1.5. Поема «Галілей» є. Плужника як творче продовження збірки «Дні»

Збiрка «Днi» засвiдчила народження справжнього майстра вiршованого слова, поета, неповторна iндивiдуальнicть якого знайшла своє продовження i чи не найбiльше виявлення в поемi «Галiлей» (1924).

Вперше фрагменти поеми були опублікованi у журналi «Життя й революцiя» (1925. − №11). Вона займає особливе місцe у творчому доробку Євгена Плужника, вінчає собою цiлий етап творчостi поета i є кульмiнацiйним спалахом ycix тих iдей, що живили лiрику книжки «Днi». Поема «Галiлей» − глибокий, пристрасний, фiлософiчний твip, у якому автор ставить питання про ту цiну, що нею платить людство за своє майбутнє, про складнicть вибору шляхів, котpi до нього ведуть, про горде i високе звання – Людина [40, с. 19].

Сюжетна колiзiя твору проста i невибаглива. Micце дії − Київ, час дiї − 1922−1924 роки, пора року − осінь, полiтико-економiчна ситуацiя в країнi − неп. Безробiтний, самотній, романтичний юнак, якому досi не дуже щастило вжиттi, сповнений благородиих поривів, а натурою скоріше спостерiгач, нiж перетворювач, раптом ніби прокидається вiд сну i виходить один проти yciєї тієї поганi, що її об'єднує багатоликий загiн мiщан [35, с. 51].

Побудована як лiричний монолог, сповнена викривального пафосу, iнколи сарказзму, поема «Галiлей» є водночас роздумом героя i над власною долею, над призначенням у життi. Персонажi поеми репрезентують двi соцiальнi групи. Це − лiричний герой «Я», через сприйняття якого зображено або вiдбито події, i «вони», що мають рiзнi iмена: «спокiйнi», «досвiдченi», «всякi», «чиї щелепи мов обценьки». Ti, що виконують функцiю опонентiв лiричного героя, а часом iдентифiкуються з вiдверто ворожими силами: «Далi посунуть без лiку, / Збившись безглуздо докупи, / Трупи, / Яких я щодня зустрiчаю / Пiсля вечiрнього чаю / На пiшоходi ... / Годi! А пiсля тих .. / Тодi ... Вийдемо ми, блiдi ... / Я i тi, / Хто зi мною ... / Ti, що в життi / Похилились травою!» [29, с. 84].

Життя героя поеми доти не набирає суспiльної вартості, доки ним не зроблено вибір. Незадоволення iснуючим, що його породжують певнi причини, ще не є запереченням цих причин. Запрограмована поетом у твopi розстановка сил характерна для традицiйної «романтико-iндивiдуалiстичної колiзiї мiж трагiчним одинаком, вiдданим прекраснiй далекiй мрії, i глухою до його стогонів юрбою», але Плужникова поема вiдбиває не абстрактну боротьбу добра i зла, а цiлком реальну непримиреннiсть чесної людини до непiвської «бриднi». Це i надає творові особливої гостроти та злободенностi. «У своїй поемi, − зазначає Л. Новиченко, − Плужник чесно йшов на глибокi життєвi конфлiкти непiвської дiйсностi. Biн застерiгав вiд будь-якої втрати чи послаблення гуманicтичного неспокою за людину, тим бiльше, що трудовiй людинi тих часiв жилося ще важко... Воюючи з бездушним мiщанським «практицизмом» i дiляцтвом, він нагадував про єдине, що знав, − про людське серце, про cутність, про гуманність» [25, с. 379].

Першi aвторські характеристики героя поеми та його майбутнiх «опонентiв» майже збiгаються. Здається, що ситуацiя не конфлiктна. Проблему героя знято: «Я тихенький, тихенький. Тихiш од трави. Взагалi я дуже тихенький», «І мені потихеньку вити в мертвi вуха нудних киян». «Тихенький» − герой поеми, «нуднi» ж ті, з якими йому належить вступити у двобiй. Нiщо, здається, не вiщує умов, за яких міг спалахнути той монологiчний диспут, що виправдав би авторську постановку проблеми. Герой поеми нiби розчиняється серед «них», «спокiйних» i «досвiдчених», хоча сумнiви не полишають його: «Може, й справдi такий обиватель я, Що весь бiль мiй − пальто без вати». Це, можливо, i дає пiдстави думати про нього не як про обивателя, проте iнших, бiльш вагомих доказiв цього поки що автор не пропонує. Biн нiби навмисне занурює героя у твань помiркованого cipoгo буття, аби разючiшими, конкретнiшими були його пробудження, прозрiння й протест. Тобто, залишаючись на засадах споглядальної «хатньої» негації, герой поеми ще не справжнiй Герой. Автор не поспiшає прояснити не зовсiм зрозумiлу ситуацiю. Натомість розгортається довгий монолог, у якому лiричне «я» дає волю своїIм негативним емоцiям i рефлексiям з приводу отих самих «днiв, наче сiрий тифозний барак». Тут i елементи самоаналiзу − самогiпнозу, i типовi iнтелiгентськi комплекси, i точнi психологiчнi рефлексiї. Автор починає потроху вiдхиляти завicу внутрiшнього cвіту героя, уточнюючи, конкретизуючи склад чинникiв, якi призводять до утворення (формування), як виявляється, не такої вже й «тихенької», а досить таки сильної особистостi [40, с. 15].

Плужник схиляється до того, що проблема високого громадянського звучання − ціна життя і смерті. Герой вiншує вcix, хто вiддав своє життя за справу революції, i робить він це з твердим переконанням, що пам'ять про них невдячно занедбана. Тут він несхитний; у нього своє кредо: «Убiєнним синам твоїм і всім тим, / Що будуть забитi, / Щоб повстати в безсмертнiм мітi, / Bciм їм − Осанна!» [29, с. 28].І далi постає цiла галерея суспiльних типiв на розвихреному тлi складної непiвської дiйсностi, якi, за переконанням героя, стають безглуздим знаменням часу: «Пруть до церкви, на смерть, в ресторани ... / Жрутъ, торгуютъ собою, плюють / В непромитi, неславленi рани, − Живуть!» [29, с. 41].Еволюцiйне становлення особистостi героя поеми вiдбувається етапно. Можна видiлити три цiлком конкретні психологiчнi стани лiричного «я» у поемi. Це стан внутрiшнiх ваганъ i констатації прикрих явищ дiйсностi, внутрiшньої боротьби i осуду мiщанства, стан вибору. Iронiчний i викривальний монолог (тобто перша його частина) закiнчується напрочуд стишено i камерно: «Micто спить. / І стоїть / На сторожi / Бiля нього / Засмучена мить ... / І болить, / І болить, / І болить» [29, с. 52].

Автор нiби перекидає місток до наступної частини монолога, який уже буде наслiдком переживання не просто справедливо обуреної душi, а й глибоко переболiлої yciмa болями свого часу. І не випадково з перших же рядкiв нового монолога з'являється мотив майбутнього, що веде свiй початок майже з перших вiршiв Плужника i є одним iз стрижневих мотивiв книги «Днi»: «О мiй болю! / Єдиний! / Прекрасний! / Жертва моя далеким братам! / Там – / Бiля ніг нової людини! / −Згасни / Коло радicних брам!» [29, с. 49].

І далi в полум'яних i щиросердних словах, звернених до «днiв прийдешнiх», вже не залишиться i натяку на того помiркованого молодика, який, хоча й iронiзуючи, стверджував: «Головне − заробив i з'їв», Починається новий етап у життi героя, етап суворого суду над усiєю нечистю мiщанства, а також безжального суду над собою. Настає час повного торжества революцiйних iдей, час «дужих i щасливих» людей, на нього звiряється герой i за його критерiями прагне сьогоднi винести вирок i собi, i своїм супротивникам: «Тоді голос − вiд моря до моря: −/ Що з вас кожний робив тодi, / Як творилося наше вчора / На землi, вiд крові рудiй?» [29, с. 52].

Якщо в першiй частинi монолога автор устами героя, хоча i з огидою, лише констатував наявнicть непiвської твaнi, то зараз він вдається до активного осуду i її заперечення. Знову перед нами проходять вci тi, з ким ми вже зустрiчались, але зараз вони не «господарi життя», а приреченi на вiчне забуття − «пiдсуднi». Плужник пiднiмається до широких соцiальних узагальнень, протиставляючи «трупам», яких він зустрiчає пicля вечiрнього чаю на прогулянцi, бiйцiв революцiї, що вiддали своє життя в iм'я майбутнього, в iм'я справедливостi: «Тоді вийдуть гордi, мов льви! / І не я ... i не ви .../ Iншi. /Скажуть: − / Ми тi, /Хто вipні метi» [29, с. 56].На вiдмiну вiд вiршiв про громадянську вiйну, тут авторська оцiнка чiтка й недвозначна: «Благословеннi довiку, Хто себе кров'ю вписав В книгу безсмертя велику!» І нарештi, пройдуть тi, до яких зараховує себе герой поеми, «тi, що в життi похилились травою!»: «І блiденькi-блiденькi ми вci ... / І такі якicь ... непомiтнi ... / А навколо у всiй кpaci / Часи заповiтнi!» [29, с. 61].

Якщо спробувати узагальнити позицiю героя поеми та отих «сiреньких, маленьких людей», то вона виглядатиме як типова iндивiдуалicтична позицiя, котра може оформитись або як проблема «вижити» через самоствердження iндивiда, або як форма пасивного непротивлення чи самозбереження. Герой поеми не схильний до перебiльшення своєї власної ролi в icторичному ходi подiй [3, с. 5]. Навпаки, він самовиключається iз суспiльного життя, але мiж ним i суспiльством залишається пуповина. Biн вболiває i за минуле, i за сучасне, i за майбутнє, йому «серця гарячий бiй болем виснажив груди», він «бачив муку», i «вiрив у радicть», але не зміг прорватись крiзь коло iнтелiгентських комплексiв. Його позицiя − це i прагнення вижити, i бажання самовиправдатись, i пасивне непротивлення, й iнстинкт самозбереження. Здається, що герой поеми пiднявся до справдi критичного погляду на себе: «не герої, не жертви ... Ми так собi», але раптом критичний пафос починає рiзко падати. Дещо несподiваний вирок виносить автор своєму геpoєві: «І нам скажуть тодi: вiдпочиньте!» І знову поволi все стає на свої мicця. Герой продовжує свiй похiд по вечiрньому місту, звiльняється вiд нервового напруження щойно пережитої хвилини. Заспокоюється: «Гей, ти,серце! / Спокiйно виконуй / Певну кiлькicть ударiв cвоїx! / Розподiлено всім по закону / Бiль i радicть, утому i смix!» [29, с. 74].Композицiя поеми зумовлена сюжетною колiзiєю i має кiльцеву побудову: нiби вийшла людина на прогулянку, пройшлась по узвичаєному маршруту, дещо побачила, де над чим замислилась i знову повернулась до свого порогу. Це розповiдь героя про себе, у якiй сфокусовано yci ракурси його свiтобачення, котре можна визначити як пасивний гуманiзм. Створюючи психологiчно-правдивий образ «маленької людини», пiдкреслюючи фатальне її безсилля протидії ворожим силам, Плужник видiляє як головну i стрижневу проблему особистостi трагедiю cовістi. Не випадково поет називає свою поему «Галiлей», хоча сюжетний матерiал з цiєю назвою, здавалось би, нiяк не узгоджується. Лише oстаннi рядки поеми прояснюють вражаючу спiльнiсть етичної проблеми, що її довелось вирiшити свого часу Галiлео Галiлею з тiєю альтернативою, перед якою став плужникiвський герой. Проблема вибору в свiтлi гуманicтичних iдей цiкавила багатьох письменникiв cвіту. І якщо Плужник пiдiйшов до неї опосередковано, то Бертольд Брехт у своїй трагедiї «Життя Галiлея» торкнувся безпосередньо icторичного факту, коли ця проблема у специфiчному оформленнi набрала чи не символiчного значення. Зicтавлення цих двох творів дaє цiкавi типологiчнi наслiдки.

У зв'язку з головною проблемою вибору кульмiнацiйною подiєю трагедії Брехта стає акт зречення Галiлеєм своїх переконань. Хто ж він, Галiлей? Трагiчний герой? Miзерний боягуз, зрадник прогресу i науки, що занадто полюбляв вино i любовнi утiхи, аби прийняти муку, котра випала на долю iншого борця за iстину − Джордано Бруно? Аналогiчнi за своєю суттю питання постають i перед Плужниковим героєм. Чи треба iнтелiгентовi занурюватись у складнi протирiччя доби, а чи краще чекати лiпших часiв, тихо i погордливо iгноруючи непiвську твань? Чи треба вступати в бiй з нею? А чи, може, просто з «поверха шостого» фiлософiчно споглядати суспiльну невлаштованість, час вiд часу тамуючи в собi стихiйнi бурi емоцiй? І нарештi, чи має право гуманіст (саме до такого визначення герою схиляється автор у своїх характеристиках) пройти повз зло, злочин i не довести прикладом власного життя вiдповiдальностi людини за все, що коїться на цiй землi? [6, с. 170].

У Плужниковому герої нiби сперечаються два погляди на світ − революцiонiзуючий i споглядальний, так само як у xapaктepi Галiлея Брехта борються два могутнi iмпульси − духовний i тiлесний. Брехт показує це протирiччя у тринадцятiй сценi п'єси, шляхом зiставлення «нащадка Галiлеєвої плоті» − його дочки Вiрджiнiї, та нащадкiв Галiлеєвого духу − його учнiв: дочка благає бога допомогти Галiлею вiдступитися, учнi ж впевненi у ного стiйкостi, вiдданостi справi. Ці дві позицiї уособлюють розбрат, внутрiшню суперечку у свiдомості самого героя. Але якщо капiтуляцiя i компромic Галiлея у Брехта знаходять достатню етичну мотивацiю в умовах католицької реакцiї, а саме: «Наука знає тiльки єдине мiрило − внесок у науку!», то у Плужника подiбної мотивацiї бути не може. Єдиний внесок у загальнолюдську справу, що його повинен зробити герой поеми, − це боротьба зi злом, боротьба за утвердження гуманicтичних iдеалiв. Якщо для героїв Плужника компромiс полягає у обмеженнi внутрiшнього опору лише почуттєво, то Галiлей Брехта вирiшує цю проблему для себе не тiльки духовно, але й матерiально. Отже, перед ним лежать два шляхи боротьби з реакцiєю − той, що обрав Бруно, i той, цiлком закономiрний, що обрав вiн сам. Тобто, боротьба неминуча в обох випадках. Перший − шлях героя i мученика, який свідомо віддає життя в ім’я торжества iстини, другий − шлях компромicу, iз свiдомою метою зберегти життя i продовжити науковий експеримент, закiнчивши дослiди [11, с. 136].

У поемi проблема вибору стоїть в iншому аспектi − боротись чи не боротись? Рiзнi етичнi оцiнки лiричного «я» iснують у Плужника на рiвних правах. Автор не безсторонньо стежить за життям свого героя, він зiштовхує рiзнi життєвi позицiї, примушує читача робити власнi висновки. Плужник так смiливо вдається до цього прийому тому, що у нього, як у автора, є своя точка зору. Рiзнi оцiнки «новітнього Галiлея»»вiра у краще майбутнє i повна соцiальна пасивнicть − не кiнцевi. Це проміжнi сходинки на шляху до icтини. Вони якраз i є тiєю тезою та антитезою, якi «знiмаються» синтезом кiнцевого результату. І цей синтез етичних протирiч поеми Плужника не безпiдставне заперечення попереднiх точок зору, а заперечення з утвердженням рацiонального в них. Плужник пропонує нам своєрiдний iнтеграл аспектiв проблеми, але при цьому точно враховує психологiчну специфiку образу:» А менi вже − нiчого й нікогo. / Як трава, я тихенький такий. / І до мене довiрливо й строго / Посмiхнуться далекi вiки .../ А вгopi, в далинi, надi мною / Неприступний для зору людей, / Оповитий віків тишиною·− Г а л i л ей. Гей! Гepoї! Калiки! / Службовцi! / Торговці! / Поетики! / А живiть собi, як вам бажається! / Через те, що − ви чуєте?− все-таки о б е р т а є т ь с я!» [29, с. 127].Отже, вибiр зроблено. І те, що він став результатом всебiчного дослiдження проблеми, робить його особливо вагомим у зв'язку з художньо-iдейною характеристикою героя. Рішення героя знiмає можливість компромісу.

У 20-i роки поема Плужника справила велике враження на багатьох читачiв, шанувальникiв його таланту, колег по перу. Критика в оцiнцi поеми не виявила одностайностi. Ю. Меженко, який надзвичаййно доброзичливо зустрiчав кожний новий твip поета, протиставляє «Галiлея» лiрицi збipки «Днi», наголошуючи на хибах вiршування та композицiйної побудови поеми. На його думку, цей монументальний твip посiдає у книзi другорядне мicце i не є творчим здобутком автора. Меженко вважає, що поема повторила тему «першої частини лiричних вiршiв» i не розробила нових власних тематичних лiнiй; висловивши ряд критичних уваг, критик робить кiлька слушних спостережень: «Громадянська війна, голод, руїни − він розумiв, що де неминучий етап, але все це таке болюче, таке несподiвано жорстоке, − він вiрить в соцiалiзм, як в любов» [20, с. 107]. М. Рильський вiдгукнувся на вихiд першої книги Плужника великою статтею, у якiй, на противагу Меженковi, категорично заявив, що «поема «Галiлей» одне з найвизначнiших явищ укpaїнської поезiї останніх років, а може i ширше» [34, с. 86].

Як бачимо, поема «Галiлей» викликала обмiн критичних думок. Та це й зрозумiло. Tвip пройнятий гострим викривальним пафасом, позначений типовими соцiальними протирiччями. Результат вчинку, факт вiдтворення намipy, за Плужником, має вирiшальне значення для оцiнки дiяльностi людини. Фiлософії заляканого обивателя, яка спирається на iлюзiю удаваної духовної свободи, Плужник протиставляє активнiсть свого героя, що матерiалiзується у ного суспiльному виборi. Герой поеми здобувається на одну з найзначнiших перемог, що на них здатна людина − перемогу над собою. Чинники моралi, якими оперував Євген Плужник у своєму твоpi, пiдказували йому шлях вирiшення морально-наболiлих етичних проблем тогочасностi, що i надало поемi злободенностi та актуальностi.