2.6. Природа у творчості є. Плужника

Плужник не лише поршує філософські проблеми, а вперто і наполегливо розробляє їх. Таким чином, складається постійне для творчості поета проблематичне коло «система способiв мислення». Зa зовнiшнiми зв'язками − природа, поезiя, книга, любов − стоїть дублююча їх, але на вищому спiральному обертi, система фiлософських роздумів з приводу oстанніx. Так, звертаючись до природи, автор спершу ставить у центрi її лiричного героя, згодом рефлектуючий початок iндивiдуального мислення, тобто присутність людини, поступово зникає, i природа залишається у вічних зв’язках стихій, велична i неподiльна, таємницi якої i надихатимуть поета. Цей шлях, або ж цей аспект фiлософського поетичного осмислення завжди актуальної проблеми «людина i природа», має свiй родовiд у поезiї. Назвемо кiлькох поетiв, творчий досвiд яких має багато спiльного з естетичними засадами Плужниика − Тютчев, Заболоцький, Рильський.

Характерний для поезiї романтикiв трагiзм знищення, який провокує вiчно розквiтаюча природа − мотив, що набрав у поезiї Тютчева особливо тривожного звучання (загальна конструкцiя «природа − людина» переходить в загострене вiдчуття живого зв'язку людини з природою i навіть розчинення в нiй). При зicтавленнi деяких вiршiв обох поетiв впадає в око вражаюча подiбнiсть емоцiйних колiзiй. Плужник нiби перебрав вiд Тютчева i долю скепсису в ставленнi до природи, i здатнicть одухотворювати її, i прагнення осягнути її закони та загадки [43, с. 63].

Натурфiлософськi, а також космогонiчнi засади Тютчева в поезiї Плужника нiби пом'якшено, позбавлено умоглядної абстрактності, проте суто рацiональний елемент в ставленнi до природи посилено. Biн реалiзується через порiвняння станів лiричного героя i речей у природi. Природа в такiй позицiї приймає на себе (або ж переносить) те ж рацiональне забарвлення, що його має i спосiб мислення автора, але в той самий час природа не холодний фiнкс, а жива функцiонуюча субстанцiя: «Передчуттям спокою i нудьги / Мене хвилює мертве листя долi ... / Час увiйти в спокiйнi береги / Думкам i мрiям ... / Як дiброви голi / Очам вiдслонять далечiнь німу, / І сонце ллється скупо i нечасто, / Надходить спокiй, дано-бо йому / У володіння неподiльне час той, / IЦо зветься оciнь ... / Сни i споживай / Те, що придбало лiто. / Спи i згадуй ... / Та, як уява в тебе ще жива, / Умiй в нудьзi знаходити розраду» («Передчуттям спокою») [29, с. 171].

Плужника не можна називати «спiвцем природи» в дусi поетичної традицiї минулого столiття. Його ставлення до природи − це ставлення людини ХХ сторiччя − вдумливе, зосереджене, аналiтичне. Biн часто пов’язує пору дозрівання в природі зі станом духовної зрiлостi. Предпозицiя природи в такiй колiзiї зумовлена ставленням до неї як до субстанцiї вiчної невмирущої в своїй суті, а тому icтинної: «Вчись уприроди творчого спокою / В днi вересневi. / Мудро на землi, / Як від озер, порослих осокою, / Кудись на пiвдень линуть журавлi. / Вip i наслiдуй. Учневi негоже / Не шанувати визнаних взiрцiв, / Бо хто ж твоїй науцi допоможе / На певний шлях ступити з манiвцiв?» («Вчись у природи») [29, с. 173]. Як багато спiльного в ставленнi до природи у Є. Плужника i М. Рильського, про пейзажну лiрику якого з вражаючою спостережливicтю писав М. Бажан. «В екскурсiях поета в природу нема нiчого романтичного: головне, що в нiй вабить, − це закономiрнicть її явищ, розлитий в нiй «дух життя», що переливається i в людину i наповнює її здоров'ям та радiсною силою» [2, с. 49].

При всій любовi до прирооди, спорiдненостi з нею Плужник не може вгамувати недовiри до земної гармонії. Гармонiя душi притягує його все сильнiше, світ мислячий, світ думки дорожчий вiд світу хлорофiлу. Цi двi iпостасi одного i того ж самого «бiосу» не конфлiктують. Просто з притаманною йому скептичнicтю Є. Плужник вдається до звичайної констатації: «Даремно шукаю розради / Пiд сiнню твоєю, природо! / Tвої голоси невмирущi –/ І шум молодої дiброви, / І степу ранкового шепiт, / І гуркіт правiчного моря − / Уже не здолають як перше» («Даремно шукаю») [29, с. 179].