1. 3. Трагедійність – об’єкт лірики збірки «Днів»

Трагедiйнi зiткнення в ходi революції i громадянської вiйни стали об’єктом лірики «Днiв». Як відомо, в трагічному має місце діалектика i випадкового, i необхiдного, а в основі трагiчного, безперечно, лежать соцiальнi причини. Жертовнicть в iм’я майбутнього – ось змiст вiршiв «І вийшов на поле, а поле – мертве», «І ось ляжу – родючий гнiй», «Там, де полягли вони за волю»: «Там, де полягли вони за волю, / Буряки тепер для цукроварнi. / І не треба слiз. Не треба болю. / Iншим дні прозорi, тихі, гарні» [29, c. 71].

Поет далекий від трактування трагiчного як особистої драми, в трагiчному його цiкавить в першу чергу суспiльний катаклiзм. Часом це наближає автора до революцiйного розумiння трагедії як зiткення у смертельному двобої рiзних coціальних класiв. Природу трагiчного в поезiї Плужника лаконiчно, але вичерпно визначив Ю. Меженко – «смерть задля життя» [20, c. 101]. Якщо смерть у кожному вiршi – смерть окремої людини, то життя – це торжество iдеї, духу, торжества майбутнього: «Я знаю –Перекують на рала мечі. / І буде родюча земля – Не ця. / І будуть однi ключi / Одмикати yci серця. / Я знаю! І буде так: Пшеницями зiйде кров; / І пiзнають, яка на смак Любов» [29, c. 72].

Поет у постійному очiкуваннi майбуття («О днiв прийдешнiх обрiї безмiрнi» [29, c. 71]), його емоції соцiально мобiлiзованi («Воскресiнням твоїм живу, земле мертва» [29 c. 72]), його вipa зважена i твереза («Зiйде кров, немов всесвiтня Мекка, для твоїх майбутнix синiх блуз!» [29, c. 72]).

Майбутнє в лiрицi Плужника – це той найвищий критерiй, з яким пiдходить поет i до соцiальних перетворень доби i до власної cовістi. «О майбутнє моє прекрасне!» [29, c. 75] – щиро, у захватi виголошує він в одному з вiршiв, що вiдкривають збiрку «Днi», нiби визначаючи рiшуче i остаточно орiєнтир i свого життя, i своєї поезiї. Адже нiколи цей значущий i благородний мотив, мотив прийдешнього, вжe не зникне зi сторінок його книг. Плужник жив майбутнiм. Але ознаки «доби нової» він шукає в сьогоденнi. Воскресає мертвa земля, на якiй «зiйде колись велетенський посiв», «у селян на стомлених обличчях не так помітно слово – «недорiд!», тому що «у газет – новi колонки лiтер про те, що хлiба вистачить для вcix», бо «розцвiтають новi жита!» Майбутнє для Плужника не абстрактна, позакласова категорiя, не пора «загального благоденствiя», а – цiлком конкретна соцiальна i суспiльна перспектива [1, c. 121].

Плужник прагне наголосити, що не тiльки вiйськовi перемоги наближають прийдешнє, але i щоденний труд кожної людини: «Вже одспiвали по дорогах гарби / Швидким жнивам мелодії свої, / І oceні такі спокiйнi фарби / Ось-ось овiють небо i гаї ... / І помандрують аж за синє море / Над смутком сiл високi журавлi; / І хтось останнiй на полi доре / Вузеньку смужку вогкої землi ... / Та, може, вітep, трубадур осiннiй, / Вiд поля спiвом мудрим пропливе − / Про те, що сховано в малiм насіннi / Життя нове!» («Вже одспiвали») [29, с. 75].

Спостерiгаючи природу трагiчного в лiрицi Є. Плужника, М. Рильський зосередив свою увагу на деяких «технiчних» секретах його вiрша. Так композицiйний принцип творів про громадянську вiйну він визначив, як «систему короткого удару». «В одноманiтностi цього прийому (він нагадує Стефаника) є свiй чар».

В своєму аналiзi трагiчного в лiрицi поета Рильський вiдзначив: «Психологiчна основа такого письма − у невiдповiдноостi» [34, с. 84]. Цю тезу можна розумiти по-рiзному. З одного боку, як психологiчний стан невiдповiдностi у свiдомостi самого автора, з iншого − як стан психологiчної невiдповiдностi, що очiкує на читача при ознайомленнi з вищезгаданими вiршами. Звернімо увагу на останнiй варіант. Тут Рильський дуже близько пiдходить до класичного трактування трагiчного − як вiчного протиборства почуттiв. Справдi, трагедiя викликає у нас ефективне протирiччя, взаємно протилежнi ряди почуттiв, якi при зближеннi утворюють емоцiйне коло високої напруги з наступним емоцiйним розрядом: «Де коноплi були − батарея. / За клунями − чати. / Може, «Портрет Дорiана Грея»/ Почитати?» («Де коноплi були») [29, с. 101].

Вiйна, кровопролиття, cмертi, вдови, сироти, голод,спустошення − це емоцiйне наповнення перших двох рядкiв. Скептичний рацiоналiзм, забарвлений холоднуватим естетствуванням, повна вiдсутнicть емоцiй − наповнення oстаннix двох рядків. Згадка про роман О. Уайльда «Портрет Дорiана Грея» − манiфест декадентського естетизму − в контексті вiрша про громадянську вiйну створює атмосферу невiдповiдностi, iронiчного зниження трагiчного [2, с. 49].

Введення у вiрш iронічної iнтонації надавало твору дискусiйного звучання. Адже в такий спосiб Плужник сперечався з тими поетами-мiнористами, для яких було природно i узвичаєно в часи народних битв перегортати «Дopiaнa Грея» та пописувати вiршики про «cвітову скорботу» i «диявольський вогонь» пристрастi. Друга строфа вiрша, нiби бурхливий струм самоого життя, прориває атмосферу дискусiї, проливаючи в той самий час свiтло на справжнiй характер явищ та обставин, виводячи читача за коло подразливої нервової напруженостi першої строфи: «О майбутнє моє! / Для тебе / Тисячi слiв подужав! / Нащо ж в’їлись до самого серця мiж ребер / Кулi та нужа!» («Де коноплi були») [29, с. 101].

Головний принцип цього процесу ми бачимо у протирiччi або ж невiдповiдноcтi, що її закладено чи не в кожному з вiршiв Плужника. М. Рильський з приводу лiрики «Днів» писав: «Через трагедiю йдемо до очищення: така й має бути справжня трагедiя» [34, с. 85].

Отже, короткий удар i є розрядом тих протилежних почуттiв, якi породжують трагiчне в лiрицi митця.