19 Питання укр.-польський конфлікт

Українсько-польські конфлікти нового й новітнього часу мали глибоке історичне підґрунтя. Поділи Речі Посполитої й інкорпорація Правобережної України Російською імперією de facto і de jure не змінили характеру соціально-економічних відносин, які панували тут у ХVІІІ ст. До початку 60-х рр. ХІХ ст. польські впливи були тут практично всеосяжними. У руках поляків перебувала система місцевого шляхетського самоврядування й освіта, позиція католицької церкви була домінуючою. Нова імперська влада зберегла за землевласниками-поляками всю повноту влади над селянами-кріпаками, що в переважній більшості були українцями, додатково надавши їм право засилати непокірних до Сибіру або ж віддавати в солдати. У результаті становище мас селянства навіть погіршилося, а форми і методи їх експлуатації, за свідченням сучасників, нагадували середньовічні.

У міжвоєнний період ХХ ст. українсько-польський етносоціальний конфлікт локалізувався в західній частині Волині і Східній Галичині, які згідно з умовами Ризького мирного договору 1921 р. та рішення Ради послів держав Антанти 1923 р. відійшли до Польської держави. У силу обставин історичного характеру його вплив на українсько-польські стосунки був сильнішим на Волині, дещо меншим – у Східній Галичині. Прагнучи надати „східним кресам" польського характеру, уряди Польщі обмежували українців у праві набувати землю з парцеляції великих маєтків, проводили тут політику колонізації, спроваджуючи військових та цивільних осадників, і в цей спосіб змушували українців до еміграції. Подібна урядова політика зробила земельну проблему однією з найпекучіших проблем українсько-польських відносин міжвоєнного періоду. До численних проявів обмежень прав українців у питаннях економічних й соціальних додалося відверте обмеження в правах за національною ознакою. Взаємодія чинників етносоціального й етнополітичного характеру сприяла формуванню в українців ненависті до Польщі і поляків. Відповідальність за це несуть політичні еліти Польської держави.

Виявом загострення українсько-польських стосунків була також боротьба за український університет у Львові, який, на думку провідних громадських і культурних діячів, мав не лише формувати високоосвічену інтелігенцію, але й стати важливим засобом розвитку національно-політичного руху. Ідею створення окремого українського університету, яка вперше була висунута в липні 1899р. на вічі у Львові підхопили широкі верстви українського суспільства. З цього часу між українським і польським студентством Львова починається відкрите протистояння. Польські студенти щодо університетського питання розділилися на два табори. Поступові студенти - поляки підтримували українців. Вони часто брали участь у вічах українських студентів. На знак протесту проти виключення університетською владою організаторів студентських віч і демонстрації з вимогами відкриття українських кафедр в 1901 р. відбулася сесія (вихід) 440 студентів - українців з Львівського університету. Більшість польського студентства Львова вороже сприймала прагнення українських студентів мати окремий університет. Ця група була виразником інтересів польського націоналістичного руху. Його прихильників називали “ вшехполяками”. Безкомпромісність “вшехпольських” студентів, засліплених ідеалом “Великої Польщі”, та рішучість українських студентів досягти поставленої мети часто приводили до кривавих сутичок між ними в стінах львівського університету, в одній з яких 1 липня 1910р. було смертельно поранено українського студента А. Коцка. Після цієї сутички польсько-українські відносини ще більше загострилися, а міська влада Львова перейшла до прямих закликів польської молоді-шляхом насильств не допустити заснування українського університету. Разом з тим університетська справа стала однією із найважливіших проблем культурного і громадського життя галицьких українців.

20 питання про університети

17 січня (29 за новим стилем) 1805 було підписано Указ про відкриття у Харкові Імператорського університету. Це був другий університет на півдні Російської імперії. Його було засновано з ініціативи місцевого громадянства, перш за все Василя Каразіна, а також братів Тихоцьких — секунд-майора Ізюмського гусарського полку Якова Андрійовича Тихоцького (до 1736–1800) полковника 1-го гусарського полку Павла Андрійовича Тихоцького (задовго до 1763 — після 1809). Їхню ідею підтримали й зібрали потрібні кошти дворянство та міська управа. Керував збором коштів син Якова Тихоцького — предводитель дворянства Куп'янського повіту Іван Якович Тихоцький (1772 — після 1820). Куратором університету було призначено графа Северина Потоцького, а першим ректором став філолог Іван Рижський. Серед професорів за перших десятиліть існування університету переважали іноземці, головним чином німці, найвизначніші з яких — філософ Й. Б. Шад та історик Д. X. Роммель. Чисельність студентів у 19 ст. постійно зростала: у 1805 — 57, 1810 — 118, в 1860-х роках — приблизно 425, у 1887 — 1520.

Київський університет був заснований наказом російського імператора Миколи І 2 листопада 1833 року як Київський Імператорський університет святого Володимира. Це був другий вищий навчальний заклад на території підросійської України після Харківського Імператорського університету. Початковою метою, що ставилася перед Київським університетом була боротьба із полонофільською київською інтелігенцією, яка була вороже налаштована до влади в ході Польського повстання 1830–1831 років[Джерело?]. Апеляція до імені князя Володимира символізувала саме цей напрямок діяльності. 27 липня 1834 року Київський університет прийняв перших 62 студентів. Початково діяв лише один філософський факультет з двома відділеннями — історико-філологічним та фізико-математичним. 1835 року відкрився юридичний факультет, а 1847 року — медичний. Філософський згодом розділився на два самостійні факультети. З такою структурою університет працював до 1917 року.

Львівський національний університет імені Івана Франка (у 1918–1939 рр. Університет Яна Казимира) — один з найстаріших у Східній Європі та найстаріший в Україні університет. Один з найпрестижніших університетів України. Львівську академію з правами університету утворено 1661 року. У 1773 році орден єзуїтів заборонено, університет закрито. Відновлено у 1784, називався Йосифінський університет. У 1805–1817 ліцей. У 1817 відновлено як Університет Франца I.

Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова від дня свого створення 1 (13) травня 1865 року займає одне з провідних місць у формуванні системи освіти, у розвитку наукових досліджень і культури в Україні. Він є одним з найстаріших університетів України і разом з Київським, Харківським і Львівським університетами фактично визначає стан і перспективи розвитку освіти, науки і культури в мережі освіти нашої країни. Історія вищої освіти на півдні України почалася в 1865 р. з установи Імператорського Новоросійського університету та подальший її розвиток нерозривно пов'язане з діяльністю ОНУ

Заснований 4 жовтня 1875 року, указом імператора Австро-Угорщини Франца Йосифа, на основі теологічного інституту, що існував із 1827 року з німецькою викладовою мовою та з окремими кафедрами української та румунської мов і літератур. Мав різні назви: імені Франца Йосифа (нім. Franz Josephs) у 1875–1918 pp., Universitatea Regele Carol I din Cernăuţi (1919–1940) і Чернівецький державний університет після 1940 року.