1.6. Тема майбутнього в поемі «Канів» є. Плужника

Tвip «Kaнів» (вперше опублiкований в журналi «Червоний шлях» − 1925. −  № 8) в поемному контекстi свого часу займає особливе мicце. Це твip, в якому чи не вперше в українськiй поезiї прозвучала тема майбутнього, вирiшена з позицiї справдi гуманiстичного, демократичного свiторозумiння. Так само, як поема «Галiлей», «Канів» − твip наскрiзь полемiчний. У даному випадку йдеться про комплекс соцiально-естетичних iдей, в трактуванні яких естетична та лiтературно-критична думка20-х pоків демонструвала досить прикметний «полiхроматизм», що з особливою виразнiстю позначився на вирiшеннi проблеми нової людини [9, с. 170].

Маємо на увазi в першу чергу серйознi помилковi аберацiї в теоретичних постулатах пролеткультiвцiв та футуристiв − iдеал машинiзованої людини, повний розрив з традицiями cвітової i нацiональної культур, перспективи знеособленого, дегуманiзованого суспiльства. Нинi в це важко повiрити. Але саме цi iдеї видавались за справдi революцiйнi, захищались демагогами рiзних мастей.

«Kaнів» − поема-роздум. У нiй немає героїв, сюжету в традицiйному розуміннi, розвитку якоїсь наскрiзної iдеї, яка б надавала оповiдi стрункості i конкретизувала прагнення автора. В той самий час поема сповнена внутрiшнього драматизму, що досягається тут не зіткненням характеpiв чи подiй, а зicтавленням рiзних iдей, що взаємовиключають одна одну, думок, соцiальних прожектiв. Навряд чи хтось iнший з поетiв того часу змiг би так чесно, переконливо мотивувати i причини зародження в людській душi певної негації, i шляхи переборення її, i шляхи вiднайдення єдино правильних соцiальних орiєнтирiв. Майже протягом yciєї поеми автор прагне вирiшити дилему − місто чи село, прагне так само, як i тисячi його ровесникiв, дитинство яких пройшло у селi, а молодiсть з рiзних причин минає в містi. Але висвiтлює цю проблему, сказати б, в розвитку, дiалектично, надаючи перевагу то селу, то місту, аргументуючи свої почуття, змушуючи їх повнiстю «саморозкритись», створює найбільш об'єктивнi умови для кристалiзацiї істини: «Життя мiняє форми − й перешкоди, / Що їх зустрiне на шляху своїм, / Змітає геть або ж диктує їм / З новим шукати спiльностi та згоди! / Я наче бачу височеннi сходи, −/ Кiнчаючи бiжучим днем моїм, / Безкраю смугу весен, літ i зим, / Що ними край мiй тихо переходив, / Аж доки виросли містa й заводи / Свiй кучерявий розстелили дим / На вас, поля, левади та городи, / І на рядки моїх думок i рим» [29, с. 141].

В той час у поезiї на зміну екстатичному пореволюцiйному захопленню романти кою великого iндустрiального містa, як зосередження революційних сил як ідеалу нового життя, прогресу, майбутнього, згодом прийшла відраза до міста непівського, а з нею туга за селом, за буянням саду і простором степу.Ця яскраво виражена тенденція в поезії другої половини 20-х років не призвела до посилення пантеїстичних мотивів або розквіту пейзажної лірики, навпки, більшість творів, побудованих на протиставленні села місту, мали на собі відбиток поверхововго декларування банальних істин, без заглиблення у суть досліджуваних явищ. Спосіб вирішення проблеми цікавив багатьох поетів якнайменше – наголошувався факт протиріччя між містом і селом, але не розкривалась природа і причини цього [15, с. 5].

Сплав нової світоглядної концепцiї буття з актуальними iдеями соцiально-політичного характеру на початку двадцятих був прерогативою лише одного Тичини. Позицiя Плужника в цьому зв'язку своєрідна вже тому, що перед ним вiдкриваються значно ширшi можливостi для всебiчного висвiтлення проблеми, анiж перед авторами лiричних вiршiв, i він цю можливicть вповнi використовує. Поет розгортає масштабнi картини тогочасних містa i села, в оцiндi яких не виявляє послiдовностi. Часом його симпатiї на боцi села. В цих фрагментах «селянськi мотиви» витримано в дусi певної iдеалiзацiї, у той час, як міськi − свiдомо зведено до сумовитих картин. Якщо у селi автор ладен оспiвувати «навіть пiт гарячий та рясний, Такий солодкий i разом солоний, Що у дiдiв по хуторах вiдгонив Чимсь, наче пар пiднятий восени», то місто зi сторінок поеми постає як справжній спрут в дусi Верхарна або Бодлера: «Micтa, містa! / Жорстокiстю бадьорi! / Мiльйонносилi людськi двигуни! / Це ваш тягар приплескав бiгуни, / Це вам на паливо часи i зорi! / Камiнносердi! Тисячами творів / Уславленi культурнi дикуни! / Закуті в мiдь, бетони й чавуни» [29, с. 157].

І хоча образ містa в поемi не має завершеної форми, не стає головним об'єктом художнього вiдображення, ракурси, деталi, iнтонації, що характеризують його, часом надають урбанiзмовi Плужника явно негативного вiдтiнку. Автор намагається примирити в собi вiдданicть селу i зачудованiсть містом, але дiйснiсть, за його переконанням, не дає йому пiдстав для вiднайдення такої урiвноваженої гармонії. Надто швидко вiдбувся величезний розрив мiж селом i містом, аби це стало органiчною самосвiдомicтю людини початку столiття. Iндустрiальний прогрес у містаx травмував психiку незагартованого iнтелiгента, дитинство якого пройшло справдi на гранi двох світів, рiзниця мiж котрими не впадала в око так разюче i дратливо: «О мiсто-велетню, що виростив бетони / Там, де колись пишалися поля» [29, с. 159]. Якщо образ містa в поемi Плужника вирiшується в художнiй манеpi, близькiй до європейської та росiйської поезiї початку столiття, то образ села (його iдеальнi картини) змальовується в стилi української романтичної школи. Тут i «свiтанки», i «косовицi», i «золото пшениці», i «вітep з поля», i «дикий мак червоний», i «голос кровi», i «козацькi могили», i «правiчнi дiди». Однак тогочасне село також не було суспiльним iдеалом автора.

Бiльше того, не може не вражати передчуття Плужником складних органiзацiйних катаклiзмiв, що невдовзi буквально потрясуть економiчнi пiдвалини українського села i приведуть до печальних, а часто i трагiчних наслiдкiв: «Мiльйони сiл, де поруч комнезами / Й вечiрнiй дзвiн до церков, − знаю вас! / Не швидко ви у той щасливий час / Доженете скрипучими возами! / Ще вам не раз звертати на той самий / Знайомий шлях − проклятий вже не раз −/ Знесилля, муки, темряви й образ, / Политий потом, кров'ю i сльозами!» [29, с. 174].Гiднa подиву прозорливiсть поета, який у процесах мiграцiї iз села до містa вже тодi побачив зародки деяких негативних явищ чи проблем, що і сьогоднi не завжди можуть бути розв'язаними. Скажiмо, на противагу футуристичним гаслам денацiоналiзацiї революцiйних мас Плужник недвозначно нагадує про голос кровi, що «став неголосним», не без хвилювання зауважує, що можуть прийти часи, коли «Заповіт» вiдмiнять, адже Семенко вже видав свiй «Кобзар», наголошує на необхiдностi знати i шанувати icторiю рiдної землi. Та й сама назва поеми «Канiв» нiби вказує на пряме продовження шевченківських гуманiстичних традицiй, в яких iдея щасливого майбутнього була чи не основоположною. Ось який iдеал майбутнього приваблює Плужника: «Широкрилий вітер степовий І бруку темний та голодний вий − розквiтнуть десь в гармонії єдинiй!» [29, с. 175]. Зрозумiло, що досягти справжньої гармонії міста i села, людини i навколишнього cвіту можна лише за умов нової, визволеної працi: «Не гнуть їм стан важкi з снопами вила, Не ллє з них пiт, неначе та вода, Бо розум тут усе потрiбне дав. Щоб праця їм була легка та мила » По працi «юнацький вус i сива борода до мудрих книг схиляються на раду ... І мiй Кобзар, i мiй Сковорода, і мiлiон iмен i фактiв зряду!» [29, с. 177]. Поема «Канiв» завершувала перший етап творчостi Євгена Плужника на високiй оптимicтичнiй нотi.

Отже, книга «Днi» репрезентувала художнiй доробок небуденної емоцiйної сили. Це були вiршi i поеми, просякнутi iдеями гуманiзму, благородства, моральної чистоти. Саме цi риси стали визначальними на шляху формування творчої індивідуальності одного з найсвоєрiднiших, найталановитiших поетiв пореволюцiйної доби.

РОЗДІЛ 2. НЕСПОКІЙ ПЛУЖНИКОВОЇ ДУМКИ У ЗБІРКАХ «РАННЯ ОСІНЬ» ТА «РІВНОВАГА»