2. 4. Мотив розчарування у поезіях «Ранньої осені» та «Рівноваги» є. Плужника

В наступних вiршах поета з’являється новий лiричний мотив, суть якого можна було визначити, як штрихи до автопортрета. Цi вiршi написанi в манері спокiйної розповiдi, пройнятi теплими довiрливими iнтонацiями, дуже людянi, в них поет лишається наодинцi з самим собою.

Поета кличуть мандри, незвiданi шляхи. Постiйно перебуваючи пiд враженням вичитаних новин про чужi далекi країни, він продовжує мрiяти, хоч на перших cторінкax «Ранньої oceнi» зiзнається, що «колишнi мрiї досвiд заступає». Зрозумiло, що в широкому розумiннi цi думки поета слiд розглядати як одну з ознак характеру та світовiдчуття. Проте набути досвiду мандрiвника він не міг, i цей «мандрiвницький» комплекс мусив лишитись, про що й свiддчить ного творчiсть. Рука митця несамохіть тягнеться до атласа Петрi, путiвника Бедекера, пiдручника з географiї, його герої – i «мале хлоп’я», і «старенька няня» –теж мандрують: один у мрiях, друга – увi снi. Море викликає цiлу низку мадрiвничих асоцiацiй, на змiну яким приходить пустеля – царство Сетове, спекотний пiвдень заступає образ cнігової пiвночi. Своєрiдними є лекксичнi нюанси «двi паралелi, два меридiани», «квадрати площ» i т. iн. [48, c. 369]. Ця мандрiвницька пристрасть поета породжує мотив, що часто супроводжує попереднiй – мотив розчарування в собi або ж скарги на свої кволi сили: «Розгорну ввечерi атлас Петрi, / Четверту, здається, мапу ... Доле!/ З буденних нетрів / Не поїдеш нікуди, мабуть. / Подивлюсь стомлено правдi в вiчi: / Лiжко знайоме, книжки у шафi .../ Годi! Не всім же личить / Пiдручник з географiї» [29, c. 161]. Поєднання цих двох мотивiв iнколи набуває вражаючої виразностi i утворює справдi драматичну ситуацiю. Пронизливим щемом пройнятий один з маленьких шедеврiв збiрки – вiрш «Вчора над містом летiли гуси»: «Вчора над містом летiли гуси, / Над камінним містом, вночi ... / Стиснути серце мусив, / Мовчи, безглузде, мовчи! / Досить усяких і мрій, і болів.../ Адже знають про все книжки./ Чуєш, – тополі голі:– / Нишкни.../ Дівчинко тиха, на мірї хвора! / Надвечірня мріє моя! / Гуси над містом летіли вчора../ А я?» [29, c. 162]

Ю. Меженко з приводу цiєї поезії писав: «Це ж скептик, що вбив мрiю, стиснув серце» [20, с. 111]. На противагу йомуЛ. Новиченко бачить у нiй ожиле «жадання руху, жадання життя, нездоланнicть мрiй» [24, с. 390]. На нашу думку, цiлковиту рацiю має другий дослiдник, вказуючи на таку важливу рису плужникової поезiї, як пiдтекст, враховуючи в своєму аналiзi «подвiйне дно» твору.

2. 5. Любовна лірика є. Плужника

Тісно пов’язана з загальними настроями та роздумами поета і його любовна лірика. Любов у нього не просто пристрасть, навіть не сильне і глибоке почуття, а проблема буття, спосіб утвердження себе в нім, спосіб існування. І хоча тлом любовної історії письменника є буденнi i позбавленi будь-якого романтизму подiї життя тяжко хворого – лiкування, лiкування i ще раз лiкування, вiршi поета не стають iнтимним щоденником змордованого болем i спалюваного жаром кохання пацiєнта. Haтомість ми спостерiгаємо гаряче, aлe приборкане волею почуття серце, яке нiколи не вибухає протуберанцями екзальтованостi, страхом за скороминучiстю щастя, ревнощами, недовiрою, еротичними замилуваннями. Вiршi пройнятi людяною теплотою, вiдчуттям спокою i щастя, вдячностi й довiри.

Любов за Плужником – життєтворче почуття, наснажуюча i надихаюча сила. Поет ладен в реальному фактi бачити щось бiльше, щось iдеальне, не схиляючись у той же час до штампiв романтичної школи [47, c. 18]. Розповiдаючи про слiдок ноги коханої, що залишив у серцi поета нетлiнний спогад, Плужник створює оригiнальний поетичний образ, який не зависає в повiтрi просто як художнiй компонент твору, а закорiнений у дiйсностi, ототожнюється з нею, проектується на життя: «Рiчний пicок слiдок ноги твоєї / І досі ще – для мене – не заніс../ Тремтить ріка, і хилиться до неї / На тому березі ріденький ліс. / Бо я дивлюсь і бачу: все нaвіки / На цій осінній лагідній землі, / І твій слідок малий – такий великий / Що я тобі й сказати б не зумів!» [29, c. 192].Великий слідок – це не оптичне збільшення розміру, а щось велике, що стоїть за ним – кохана, кохання, життя. Конкретно-чуттєвий образ вiрша i пiдключена до нього рацiональна рефлексiя («слiдок», «кохана», «буття») утворюють цiкаву структуру вiрша, в якiй легко простежити функцiонування рацiоналыюго та емоцiйного в лiрицi Плужника, в зв’язку з визначенням її як медитативної, тобто лiрики спершу мислi, потiм емоції.

Гiпертрофування емоцiйного елемента, яке часто перетворюєе любовну лiрику на чисте самовираження митця, що в свою чергу значно обмежує його творчi можливостi, або ж повної замiни емоцiйного елемента рацiональним, котрий вiдхиляє лiрику вiд її icтинної сили, Плужник у своїй творчостi щасливо уникнув. Його образи не тiльки реальнi, логiчнi, але й чуттєво впливовi. Поет майже нiколи не зупиняється лише на фiксацiї емоцiй. Його вiрш – жива, пульсуюча поетична «плоть». «Двi морозом знiвеченi айстри» – конкретно-чуттєвий образ квітів у контексті вiрша з’являється поряд з книгою – «Ти мені на книжку положила». «Почуття утрати чи розлуки» – поряд з холодними думками. Чуттєвi й рацiональнi образи переплiтаються, утворюючи своєрiдну художню матерiю, емоцiйна основа якої, кажучи образно, густо гаптована думками. Книга не випадкова деталь, а закономiрний образ, який вiдтепер стане постiйним у лiрицi поета. Iнтимний пафос вiрша нiби перенесено на площини вищих духовних щаблiв. Почуття, що зразу вразило поета («Я відчув, як, протiкавши звiдти, смертний холод перебiг по жилах»), поступається мicцем думцi, розмiрковуванням на вiчнi теми [29, c. 104].

Любовна лiрика Плужника строга i стримана. Невеликий цикл iнтимних вiршiв, видiлених автором в окремий третiй роздiл книги «Piвновагa», не вирiзняється в концепцiї збiрки нi пiдвищеною екзальтацiєю почуттiв, ні інтимною iнтонацiєю, нi загальною атмосферою вiд попереднiх творів. Цей цикл, як i два попереднiх, урiвноважений i роздумливий. Тут автор самозаглиблений, але не вiдсторонений. Вiршi не мають присмаку кулуарності або визначення «tete-а-tete». Вони сповненi потужним подихом житття, завдяки чому не звучать камерно. Це не одна струна великого оркестру, а широка, полiфонiчна гама ycix тих чистих звукiв, що їх може видобути з поетового серця справжнє i високе кохання. У вiршах Плужника цього циклу багато повiтря i свiтла. Якщо ранiше життя поета ми спостерiгали часто в кімнатi, у чотирьох cтінax, то згодом місце дії перенесено просто неба. Повнота людського буття, замилування життям, спокiйна упевненicть в тому, що все це незмiнне i вiчне, надають поезії Плужника особливого пафосу.

Головний образ любовної лiрики Плужника – образ коханої, свiтлий, мов голос флейти («Ах, флейти голос над рiкою»), задуманий, тривожний («Не чуючи, перебирала ти»), утрачений, милий («Мовчи! Я знаю. За всімa словами»). У неї профiль нiжний, зблiдлi щоки, дитяча усмiшка, звичне i рiдне обличчя («Обутрiло. В неяснiм cipiм свiтлi»). Кохана не iдеалiзується в дусi Петрарки або Дантe, але й не стає предметом еротичного афекту. Кохання не виводить поета зi стану рiвноваги, вносячи в його життя шаленi бypi пристрастi, зневiри, розчарувань. Haтомість сприяє досягненню стану врівноваженого спокою [45, c. 150]. В iнтимнiй лiрицi Плужника набагато менше авторської суб’єктивностi, нiж у попереднiх вiршах. Iнодi автор повертається до днiв перших зустрiчей з коханою, до днiв своєї юностi. Змiни, що сталися за той час зi знайомими мiсцями, боляче вражають поета: «Як він спустів, садок, де я колись / Наваживсь вперше вимовити – люба! / Альтанка зникла. / Дерном узялись / Стежки колишні. / Пень старого дуба / Стирчить самотньо» [29, c. 195].Ця картина має символiчне значення. Її треба iдентифiкувати зi змiнами в почуттях поета.

Поета не переймає туга за минулим, він сповнений спокiйної свiдомостi плинностi часу, змiн в собi, рiвноваги в природi. Замість молодечого екстазу приходить розважливе пiзнання. Це процес росту. Плужник не вiдкидає можливоcтi кохання в своєму життi. Любовна лiрика Плужника органiчна в контекстi збiрок «Рання ociнь» та «Piвновагa». Його не переставала цiкавити природа дивного почуття, що зближує людей, єднає їх, рiднить. І нам залишається лише пошкодувати, що наміри митця – видати збiрку любовної лiриики – не судилося збутися. Цi вiршi поета назавжди залишаться однiєю з помiтних сторінок в історії української iнтимної поезiї поряд з лiрикою Тичини, Рильського, Сосюри.