1.4. Художній образ у ліриці є. Плужника

Художнiй образ у лiрицi Плужника перебуває в постiйному розвитку. Протилежнicть почуттiв, охоплених однiєю строфою, створює особливий, характерний для поетового вiрша тип внутрiшньої динамiки. Плужник, як ніхто, вміє саме за допомогою ритму зненацька зупинити, обiрвати розвиток поетичного образу, видiлити особливо важливi рядки тексту або навіть одне слово, яке повинно зiграти мобiлiзуючу роль в образнiй системi вiрша, вiдбитись на загальному змістi твору. Цей зв'язок ритму та образу Л. Скирда називав «гармонiйним ритмом», в серединi якого спiвicнують зовнiшньозвуковий ритм − ритм мови i внутрiшньопсихологiчний ритм, пiд яким вiн розумiв теми думок i настроїв, що викликаються в нашiй свiдомостi значенням слiв [38, с. 49].

Зовнiшнiй ритм вiрша Плужника найчастiше вiдповiдає внутрiшньому. Це злиття, ця взаємодiя є ознакою життя, руху, поетичного розвитку твору. Прикладiв чiткого, графiчного ритму з обов'язковим порушенням розмiру вiрша в книзi Плужника дуже багато. Бiльше того, в цьому її своєрiднicть, неповторнicть, це яскраве вираження творчої iндивiдуальностi поета. Але не можна розглядати специфiку ритму Плужника у вiдривi вiд часу. Адже революцiя разом зi своєю проблематикою принесла в лiтературу i свiй ритм. Hовi часи зумовили нову органiзацiю поетичного мовлення. Творчicть В. Маяковського i Б. Пастернака, П. Тичини i Є. Плужника є характерним тому свiдченням. Не міг Блок писати «Дванадцять» у ритмi «Вiршiв про Прекрасну даму», так само як поема «У космiчному оркестрі» П. Тичини нiчим не нагадувала, скажiмо, такі його paннi поезiї, як «Пастелi». О. Блок з цього приводу зауважив, що «ритм i розмiри вiршiв поета були пiдказанi йому часом, тому що в поетичному вiдчуттi світу нема розриву мiж особистим i загальним». Iншими словами, ритм є одним iз засобiв художньої виразностi, що активно впливає на iдейну сутність поетичного образу. Плужник вipтуозно вмів наповнити традицiйний pозмip сучасним i самобутнiм ритмом, що вiдбивав i небуденну авторську емоцiю, i тpaгiчний змicт сюжетної колiзiї. Все це надавало такої поетичної виразностi й самобутностi творам Плужника, що спонукало Рильського щиро констатувати: « ... ви з перших рядкiв пiзнаєте − це Плужник. Хiба хоч один поет на світі xотів би вищої одзнаки»: «Прийшла баба, поголосила ... / Невеличка дiрка помiж ребер ... / Ну, звичайно,− краса i сила! / Marche funebre!» («Зустрів кулю») [29, с. 98]; «А сiмнадцятий минув, / зустрiнув Наречену − кулю за Днiпром. Oбертайся, земле, без упину! / Припасайте, припасайте бром!» («Був це хлопчик») [29, с. 61]; «А він був молодий такий! / Цiлував, мабуть, гаряче .../ Довго, довго йому круки / Випивали світло з очей!» («Ще в полон не брали») [29, с. 104]; «Так очi ж навколо лихi ... / Крiзь зуби один − розстрiляти! ... …/ А там десь солома дахiв . ... / А там десь Шевченко i мати» («А він молодий») [29, с. 42].

Кожна з наведених строф тримається на бiльш або менш гострому протирiччi. Психологiчне протирiччя лежить i в основi yciєї книги, перша половина якої нiби навмисно позбавлена голосу лiричного «Я», суб'єктивно-авторських резюме тощо, в той час як друга половина − це суцiльна самохарактеристика, прискiплива розповiдь про себе, погляд поета, зосереджений на своїй душi i своїх переживаннях. («Одiрвались вiд днiв слова», «Знов на сторінкаx paннi тінi», «Це снилось? На тихiм cвітанні», «Долі моєї цiна», «На поле вийшов − зомлiв» та iн.) [4, с. 203]. Вiд цього структурного протирiччя переходимо до якiсного i найбiльш суттєвого. При порiвняннi бодай двох перших процитованих i вищезгаданих віршів в око впадає невiдповiднicть їх психологiчного наповнення: «Уночi його вели на розстрiл. Хтось тримав лiхтар, мов смолоскип. / На неголенім обличчi гострі / Волоски ... Вiддалiк, немов цiлком байдуже, / Офiцер димок цигарки плiв. / Тiльки неба хмарний, темний кужiль / Чув нудне i коротеньке – плі! / Вiдбулось. Мета моя далека, / Я такої смерті не боюсь. / Зiйде кров, немов всесвiтня Мекка, / Для твоїх майбутнiх синiх блуз!» («Уночi його вели») [29, с. 115]; «Майже piк сиджу, мов кріт, на xутopi. / Вже й листiв твоїх не вiдбираю. / Iнколи копаюся у Мутері / Та в пiкет з одним знайомим граю. / От книжок коли б хоч з пуд одержати! / Все ж не Мутер цей! / Та карт колоду ...Тихий я. / Hавіть не знаю, де вже ти ... / Вiдчинив я осенi господу!. / Мертвий я. Це добре, ясно вiдаю. / Та i як, скажи, себе одуриш! / А проте живу. / Журюсь, обiдаю, О, болить менi, єдина! Чуєш?» («Майже pік сиджу») [29, с. 94].

Перший вiрш написано людиною сильною, мужньою, твердою, активною, захопленою. Другий − самiтником, книжником, пасивним споглядачем, засмученим меланхолiком. Якщо в першому вiршi peaльна смерть викликає асоцiацiю майбутнього, образ життя, то в другому – саме життя викликає образ cмертi («Мертвий я»). У Плужниковi змагались мiж собою не лише два поетичнi темпераменти, а й два психологiчнi стани. Смертельно хворий, в силу специфiки свого життя (лiкування в санаторiях, тривале перебування в лiкарнях), він не міг уповнi реалiзувати свою особистicть шляхом активної суспiльної дiяльностi, вiдповiдно своїм iдеологiчним переконанням [13, с. 101].

В зв'язку з загостренням хвороби саме цей стан буде переважати i в життi поета, i в його творчостi («Рання осінь», «Piвновага»). Протирiччя такого порядку доведенi в лiрицi Плужника, особливо в першiй його збiрцi, до максимальної напруги. Це пояснює «аскетичнicть» Плужникового вiрша, ощаднiсть метафор, порiвнянь, епiтетiв та багатьох iнших тропiв. Адже те, що сказане поетом, народилось у двобої, з нього облетiло все зайве, залишилось єдине важливе − «чисте золото правди».

Стаючи на захист прав i гiдностi людини, найдорожчого, що вона має − життя, Плужник тверезо оцінював свою роль у загальному революцiйному поступi. Скептицизм по вiдношенню до себе («Знаю, ciренький я весь такий») − не поза, він був викликаний колосальною вимогливiстю до себе. Але яка природа Плужникового скептицизму? Чи має він щось спiльне зі стриманістю вiд утвердження своїх світоглядних позицiй заради душевної повностриманості (aтapaкciї), чи може це нігілістичне світо світовiдчуття, що ставить пiд сумнів можливість пiзнання об'єктивноi дiйсностi («І Індію вiдкривши, обiймає Америки якоїсь береги»)? Надiлений винятковою вдачею, поет не міг не помiчати рiзного роду «тіньових» прикмет тогочасної дiйсності. Але його скепсис перiоду «Днiв» мав суто iндивiдуальний характер, нацiлений лише на власну особу, він був тверезий, а може, навiть здоровий у зicтавленнi, скажiмо, з егоцентризмом, був запорукою подальшого духовного зросту. Це − нищiвнicть щодо себе, синонiм якої − вимогливiсть. Плужник пише з притаманною йому щирicтю («О часе велетнiв! Прости утому менi, найменшому з твоїх синiв» [29, с. 41]). Авторський штрих до автопортрету − «менi, найменшому з твоїх синiв» − може виглядати цiлком закономiрно з точки зору автора, але цей, не позначений суб'єктивнicтю пiдхiд до власної творчостi, не може претендувати на iсторико-бiографiчну об'єктивнiсть. Якщо поет, скажiмо, пише: «Я − генiй, Iгop Северянiн», то це ще не означає, що проголошено icтину. Так само ми можемо до певної мiри не повiрити нищiвним характеристикам Плужника, якi свiдчать не про його мiзернiсть, а скорiше про незвичайну вимогливicть до себе, про напружену внутрiшню боротьбу у пошуках iстини i себе, про надзвичайно розгойдану амплiтуду душевних коливань. А це − свiдчення небуденної творчої потенцiї, цiкавої людської особистостi [14, с. 111].

Осмислюючи лiрику Плужника, ловимо себе на думцi, що саме в цих пронизливо- вiдвертих рядках якнайбiльше залишилось Плужника-людини, не «cipeнького» справжнього поета.

Є в збiрцi «Днi» вiршi, позначенi песимiзмом, розгубленiстю. Вони стоять осторонь icтотної проблеми книги − утвердженння прекрасного майбутнього i посилюють вiдчуття гострої i напруженої боротьби протирiч у свiдомостi поета: «Це снилось? .. / На тихiм cвітанні / Багнети, i я бiля стiнки .../ О першi й довiку oстанні / Moї пiвхвилинки!» («Це снилось?») [29, с. 72]; «І вийшов на поле, а поле − мертве ... / Тiльки на обрiї трьохрукий млин .../ Вiд серця б щирого слова вiддерти –/ Такий натомлений! / Один! Один» («І вийшов на поле») [29, с. 18]; «Промерзлий шлях ... / Швидкi тачанки ... / І ось душа мала-мала! / А на cнігy з чиєїсь ранки / Кров вiзерунки заплела. / Мовчiть, умрiянi сторiнки! / Я справжнiм болем догорiв!» («Знав на сторінкаx») [29, с. 106].

Може, саме цi вiршi мав на увазi М. Рильський, коли писав: «Мрiйник, він своєї мрiйливостi стидається. Поет, він не вiрить у свою поезiю. («О тишино моїх маленьких рим!»). І не сподiвається, мабуть, що досягне до нас, дiйде до нашої затушкованої свiдомостi його нерiвний нервовий голос. Звiдси самотнicть. Самотнicть одлюдника? Навпаки: caмотність того, хто хоче бути з людьми» [34, с. 86].

Отже, лiрика першої книги поета вiдбила складний i важкий процес формування його свiтогляду. Тематично пов'язана з громадянською війною, вона продемонструвала намагання автора усвiдомити та вiдобразити iсторичний процес боротьби народу за утвердження своїх прав, боротьби за перетворення світу. Соцiальна орiєнтацiя поета, вipa в майбутнє надавала трагiчному свiтовiдчуттю митця гуманicтичного звучання, що i знайшло своє втiлення в естетичному iдеалi художника слова. Реалicтична основа поезiї Плужника визначила характер її поетичної форми, котрiй притаманнi простота, лапiдарнiсть, емоцiйна напруженicть, ритмiчна самобутнiсть, конкретна символiка, внутрiшнiй антагонiзм.