45. Поняття і види референдумів. Предмет референдуму. Формула референдуму. Народно законодавча ініціатива.

Референдум – це інститут безпосередньої (прямої) демократії, процедура якого за низкою параметрів є досить близькою до процедури виборів. І у виборах, і в референдумі беруть участь виборці: весь виборчий корпус, якщо проводяться загальнонаціональні вибори або загальнонаціональний референдум, частина виборчого корпусу, якщо проводяться федеральні вибори, або федеральний референдум, або місцеві, якщо обираються органи місцевого самоврядування або проводиться місцевий референдум. Основна відмінність процедури виборів від процедури референдуму полягає в об'єкті волевиявлення виборців. На виборах таким об'єктом є кандидат у депутати або на яку-небудь іншу посаду поза представницькою установою. У референдумі об'єктом волевиявлення є не людина, а певне питання, з якого проводиться референдум, – закон, законопроект, конституція, поправка до конституції, яка-небудь проблема, що стосується міжнародного статусу відповідної країни, внутрішньополітична проблема. Види референдумів: -загальнонаціональні, що проводяться в межах всієї державної території, і місцеві, що проводяться в окремих суб'єктах федерації або адміністративно-територіальній одиниці. -конституційні й законодавчі. Предметом конституційного референдуму є або проект нової конституції, або конституційна реформа, або поправки до конституції (Франція, Японія, Швейцарія). Предметом законодавчого референдуму може бути або проект закону, або закон, що вже набрав чинності. - обов'язкові та факультативні. До першої групи належать референдуми, необхідність проведення яких передбачена основним законом. -Референдуми можуть класифікуватися за суб'єктами, ініціаторами їхнього проведення. Ініціатива може бути парламентська, урядова, президентська й народна. У деяких випадках парламент повідомляє про референдум і призначає його дату, як, наприклад, в Угорщині. У Болгарії Народні збори (парламент) ухвалюють рішення щодо проведення референдуму, а президент визначає дату його проведення, коли рішення вже прийняте. Важливим питанням є так звана формула референдуму, тобто варіант постановки питань для голосування. Є формула "народного вето", коли громадянин одержує бюлетень із питанням, на яке він повинен відповісти "так" або "ні". Другий різновид відповіді на питання – народний вибір, коли виборцеві пропонуються варіанти рішення. Він повинен вибрати один із двох або більше варіантів рішення й позначити вибраний варіант якимось знаком. У більшості випадків бюлетень дійсний тоді, коли лише одна з альтернативних відповідей позначена. Якщо більше однієї, то бюлетень вважається недійсним. Хоча в деяких країнах допускається позитивна відповідь на два або навіть усі варіанти, потім підраховується, на який з варіантів було дано більше позитивних відповідей. ЗАКОНОДАВЧА ІНІЦІАТИВА - (франц. initiative, від лат. initium — початок) — внесення суб'єктами права 3. і. до парламенту проектів законів. Це перша стадія законодавчого процесу. Визначення органів і осіб, наділених правом 3. і., майже в усіх країнах, у т. ч. в Україні, здійснюється актом найвищої юрид. сили — конституцією. У деяких країнах (Великобританія, США) суб'єктами права 3. і. є лише депутати парламентів, а в інших (Ірландія, Казахстан, Франція) — депутати і уряди. В Італії суб'єктами права 3. і. є уряд, депутати, пост, комісії парламенту, парлам. фракції, Нац. рада економіки і праці, обл. ради. Суб'єктом права 3. і. є також виборці — в кількості 50 тис. Народну 3. і. закріплено в конституціях Австрії, Іспанії, Литви. Конституція УНР свого часу наділяла правом 3. і. безпосередньо виборців — гр-н республіки в кількості не менше 100 тис.

46. Виникнення і розвиток парламенту. Парламент і парламентаризм. Слово "парламент" має латинський корінь "раrlаrе" – "говорити", "розмовляти". Батьківщиною найдавнішого парламенту вважають Ісландію (IX ст.). На околицях столиці Ісландії Рейк'явіка дотепер збереглися кілька великих каменів, на яких давні вікінги обговорювали свої справи й приймали рішення. Ісландці говорять, що ці камені і є парламентом під відкритим небом, який дотепер називається альтинг. До найдавніших парламентів належать також англійський парламент й іспанські кортеси. Історія парламентів і парламентаризму налічує кілька століть і включає кілька етапів. Перший етап – початковий (XIV–XIX ст.): становлення інституту парламентаризму. На цьому етапі відбувалося утворення парламенту як органу держави, парламент боровся за своє місце й роль, вироблялися способи його формування. Другий етап – кінець XVІІІ – початок XX ст. – "золотий час парламентаризму". У цей період парламенти формувалися на основі цензового виборчого права, виражали інтереси одного класу – буржуазії, що зароджувалася. Парламенти утворювалися невеликою частиною населення країни – лише 10–15 % громадян. Фактично тільки одна група населення обирала найбільш гідних. Саме тоді в англійському парламенті з'явився вислів, що парламент може все, крім перетворення чоловіка в жінку. Третій період – початок XX ст. – так звана криза парламентаризму. У цей період виникли партії, які представляли інтереси різних соціальних верств і груп. Цензове виборче право стало абсолютним анахронізмом. Про парламент почали говорити, що цей орган має поступитися своїм провідним місцем виконавчій владі. Наприклад, в англійській юридичній науці була думка, що завдання парламенту полягає не в керівництві країною, а в тому, щоб впливати на формування громадської Думки й контролювати діяльність уряду. Французький політичний діяч М. Понятовський писав, що обмеженню в правах парламенту не слід дивуватися. Але скасувати його не можна, він потрібний як запобіжний клапан у суспільстві, ширма для прикриття роботи уряду. Четвертий етап – (70–90-ті роки XX ст.) відродження ролі парламентів. Парламенти в цей час – це дуже представницькі й активні народні збори. З'явилися навіть міжнародні парламенти. Так, у результаті інтеграційних процесів у Європі був створений Європарламент. Парламенти і парламентаризм отримали якісно нову роль у сучасному суспільстві. Парламент (англ. parliament, від франц. parlement, від parler — говорити) — є найвищим представницьким органом держави й обирається населенням. На відміну від інших виборних представницьких органів (установчих зборів, конституційної асамблеї) парламент діє на постійній основі. Діяльність парламенту, його взаємодія з іншими вищими органами державної влади називається парламентаризмом. Парламентари́зм — система політичної організації держави, за якої чітко розмежовані функції законодавчої та виконавчої влад за привілейованого становища парламенту.

47. Структура парламенту і організація його палат. Заг, характеристика верхніх палат в двопалатних палатах. Порядок формування парламенту залежить від його структури. Якщо парламент однопалатний, то він, як правило, обирається громадянами. Нижні палати формуються на засадах виборності, причому в абсолютній більшості випадків це прямі, загальні, рівні вибори й при таємному голосуванні. Коли говорять про народне представництво, про верховенство законодавчого органу, про народний суверенітет, то йдеться саме про нижні палати, оскільки вони формуються народом, там засідають представники народу. Це і є уособленням суверенітету й народного представництва. Водночас є й винятки. Наприклад, у Республіці М'янма, у королівстві Бутан частина депутатів призначається. У М'янмі 1/3 членів нижньої палати обирається, 1/3 формується з різних соціальних груп (національних меншин, профспілок тощо) і 1/8 призначається урядом. У Бутані зі 150 членів парламенту 100 обираються населенням, 40 призначає король і 10 делегують буддійські монастирі Є специфіка у формуванні нижніх палат в ісламських державах. Наприклад, у Єгипті, Пакистані жінки-депутати обираються не громадянами, а самим парламентом. Раніше обрані Депутати-чоловіки обирають певну кількість жінок, зазвичай – 20–30 осіб.Дуже своєрідно формується китайський парламент – Все-китайські збори народних представників. Цей орган обирався зборами народних представників автономних провінцій, областей і міст. Китай запозичив модель багатоступеневих виборів, що існувала в СРСР до 1936 р. Якщо парламент двопалатний, то його нижня палата також обирається громадянами, а щодо другої палати, то є безліч різних способів її формування. Перший спосіб – формування верхніх палат шляхом прямих виборів, але з деякими особливостями. Наприклад, верхня палата Конгресу США – сенат, як і нижня, обирається громадянами країни, але не за територіальними округами, як палата представників, а від кожного штату по два сенатори. З 315 сенаторів Італії 75 % (232 сенатори) обираються за мажоритарною системою, а 25 % (тобто 83 сенатори) – за пропорційною. Подібно формується палата радників (верхня палата) парламенту Японії: 150 депутатів обираються за окремими виборчими округами, а 100 – від загальнонаціонального виборчого округу. Другий спосіб формування верхніх палат – за допомогою непрямих багатоступеневих або непрямих виборів. Найбільш характерні приклади – Франція, Норвегія, Індія та ін. Французький сенат формується триступеневими виборами. Сенатори Франції обираються на Дев'ять років депутатами Національних зборів, депутатами в генеральних радах департаментів і депутатами муніципальних рад. Двоступеневі вибори застосовуються при формуванні верхньої палати норвезького парламенту – стортингу. У цьому випадку спочатку громадяни обирають весь склад парламенту; потім депутати, зібравшись на перше своє засідання, обирають зі свого складу верхню палату, що називається амбросьовича, до неї входить 38 депутатів. Ті, що залишилися, становлять нижню палату, яка називається одельстинг (112 депутатів). Рада штатів індійського парламенту також обирається виборними членами законодавчих зборів штатів за пропорційною системою представництва.

48. Посадові особи палат парламенту їх правове становище. Посадовими особами парламенту є депутати. Правовий статус депутата визначається конституціями, конституційними й органічними законами, регламентами палат і правових звичаїв. Тому правовий статус депутата – це цілий комплекс його прав і обов'язків. Між закордонними депутатами й виборцями немає відносин прямого представництва, оскільки прийнято вважати (цю теорію підтримують абсолютно всі західні вчені й політики), що депутат представляє не окрему групу виборців, а весь народ, усі нації. Відповідно до цього депутат володіє "вільним мандатом", тобто, виступаючи від свого імені, він повинен виражати інтереси всіх громадян. Він повинен бути вільний від "групових" інтересів і піклуватися про благо націй. Так, у ст. 67 Конституції Італії зазначено: "Кожен член парламенту представляє всю нації і виконує свої функції без обов'язкового мандата". Стаття 38 Основного закону ФРН: "Депутати німецького бундестагу є представниками всього народу, не зв'язані наказами й дорученнями і підлеглі лише своїй совісті". Аналогічні положення є й в інших західних конституціях. Депутати мають низку спеціальних прав, які дають можливість краще здійснювати свої функції і забезпечують свободу їхньої діяльності. Наприклад, депутати мають право на одержання спеціальної винагороди (жалування, заробітної плати). Сума цієї винагороди визначається законами, які приймає парламент. Крім жалування депутат одержує певні суми на утримання помічників. Так, звичайний конгресмен США може мати двох помічників: одного в столиці, другого у виборчому окрузі. Якщо він очолює який-небудь важливий комітет, то може мати штат до 18 осіб. Крім спеціальних прав, депутат має певні обов'язки. Депутат насамперед зобов'язаний і має право брати участь у засіданні парламенту (у своїй палаті або на загальних засіданнях). У певних країнах існує сувора парламентська дисципліна (ФРН), і за неявку депутата на засідання палати до нього застосовуються заходи впливу, такі, наприклад, як позбавлення половини заробітної плати, попередження тощо. У деяких країнах немає суворої парламентської дисципліни, наприклад, у Конгресі США депутати присутні на засіданнях тільки для розгляду особливо важливих питань або на голосуваннях.Депутат має право вступати в дебати, висловлювати свою думку з того або іншого, питання.

49 Компетенція парламентів і способи їх закріплення. Конституція та інші нормативні акти закріплюють за державними органами права й обов'язки та сферу їхньої діяльності. Най-ширшою компетенцією наділяються парламенти. Компетенція парламенту - основний чинник, що визначає його правове становище, роль в юридично-політичному житті та взаємовідносини з іншими державними органами.    Компетенції парламенту належать законодавча сфера діяльності, прийняття закону про бюджет, формування вищих органів держави, контроль за діяльністю уряду та здійснення зовнішньополітичних функцій.    Законодавчі повноваження. Прийняття законів є головним завданням парламенту, основним його призначенням як загальнодержавної представницької установи.    Існують такі види законів: Конституція (Основний Закон), конституційний закон, органічний закон, звичайний закон. Законодавство США та Великобританії розрізняє закони (біллі) публічні та приватні. Поширення набуло делеговане законодавство, що розглядається, наприклад, Асамблеєю Республіки Португалія як законодавча діяльність парламенту.    Обсяг повноважень парламенту залежить від ряду чинників: форми правління, форми політико-територіального устрою, розстановки політичних сил, що склалася у період прийняття конституції, і традицій. Конституції різними способами закріплюють компетенцію парламентів у законодавчій сфері: а) через перелік питань, за якими парламент може здійснювати законодавчу діяльність; б) без закріплення будь-яких питань, з яких парламент може здійснювати законодавчі функції; в) через встановлення відносно визначеної компетенції у сферах, що стосуються взаємовідносин законодавчих органів федерації та її суб'єктів.    До конституцій, що закріплюють точний перелік питань, з яких парламентзаконодавствує, належать, наприклад, конституції США, Австрії, Болгарії, Франції. Так, у ст. 1 розд. 8 Конституції США перераховані питання, з яких Конгрес має право законодавствува-ти: встановлювати та стягувати податки; забезпечувати спільну оборону та загальний добробут; одержувати позики; регулювати торгівлю з іноземними державами та між окремими штатами; карбувати монету, регулювати її цінність і цінність іноземної валюти; оголошувати війну, набирати, формувати й утримувати армію, флот, поліцію тощо. Розділ 9 тієї ж статті містить перелік того, чого Конгрес не може здійснювати. З усіх інших питань (так звані остаточні повноваження) закони приймаються штатами.    Федеральний конституційний закон Австрії від 10 листопада 1920 р. називає питання, за якими федеральні збори уповноважені приймати закони (ст. 10, 11), а за якими - лише загальні принципи законів (ст. 12). Конституційний Суд скасовує такий закон (ст. 140, п. 3) у разі порушення меж повноважень, встановлених Федеральним конституційним законом, федеральними органами або органами земель.    У федеративних державах розмежування повноважень у законодавчій сфері здійснюється між федеральними органами та органами суб'єктів федерації.