2.8. Образ книги у поезії є. Плужника

У творчостi Плужника перiоду «Ранньої oceнi» та «Рiвноваги» легко визначити три постiйнi образи, а також пов'язанi з ними тематичнi мотиви. Це − поезiя, книга, митець. І хоча кожний з цих образiв має специфiчне значення, вci разом вони покликанi прояснити образ автора вiршiв –гуманіста, iнтелiгента, iнтелектуала. Плужник не ставить перед собою спецiальнi завдання такого плану, але спосiб його саморозкриття, самовизначення в поезiї охоплює тi аспекти творчої натури поета, в яких якнайбiльше репрезентується система мислення, piвень культури, глибина ерудицiї.

Книга в «Раннiй осенi» − це постiйний образ, що проходить через всю збiрку, час вiд часу змiнюючи змicтове i емоцiйне навантаження. Навколо неї, воiстину доброї богинi Плужника, обертаються i роздуми поета, i мрії, i навіть його пристрастi. «Книжок немає зовсiм − це вже лихо», − майже розпачливо вихоплюється у поета. Життя без книжок видається йому не просто сiрим i безбарвним, тобто пересiчним, а, бiльше того, беззмicтовним. Поет не лише свiдомий ваги книги у своєму жнттi, але й відчуває пряму залежнiсть вiд неї. Це його, зрештою, починає дратувати: «О проклята звичка руки, сторiнку перегортати». Стосунки героя з книгою складнi, двозначнi. З одного боку − глибока довiра i органiчна потреба в книзi, необхiднicть самовдосконалення, тренування розуму. Про таку роль книги у своєму життi Дiдро сказав, що коли він перестає читати, вiн перестає думати. А ось Плужник: «Минувшину вивчавши, зрозумів / Красу подiй, що сталися допiру. / Історіє! / З твоїх важких томів / Kpiзь давнини завicу димно-сiру, / Майбутнє дивиться. / Поете, припади / До джерела пророцтв, сухих анналiв: / Чимало слiв покладено туди, / Що процвiтуть надалi!» («Минувшину вивчавши») [29, с. 185].З iншого ж боку − скептичне ставлення до книжкового світу, що не вичерпує собою багатства світу реального, земного. Поет, свiдомий того, що книга, постiйний супутник його життя, дещо штучно закрiплена в ньому. І якби не хвороба, то хто знає, чи була б вона стрижневим образом Плужникової поезiї: «Ах, мудрість цитатна− мудрicть гipкa! / Вона не горами двига ... / Чогo ж ти ждеш? Мерщiй до бюрка: / Там книга! / Гортай, гортай, гортай сторiнки, / Давним-давно пожовтiлi. / Ти ж був молодий… Ти ж був стрункий ... / Сила буяла в тiлi» («Минають дні») [29, с. 186].

Читати − для Плужника означало iснувати, жити. Тому на книгу переноситься цiла гама авторських емоцiй, тобто саме в стосунках з книгою конкретизуються не тiльки плиннi психологiчнi стани, але й постiйнi риси характеру. Невиправного мрiйника видають, скажiмо, вже знайомi згадки про те, що iнколи приємно порозмiрковувати над якимось напiвзабутим романом. Або ж, скажiмо, про скептичнicть Плужникових реакцiй свiдчить зiзнання на зразок: «Досить усяких i мрiй, i болей ... Адже знають про все книжки». Таких прикладiв можна навести чимало, але вони не вичерпують проблему книги в життi поета [44, с. 63].

Вже наступна збiрка поета «Piвновагa» показала, що змiстовi обрiї книги розширились безконечно, а сама вона перестала icнувати як конкретний образ i прибрала опосередковану форму icнування в свiдомостi читача. На кін Плужникової поезiї виходять гepoї класики («В листопадi, мicяцi тихiм», «Фрiдрiху, чим не Орфей ти?», «Ходить... все, ходить ... », «Гладкого Панса (прошу Вас, не Панча)», «Подолано упертість Iзабелли», «На широкiм ведеться світі»), але не як iсторичнi особи або лiтературнi типи, а нiби власне плужникiвськi образи, зiгрiтi його думкою, осучасненi його уявою, трансформованi його творчою iндивiдуальнiстю.

Плужник смiливо поєднує рiзнi часовi плани (минуле i сучаснicть), далекий вiд педантичного схематизму, він активно виявляє своє авторське ставлення до проблеми, чи то чергова в свiтовiй поезiї варiацiя на тему кохання Абеляра до Елоїзи («В листопадi, мicяцi тихiм»), чи «донкiхотськi мотиви» («Гладкого Панса (прошу вас, не Панча)», чи образ всесвiтньознаного Гамлета: «Ходить ... / Все ходить. / Забувшись. / Забутий. / Рипить пiд ногами настил жорстви! / Принце, вам нудно! / Вагаєтесь ви −/ Буть чи не бути? / Господи боже! / Которий вік! / Принце, повiрте менi, − забагато! / Кажуть, ви стали фашистом (sic!) / (Бажан, cторінка така-то). / Принце, вiзьмiть себе в руки! / Ну! / Швидше продовжте монолог забутий: − / Господи боже! / Нiяк не збагну – / Буть чи не бути?» («Ходить! Все ходить!») [29, с. 196]. Точний психологiчний малюнок, напружена атмосфера чекання, недосказаностi, якоїcь боліcної непевностi: «Ходить ... / Все ходить ... / Забувшись.Забутий» [29, с. 196]. Поряд з образами лiтературних героїв Плужника хвилюють образи самих митцiв. Це не галерея портретiв, як у М. Рильського, а саме кiлька образiв (Абеляр, Вольтер, Гоген): «На широкiм ведеться світі: / Пожадане щастя − ген-ген! / Так прийшов на щасливi Таїті / Нещасливий Гоген! / Ось він, світ, що душа жадала , / Споконвiчний простоти край! .../ Вicтрям пензля, мов лезом кинджала, / Серце власне тамуй i край!»·(«На широкiм ведеться світi») [29, с. 198]. В цьому вiршi про французького художника Поля Гогена вiдбилось глибинне i тоннке розумiння Плужником деяких мистецьких тенденцiй ХХ сторiччя на Заходi, причин, що їх викликають, а також суті творчостi самого Гогена.

Звертаючи читацьку увагу на таку ознаку творчостi Гогена, як глибина проникненння в суть образу, Плужник тим самим виказував i свої власнi мистецькi настанови. Таїна творчостi художника, яка прихована вiд тих, хто повicить його доробок в їдальнi та «позiхатиме − voila!», добре зрозумiла поету. Гоген прагнув у світi втрачених моральних цiнностей та гуманicтичних iдеалiв говорити про добро i учити добру своїм мистецтвом. Захоплюючись мужнicтю художника, Плужник не розумiв одного − протест Гогена проти соцiального зла не мав соцiального вираження.

Звертаючнсь до творчостi класикiв, осмислюючи проблеми, порушенi у всесвітньо-відомих творах, Плужник раз по раз подумки звертається до свого власного творчого шляху, намагаючись з'ясувати для себе − що ж таке поезiя у його життi, та й взагалі, що таке поезiя [13, с. 104].

Лiрика Плужника oстаннix pоків (1927 – 1934) дає нам можливicть вичленити цiлий цикл вiршiв, тематично об’єднаних навколо проблем творчостi («Минувшину вивчавши, зрозумiв», «Критики, навчаючи поета», «Ах, яка це невгомонна пташка», «Яка нудьга мережити рядки», «Напишеш, рвеш ... i пишеш знову!», «Їх меншає – я знаю тiльки двох», «Тепер мене хвилює мало», «Мрії вiд серця вiдтяв», «Одноманiтно i звичайно» та iн.). Важко назвати поета, який би на певному етапi своєї творчостi не звертався до цiєї теми. І майже в кожному окремому випадку маємо її' своєрiдну розробку. Це й зрозумiло. Адже для поета у цiй темi є щось iнтимне, якась таїна, що робить двох лiтературних сучасникiв абсолютно не схожими один на одного, самобутнiми.

У ставленнi Плужника до творчостi взагалi, до поезії багато суперечливих, взаємовиключаючих моментів. Але це не призводить до поверхової еклектичностi, а навпаки, створює напружену атмосферу пошукiв сутi, вiднайдення самого себе [13, c. 105]. Ми не побачимо у нього гiпертрофованих поцiнувань свого поетичного дару, як, скажiмо, у М. Семенка, у якого поезiя асоцiювалась чи не з катаклiчними поняттями «вибуху», «прориву» у вищi сфери: «Розiтнеться пiдземний грюк / Здiйметься порох з ним / Затрiпоче мiльйоном рук / Загуркоче пеклом рим / Розгойдає слiпучий крик / Замигоче блiдим огнем / І побачить що хтось вже зник / І зажадають стальних поем» [29, c. 206]. Не схильний був поет пiдкреслювати, так би мовити, iнтелектуальну елiтарнicть поезії, далекої вiд життя, що притаманно творчостi, скажiмо, М. Зерова: «Класична пластика i контур строгий, / І логiки залiзна течiя – / Оце твоя, поезiє, дорога. / Леконт де Лiль, Жозе Ередiа, Парнаських зiр незахiдне сузiр’я / Зведуть тебе на справжнє верхогiр’я» [29, c. 207].

У багатьох вiршах Плужника, навпаки, звучить, непевнiсть у доцiльностi власної творчостi («Яка нудьга мережити рядки», «Напишеш, рвеш ... i пишеш знову!», «Тепер мене хвилює мало», «Що менше слiв, то висловитись легше»), зумовлена не лише недооцiнкою свого поетичного хисту, але й твердою переконанicтю в тому, що «душi не вичерпать до дна». Тут дається взнаки i перевантаженiсть «книжковою мудрicтю» (вiдчуття своєї недосконалостi), i скептична вдача сумнiватись у незаперечному (перемагання хворобливої скромності), i суворе прагнення до iдеалу.

В українськiй поезiї кiнця 20-х – початку 30-х pоків навряд чи є прецеденти подiбної вiдвертостi, ipонії, скерованої не в бiк якогось там словоблуда, а своєї поетичної працi взагалi: «Що менше слiв, то висловитись легше. / Горни, поете, їх замети цiлi. / Гасай у колесi своєму, векше ... / Ах, марний бiг! / Ах, марний труд, без цiлi!» [29, c. 210]. В iншому вiршi поет пише про те, що втратив смак до вiршування, не бачить в ньому, як колись, гiпнотичної принади для себе: «Тепер мене хвилює мало / Все те, що замкнено в словах; / Не зап’янiє, як бувало, / З дзвiнкої фрази голова» [29, c. 210]. Це зiзнання якоюсь мiрою мало пiд собою реальний ґрунт. Як вiдомо, пicля виходу «Paнньої oceнi» (1927) поет на певний час залишає поезiю i починає пробувати cвої сили спочатку в прозi, а потiм i в драматургії: «Напишеш, рвеш ... i пишеш знову! / І знов не так ... І знов не те ... / Аж доки слiв цвiлу полову / Утома з пам’ятi змете!» [29, c. 211].

Як бачимо, вимогливiсть поета до себе була вражаючою. Biн переконаний у тому, що його поезiя не становить духовної скарбницi в порiвняннi з великими, перед якими Плужник низько схиляється. Чи можна перевершити Шекспiра, а якщо нi, то навiщо писати взагалi? Поет дивиться нiби збоку i на себе, i на свою творчiсть, ясно бачачи її плиткi мiсця.

Пошуки довершеностi, вагомостi та значущостi слова були для поета органiчним станом творення. Вимогливicть до поезiї взагалi, а надто до своєї власної, зумовили не тiльки фiлiграннicть вiршiв Плужника, складнicть проблем, поставлених у його книгах, але й величезну повагу до творчого труда зокрема. Поет дозволяє собi легку скептичнiсть щодо своєї поезiї, але нiколи не припускаеться ipонії у ставленнi до творчостi, як найвищого прояву людської духовностi [16, c. 15].

Отже, «Рання осінь» та «Piвновагa» ще раз засвiдчили неспокiй Плужникової думки, яка билась над вирiшенням все нових i нових проблем, часом потрапляла у вакуум споглядальностi i знову виривалась на життєвi простори, намагаючись достоту збагнути всю складнicть звитяжного революцiйного часу, незглибиму складнicть світу i людини в нім.