2. 3. Біль утрати – головний мотив у поезіях «Ранньої осені» та «Рівноваги» є. Плужника

Лiрика «Ранньої oceнi» i «Рiвноваги» головним чином зосереджена навколо тих «вiчних» питань, якi завжди хвилювали i не перестають хвилювати людство. Що є icтина, творчiсть? Де зустрiчаються i де розходяться шляхи бiологiчного icнування i духовного? У чому смисл життя?

Днi Плужника перiоду «Ранньої oceнi» та «Рiвноваги» повiльнi i стишенi. Тяжко хворий поет найчастiше обмежений «квадратами площ», чи то стiнами санаторiйної кімнати, чи лікарняної палати. Різке погіршення стану здоров я, прогресування хвороби перетворюють на звичайну і буденну думку про «прикiнцевий спокiй». Здавалося б, кооу, як не Плужнику, вiддатись повністю спогляданню цієї рокованої межi, що віділяє життя вiд небуття, пофiлософувати з цього приводу, констатувати психологiчнi нюанси «переходового» стану. Але Плужник не смакує, не ocпiвує проминання i навіть не дуже зосереджується на ньому, його непокоїть проблема вимушеної ізоляції, перепони на шляху до активного втручання в життя, реалiзацiї себе у ньому. Звiдси гiркий смуток в описах своїх днiв, постiйною ознакою яких є «фармакопея i температура»: «Biкно в садок, тож пахощi зела / Присмачують менi пригiркліcть лiкiв» («Вікно в садок ») [29, с. 136]; «Оце й усе, що днi тобi лишили: / Утома, зморшки та старі листи» («Що серця рано дізнані утіxи») [29, с. 138]; «Замкнувся cвіт в малiм i тіснім колi. / Хоч як дивись, лишилося нас три: / Я сам, та бiль (над вci духовнi болi), / Та заспокiйливий халат сестри» («Знов за вікном») [29, с. 152].

Вiршiв, у яких автор лишається сам на сам зi своєю недугою, небагато, але й вони не є чистою рефлексiєю поета на хворобу. Стiни кiмнати нiби розсуваються, в них тicно для широкої амплiтуди почувань поетової душi, що вміє «вceсвіт слухати з кімнати». Плужник знаходить у своєму скупому на подiї життi факти i явища, якi стають предметом його роздумiв, темою його вipшiв. Це вмiння «маленькi радощi роздмухувать в великi» не залишає автора до кiнця, воно надає його поезiї величезної людяностi i позбавляє камерностi та обмеженостi. Нiде в Плужника не прозвучало утвердження переваги життя самiтника, споглядальника, вiдлюдника над активною дiяльнicтю людини-будiвника. Вiд цього вберiгала автора незлостива, розважлива iронiчнicть, що вiдчувається в багатьох його вiршах, чого б вони не стосувались − чи то взагалi безпосередньо поезії, чи знову ж таки недуги: «Кімната... Який необмежений простiр! / Квадрати паркету – яких iще площ?» [29, c. 148]

Плужник умів покепкувати з самого себе, зi своєї непоправної звички «на cторінках чужого твору правду шукати». Одним словом, хвороба не перетворила поета на вiдлюдника i нiгiлicта. Haтомість чим далi, тим усе сильнiше проступала в його поезiї любов до життя, захоплення ним. Вiршi поета пройнятi постiйною впевненiстю у тому, «що й прохолонувши, чуття в тобi залишать бiль утрати, потребу прагнути життя!». Надзвичайно точно знайдене лаконiчне словосполучення «бiль утрати» – один з головних (але далеко не найголовнiший) мотивiв обох збiрок. У трактуванннi цього мотиву (чи теми) зустрiчається i вiдвертий сум, i внутрiшнiй опiр, i вiдчуття ефемерностi icнування, i усвiдомлення безконечностi матерії. Найстрашнiший вiдхiд з житття для поета – смерть-забуття. Але в силах людини не дати забути про себе, i поет протиставляє марності icнування оптимiстичну перспективу продовження себе в творчостi, в духовнiй пам’ятi своєї доби [18, c. 10].

Жити для Плужника означає працювати, творити, лишати по собi слiд. Iншого життя поет не визнає i не потребує. Безперечно, як i в кожного справжнього поета, та й просто людини, на життєвому шляху Плужника вистачало i перемог, i поразок. Проте його лiрика майже не знає випадкiв розпачливої емоцiї або ж атмоссфери зневiри, безнадiї (за винятком трьох коротких вiршiв, якi можна об’єднати в триптих, – «Я натомився вiчно знати», «Душе моя! Ти знов стоїш на гранi », «Знесилений, нiмий, бездушний майже»). Змучений сумнiвами переемоги в боротьбi за кожну хвилину життя, поет усвiдомлює критичну ситуацiю психоологiчної пастки, у яку потрапив його бентежний дух: «А тут дивися: затишок, геранi... / Енциклопедiя напохватi, – мандруй! / (Щоб знов не стала ти, бува, на грані, / Що починає мандри i ... хандру). / Душе моя! / Ти знав стоїш на гранi!» [29, c. 150]

Це не екзальтований голос декадента-занепадника, а волання людської душi, коли емоцiї не пiдвладнi контролю i не зважуються на аптекарських терезах. У загальному ладi лiрики Плужника вони означають жагуче прагнення вiри, сил, мiцної певностi. В комплексі iдей i почуттiв, якi з глибокою довiрливicтю він висловив у цьому триптиху, не вiдчувається згасання волi й свідомості, млявої пасивностi. Плужник лишається (це вдало передає напружений ритм вiрша, його внутрiшня мобiлiзованiсть) спроможним на прорив, на концентрацiю зусиль, на перемогу над собою. У вiршi Плужника сперечаються двi iпостасi однієї людини, точиться непримиренний двобiй мiж хворим тiлом i бентежним духом. Вiдсутність надії на одужання унеможливлює перемогу на будь-чию користь, адже дух загасне разом з вiдходом у небуття тiла: «Я натомився вічно знати В собi самому – двійника» [29, с. 152].

Двiйник у ньому icнував завжди, але тiльки зараз, коли це спiвicнування стало нестерпним, у поета прохопилось щиросердне зiзнання: «Я марно злагоди чи згоди / З тобою сподівавсь дійти – / Як тінь, як домисел природи, / Мене перекривляєш ти! / І що ясніший я, то мушу / Усе темнішу тінь тягти.. / .Душе! (якщо я маю душу) / Яка непереможна ти!» [29, c. 151]. Важко знайти простiшi й точнiшi слова, щоб вiдбити той надзвичайно складний психологiчний стан (постiйний стан душi), що завдавав поетовi жорстоких моральних тортур [27, c. 105].

Митець говорить про душу так само просто, як i про такi сфери витонченої духовності, як творчicть, проблеми світотворення. Несхилність до до культивування явища або почуття – характерна риса Плужникової лiрики. Бiльше того, порушуючи таку значущу в його життi тему, шо визначимо її як тему душевної рівноваги, вiн вдається навіть до ipонії, яка, сказати б, знiмає частину внутрiшньої напруги вiрша, дещо заокруглює гострі його кути: «Душе моя! / Ти знов стоїш на гранi... / А далi – мандрiв марево блiде . .../ А де ж твiй затишок? / Вiконні де геранi?/ Сон пообiднiй де?» [29, c. 152]

Поет дивиться на себе нiби збоку i не може приховати подиву. Цей кволий дух кволого тіла ще бунтує! Постiйно у високому знаходячи приземлене, у трагiчному − буденне, Плужник нiби захищав себе від спокуси говорити пишно, красномовно. До того ж ipoнія послаблює песимicтичну тональнiсть вiрша. Biн так органiзовує своїl почуття, що суб'єктивний план емоцiї нiби виключається з дії. Поет не вдається до деталiзованої розповiдi про те, чому ж йому так кепсько, а змальовує сам апогей психологiчного напруження, справдi критичної ситуацiї. Це надає вiршевi пронизливої правдивостi, достеменностi, примушує читача не вiдмахнутись від психоаналiтичних рефлексiй поета, а, навпаки, особливо уважно прислухатись до нього, перейнятись його болем, повiрити йому: «Знесилений, нiмий, бездушний майже, / Я впав тобi до ніг... / Збагни − i тям! / Ти перемiг. Ти подолав. / Так дай же / Уславити поразку небуттям! / Рази мене, одчаю мiй! / Будь чесний! / Ти ж не минешся, хоч i час мине ... / Ти перемiг! / Уci майбутнi весни / Не оживлять мене! / Гряди ж! Рази! / Я ниць тебе стрiчаю./ Ти перемiг! Ти перемiг, одчаю!» («Знесилений, німий») [29, с. 83].

Здавалося б, абсолютно песимiстичний вiрш − насправдi ж не так. І справа тут у суто альтруїcтичнiй думцi, яку він ніс у собi i що зводиться ось до чого: жити − означає боротись; коли вiдпадає ця можливicть, вiдпадає i потреба життя. Оголений нерв розпачу, вiдчутний у вищезгаданих вiршах, i який так сильно вражає нас − це вже той Плужник, що вийшов на двобiй iз самим собою, Плужник, що прагне ясностi.