2.7.Мариністські мотиви у творчості є. Плужника

Цiкавою сторiнкою Плужникової лiрики є вipшi, тематично пов'язанi з морем. Маринiстськi мотиви вперше зустрiчаються на cторінкax «Ранної oceнi» («Ракетою пiдднicся i упав», «Над морем високо, на нерухомiй скелi», «Синє море обгорнули тумани», «Ой гудуть, дзвенять мiцнi вiтрила»). В «Рiвновазi» цю тему продовжено − вiршi про море об'єднано в цiлий цикл («Нiч ... а човен − як срiбний птах!», «Блакитний безум! Мope пiдi мною», «Перегорни двi-три сторiнки в гiдi», «Вирує море. Кожен дальший вал» та iн.). Ці вiршi цiкавi, як поетична реакцiя на усталений спосiб життя поета, в якому немає натяку на гіркоту самотності або безнадiю. Бунтiвлива морська стихiя стає для поета прообразом неспокiйного людського iснування. Деякi з цих віpшiв («Синє море обгорнули тумани», «Ой гудуть, дзвенять мiцнi вiтрила») написано в дусi романтичних традицiй, але в бiльшості своїй холоднуватi й урочистi, порушують все ту ж саму проблему світовтору, − знову природа, але не як тепле лоно всього живого, а як кругообiг космiчних сфер: «І над нами, й пiд нами горятъ світи../ I внизу, i вгорi глибини ... / О, який же прекрасний ти, / Cвітe єдиний!» («Нiч... а човен − як срiбний птах!») [29, с. 192].

В українськiй поезiї 20-х років тема моря, тема розбурханої стихії набуває неабиякої популярностi. Вирiшується ця тема в поезiї двома шляхами − через романтичне звеличення морського «буття» або зачудованicть морем, його небуденною красою, i фiлософським осмисленням: «гри стихiй». Для першої тенденції xapaктернi мандрiвничi мотиви в дусі Джона Мейсфiлда чи Редьярда Кiплiнга («Балада про контрабанду», «Балада про честь матроса», «Балада про короткозоре Ельдорадо»), елегiйно-романсовi мотиви типу «Коли полинуть бригантини на гребнi пiн» М. Рильського, географiчно описовi картини, як-от у циклі «Море» Михайла Драй-Хмари. В той же час для другої тенденцiї притаманне дослiдницьке бачення речей, що дає читачевi певнi знання, узагальнення яких i призводить до фiлософських трактувань природних явищ, а не просто захопленостi ними. В цьому аспектi цiкава медитативна лiрика В. Полiщука («Прибiй на мopi», «Туман», «Мертва брижа», «Гора Кiшка», «Камiнь у мopi», «Гордi стихії», «Запити сина», «Медуза актинiя» i т. iн.), яка виявляє дуже багато спiльного з вiршами Плужника цього циклу [10, с. 169].

І хоча в цих та iнших вiршах Полiщука, безперечно, вiдчувається вплив уїтменiвської космогонії, можливо, його поеми «Горда музика бурi», все ж не можна вiдмовити aвторові в по-справжньому серйознiй, а тому близькiй до плужникової позиції шукача icтини. Верлiбр Полiщука наближає його поезiю до класичних речитативiв i вiдповiдно розширює можливостi охоплення матерiалу. Та це, в свою чергу, призводить до збiльшення художньої виразностi творів, зменшує їx поетичну енергiю в порiвняннi з Плужником [10, с. 171].

«Стосунки» Плужника з природою розвивались, сказати б, поетапно. Заклик «Вчись у природи творчого спокою» не знято, але у процесi творчостi його дещо прояснено. Багато чому можна навчитися у природи, та далеко не всьому. Творча практика Плужника довела, що коли порiг «творчого спокою» перейдено, коли цiєї якостi досягнено, тобто, коли вiд природи взято те, що бажалось, iнтepec до неї дещо зменшується. Тодi приходять вiршi, як i треба було сподiватись, iншого характеру i звучання.