останніми роками перед багатьма країнами постає питання про необхідність посилення регулюючої ролі держави щодо сільськогосподарського виробництва. Основними важелями державного регулювання вважаються:— цінове регулювання виробництва сільськогосподарської продукції; — система оподаткування; — кредитно-фінансовий механізм; - антимонопольна політика; - регулювання зовнішньоекономічної діяльності; — спеціальні цільові програми. Застосування цих важелів у різних країнах здійснюється по-різному. Якщо, наприклад, для країн колишнього СРСР характерна державна підтримка слабких неприбуткових господарств, то в США підтримку дістає ефективне високотоварне виробництво (близько половини субсидій отримують 15 відсотків великих фермерських господарств). В Італії державне регулювання сільського господарства (точніше — втручання, адже Конституція використовує саме цей термін) можливе щодо розмірів земельних ділянок, режиму сільськогосподарських земель, їх поліпшення та перетворення, а також надання допомоги дрібним та середнім землевласникам. Цікаво, що для країн Західної Європи характерним є не стільки внутрішнє державне регулювання відносин у сільському господарстві, скільки регулювання на рівні Європейського Союзу. Єдина аграрна політика країн ЄС стосувалася перш за все регулювання експорту та імпорту. Передбачено, наприклад, стягнення спеціальних платежів при імпорті в країни ЄС зернових культур; введена система імпортних та експортних ліцензій на торгівлю яловичиною, зерновими, молоком та молочними продуктами за межі ЄС; передбачена виплата різниці між світовими цінами та цінами Союзу. Більш високі ціни порівняно зі світовими встановлюються з метою підтримки своїх товаровиробників, але це стало обтяжливим для бюджету ЄС та окремих його членів. Тому нещодавно переглянуто сільськогосподарську політику Союзу. З метою зменшення дотації аграрному сектору та припинення зросту бюджетних коштів на дотації сільськогосподарським товаровиробникам були змінені квоти на окремі види продукції, введені фінансові санкції за перевиробництво деяких продуктів тощо. Таким чином, здійснився перехід від цінової підтримки виробництва та експортних дотацій до прямої підтримки безпосередньо фермерів, що пов'язано зі скороченням використання виробничих факторів (землі, худоби) та передчасним виходом на пенсію. У країнах Західної Європи регулювання виробництва сільськогосподарської продукції здійснюється також через квотування. Наприклад, у Великій Британії застосовується встановлення квот на деякі види продукції, такі як хміль (до 1982р.), картопля. Це регулюється актами про сільськогосподарський маркетинг. Згідно з внутрішнім законодавством квоти стосуються особисто товаровиробників, а не земельних ділянок. Для країн Східної Європи початку перебудови було характерне суттєве обмеження втручання держави в розвиток аграрного сектора з метою досягнення так званого «ринкового саморегулювання» сільського господарства. Результатом такої політики є різке загострення аграрної кризи в регіоні. Тому зараз створюється нова система державного регулювання сільськогосподарської сфери, спрямована як на впорядкування внутрішнього аграрного ринку, так і на регулювання зовнішньоекономічних зв'язків.