4.2. Мiсце поета в саморозвиткові мистецтва

В українському лiтературознавствi icнує проблема визначення мiсця Плужникової лiрики в полi рiзних мистецьких напрямiв, зокрема, реалiзму i модернiзму. Ще в 1924р. О. Дорошкевич писав: «Плужник – лiрик, iмпресiонiст, що оглядається навколо себе й вразливо нотує свої враження» [10, с. 66]. Згодом критики зосереджувалися переважно на iндивiдуальнiй поетицi Є.Плужника. Питанню спiввiднесення oстанньої з лiтературними стилями ХХ ст. надав увагу В. Державин, коли у 1946 роцi в цiлому характеризував його лiрику. Вчений доводить Плужникову приналежнiсть до iмпресiонiзму, показуючи, як автор артистично оперує самими лише iнтонацiями та нюансами образiв. В.Державин демонструє на прикладах iнфiнiтезимальний характер семантичної специфiки плужникiвського образу. Водночас він визначає й iншi тенденцiї в iндивiдуальнiй манepi поета: сильно вираженi експресiонiстичнi (якi критик називає «квазiекспресiонiстичними» і вважає естетично менше вартiсними, нiж iмпресiонiстичнi) та неокласичнi [7, с. 74]. Проте, за Державиним, нi експресiонiстична, нi неокласична поетика не заперечують консервативності Плужникового iмпресiонiзму.

М. Рильський, а пiзнiше i Л. Новиченко вважали Є. Плужника романтиком. М. Неврлий та М. Iльницький вiдносять його до гурту неоромантикiв. Л. Череватенко переконаний, що поет є «реалiстом до костi». Iншу позицiю в даному питаннi займає Ю. Ковалiв. Biн вважає: «Поет знайшов свiй кут зору мiж документальною достовiрнicтю, фiлософсько-аналiтичним заглибленням в дiйснicть та лiричною стихiєю, що складали основні лiнiї його стилевої домiнанти – неореалiзму. Вiдхiд Є. Плужника вiд реалiзму Ю. Ковалiв убачає у вiдмовi вiд «лiнiйного мiметичного правопису», «зображення життя у формах життя». (Як бачимо, Ю. Ковалiв укладає в поняття «неореалiзм» iнший змiст, нiж М. Доленго в 1920-тих). В. Моренець стверджує, що Є. Плужник був модернiстом.

Вiдповiдно до теми даного дослiдження ми дивимося на проблему мiсця Плужникової лiрики в просторi лiтературних напрямiв бiльш узагальнено, як на проблему модернiзацiї українського мистецтва слова. При цьому основою наукового дискурсу є для нас праця iспанського фiлософа-екзистенцiалiста Хосе Ортеги-і-Гассета «Дегуманiзацiя мистецтва». Фiлософ виходить з того, що самоорозвиток мистецтва в ХХ ст. вiдбувається як посилення естетичностi твору. Оглядаючись на класикiв XIX ст., він зауважує: «Вони зводили суто естетичнi елементи до мінімуму й намагалися побудувати художнiй твiр майже повнiстю на вiдтвореннi реальностi. З погляду сьогодення романтизм i натуралiзм зближуються, в них оголюється спiльна реалiстична основа. Для того щоб пояснити особливiсть естетичного сприйняття твору мистецтва, Ортега-і-Гассет наводить влучне порiвняння читацької рецепцiї з поглядом у сад через вікно. Виявом естетизму є зосередження уваги на шибцi, а не на садi, вiдмова вiд iлюзiї реальностi, споглядання витвору мистецтва як такого [26, с. 81].

Поезiя Є. Плужника – це прорив у сферу нового мистецтва, прорив, а не вiдрив, бо не втрачаються зв'язки з мистецтвом реалiстичним. Коли читаєш В. Сосюру, бачиш «сад» – вiйну, кохану, Днiпрельстан; проймаючись почуттями лipичного героя, автоматично збуджуєш свої власнi. Читаючи лiрику Є. Плужника, не втрачаєш реальностi, «сад» не стає «розмивчатою плямою» (Х.Ортега-i-Гассет), проте ми бачимо не тiльки його i не стiльки його, а «скло» – мистецький витвiр. Об'єкт читацької уваги змiнюється: то переважає реальнiсть – як правило, у яскравiй життєподiбнiй деталi («Лист прийшов весь пом'ятий», «Поклала руки на груди»), то мистецтво як «дегуманiзована», себто iнша реальнiсть (iрреальнiсть), коли поет дистанцiюється вiд дiйсностi, виражаючи погляд художника.

За всієї полярностi iдеологiчних оцiнок, критики одностайно визнають оригiнальнiсть, виразнiсть, мистецьку вишуканiсть Плужникового iндивiдуального стилю. Саме яскравiсть стилю с головною прикметою повернення мистецтва вiд копiювання реальностi до мистецтва як такого. Справжнiй шлях мистецтва Ортега-i-Гассет вбачає у «волi до стилю», логiчно розвиваючи своє судження: «Але стилiзувати – означає деформувати peaльність, перетворювати її на нереальну» [26, с. 86]. Haвіть у найбiльш реалiстичному «розстрiльному циклi» Є. Плужник передусiм не лiтописець, а неперевершений стилiст. Читач занурюється у світ жертв i їx катів, проте постiйне захоплення тим, як це сказано – випадковiстю iмпресiй, лапiдарнiстю експресiонiстичної фрази, енжамбеманом, пуантом тощо – не дає розчинитися у світi зображених людей, стиль дистанцiює Плужникового читача вiд реальностi, даруючи iншу насолоду – iлюзiю. Звичайно, це стосується читача-митця, здатного бачити «скло», переживати естетичну насолоду. Те, що поет перебуває на пiвшляху до нового мистецтва, робить його суперечливим в очах критикiв, простим i складним в очах читачiв: однi з них побачать «сад», iншi – «скло», але усі вiдчують балансування своєї рецепцiї між цими двома категорiями.

Отже, особливості поетичного слова Є. Плужника:

Його метафори дуже piдко є оздобленням, прикрашанням чи пiднесенням реальностi, частiше вони мають нищiвний вiдтiнок, «оголюють» реальнiсть. Наприклад, у поемi «Галiлей»: «вечiр догнив», «ранок нидiє», «давно вже з нас кожний – мрець», «обличчя моє блiде не одягне нiколи усмiшки», «i такий я маленький безкраю», «на момент завернулась мені голова».

Поет не порушує природне єство речей, але змiнює їхню iєpapхiю. Є. Плужниковi, особливо у збiрках «Рання осінь» та «Piвновaга», притаманне явище iнфрареалiзму, пов'язане зі змiною перспективи: презирство до старих монументальних форм людської духовності i увага до мiкроструктури почуттiв. Класичним початком iнфрареалiзму є романи Пруста. Сказане кореспондує зi слушним визначенням iмпресiонiзму як основної спрямованостi стилю Є. Плужника, з iнфiнiтезимальнiстю його художнiх образiв, з нюансуванням почуттiв i думок. Iспанський фiлософ вважав саме iмпреciоністa Дебюссi митцем, який здiйснив подвиг «Починаючи вiд його творчостi, музику можна слухати серйозно, без завмирань i слiз». Думається, що такий же подвиг в українськiй поезії здiйснив Є. Плужник.

Плужникова iронiя є кроком до гри (недарма так багато вiд драми в його лiрицi), насамперед поет iронiзує над самим собою, над своїм словом. Цей «самовбивчий жест» зберiгає в мистецтвi мистецьке, вияскравлює «скло». Уявнi свiти створюються шляхом заперчення iснуючого. У лipицi Є. Плужника постiйним є глузливе заперечення свого вiрша, своєї сили, своєї навколишньої реальностi. Мистецтвом, приреченим на ipонiю, вважав Ортега-i-Гассет нове мистецтво. Зробивши iронiю одним з головних cвoїx мистецьких принципiв, Є. Плужник долучився до його будiвництва.

Український поет заявляє: «Вiршевi пора вмирати», «марний труд без цiлi», «в поезiї хiба пряди-годи якогось змiсту набiжиш малого», «пустi слова», «недоцiльнiсть вiршiв» тощо. Плужникiв скепсис – це вияв нового ставлення до мистецтва. «Рiч не в тому, що для кожної сучасної людини мистецтво не важливе або менш важливе, нiж для попереднiх поколiнь. Рiч у тому, що сам митець ставиться до нього як до справи безрезультатної. Не те щоб його мало цiкавили власнi твори й професiя, але вони цiкавлять його тiльки тому, що не мають великого практичного значення, – так вважав Хосе Ортега. Плужникова лiрика ще далека вiд апогею дегуманiзованого мистецтва, поетове слово – це не «магiчна флейта Пана, яка примушує молодих козенят басувати на узлiссi», але такою ж мiрою вона далека i від Франкових «Каменярiв». Є. Плужник i тут уникнув «мудрості мудрих» – чи то класикiв доби реалiзму, чи то новаторів мистецтва майбутнього, – знайшовши свою правду [43, с. 81].

Поет, безперечно, засвоїв творчий досвiд Лесi Українки, Олександра Олеся i раннього Павла Тичини (як i росiйських символiстiв: скажiмо, перегук з О. Блоком вiдчувається в його «На 1924 piк» і «Європа»). Однак, Плужникова лiрика, за всієї духовної спорідненості iз сердечнiстю i гуманiзмом українських символiстiв, є опозицiйною цiй стильовiй тенденцiї. Зберiгаючи iдеалiстичне свiтосприймания, автор «Галiлея» вiдкидає мiстирiальнiсть як художню категорiю письма. Непiзнаванна таємниця мистецьки втiлюсться ним, переважно, не в симовли як «вікна у вiчнiсть», а в лакуни, в смисловi розриви мiж вiршами, у питання i мовчання. Плужникова творча опозицiя i в цьому разi не руйнує вщент заперечуване: поетові властивий iррацiоналiзм символiстiв, але не так у площинi поетичного стилю, як у сферi фiлософського розмислу. Виражено iррацiоналiзм, звiсно, не науковими судженнями, а оригiнальними художнiми засобами на вcix рiвнях поетичної мови. Плужникове мiсце в художнььому контексті доби подiбне до того, яке посiдають Й. Мандельштам, Б. Пастернак, А. Ахматова в росiйськiй лiтературi. І. Гуревич пише про росiйських постсимволiстiв: «Постсимволiсти – Мандельштам, Пастернак, Ахматова – з викликом вiдкинули мicтику, але разом з тим розсунули межі нелогiчностi, їх вiдрiзняє саме подвiйне протистояния своїм найближчим попередникам, Блоку передусiм (а Брююсову тим паче). IЦо ж стосусться «таємницi», то вони її успадкували, тiльки перемicтили iз зони мiстирiальної непiзнаванностi в зону логiчних затемнень i розривiв [43, с. 87].

Унiкальнicть лiрики Є. Плужника і в цьому, iнтернацiональному контексті є виразною. Iррацiональне як джерело думки й почуття напрочуд органiчно сполучається в українського поета з яснiстю i простотою висловлення. Хоча сене кожної фрази, а тим паче зв'язок цих сенсів у текстi, не вiдповідає засадам традицiйної логiки, Плужникiв вiрш потребує iншої читацької рецепцiї. Сам поет у вiршi радив собi: «Збагни – i тям!» Його поезiя потребує не логiчної розбудови певної iснуючої у свiдомостi читача системи, а iнтуїтивного осягнення нової правди. Думається, це одне з можливих пояснень Плужникового скепсису щодо результативності вiршування, прецiнь його питальнiсть сама по собi мiстить «випереджаюче вiдання» (М. Гайдеггер) сутності речей, сутності, якої до кiнця пiзнати неможливо, бо вона звову й знову затаюється. Наприклад, автор міркує про те, куди зникає життя:

Дивись, у нім уся веселка грала, –

А де воно, пiщинка золота,

Блискуча дрiбка мертвого карала?

Пустинний берег моря ... Самота.

Питальнiсть поруч з мовчанням – так можна визначити «алгоритм2 фiлософської лiрики Є. Плужника. Поет, запитуючи, торкається непiзнаванної сутності речi – передусiм, це стосується його численних риторичних запитань (наприклад, до тишi: «Хто з живих до тебе не охочий, // Подих вiчний чуючи в тобi?»). Проте, не тiльки їx: запитання «Чому?», на яке остаточної вiдповiдi не iснує, звучить у пiдтекстi постiйно. Його мicтить метафора («Я зрозумiв, що, скiльки не гукай, – // Ти розучилася лiтати»), антитеза («І сум не такий, i радiсть не та ... //І тiльки незмiнна книга!»), парадокс («Що менше слiв, то висловитись легше»), заклик («Твори! Твори!»), порада («Лиш уникай лишатися тоді // На caмотi з собою!»), застереження («Стережися неба нiчного!»), самоспостереження («Линяють фарби ... Нишкнуть голоси .. // І душi тихнуть ...»), враження вiд природи («Пiд вітром вгинаючи лiнiї прості // Повис нерухомий за вiкнами дощ..»), почуття («Почуття утрати чи разлуки»), рефлексія («Стиснути серце мусив, – // Мовчи, безглузде, мовчи!»), подiя («Вибирала з води в жменьку синє золото»), оксюморон («А твiй слiдок малий – такий великий, // Що я тобi й сказати не зумiв»), уява («А бачу – // Безкрая скривавлена путь ...// І трупи!»), висновок-сентенція («Дні! який це музей // Дрiбниць!») [43, с. 91].

Екзистенцiальнiсть Плужникової лiрики виявляється у вiдповiднiй фiлософськiй наповненостi мотивiв смертi, трансцендуванння, iснування, caсотностi, простору та часу, творчостi, мовчання i в специфiцi художнiх образiв, яка полягає в питальностi як «приторку» до сутності речей i в мовчаннi як розумiннi незбагненностi цiєї сутності.