1 Вступ

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) – одна з найважливіших структурних складових економіки України, ключовий фактор забезпечення життєдіяльності держави.

Паливно-енергетичний комплекс складається з підприємств, що спеціалізуються на видобутку, збагаченні, переробці та споживанні твердого, рідкого і газоподібного палива, виробництві, передачі та використанні електроенергії і тепла.

Розвиток газової промисловості в Україні розпочався наприкінці XIX ст. На той час будувалися заводи з виробництва штучного газу, який використовувався переважно для освітлення вулиць, особняків, вокзалів тощо. У промисловості такий газ майже не використовувався.

Для газової промисловості України в першій половині XX ст. характерними були незначні обсяги виробничого та видобувного газу, його висока собівартість та низька продуктивність праці.

Незначний розвиток газової промисловості у довоєнний період пояснюється певною мірою відсутністю спеціального оснащення для газових промислів і надто обмеженою кількістю розвіданих газових родовищ. Разом з тим у 40-х роках XX ст. були створені відповідні передумови для відокремлення газової промисловості у самостійну галузь паливної індустрії.

Завдяки зростанню обсягів геологічної розвідки та буріння свердловин у 1946—1950 рр. було відкрито Шебелинське, Радченківське, Більче-Волицьке газові родовища, а також нові горизонти на Опарському та Дашавському родовищах. Було введено в експлуатацію Угерське та Хідновицьке родовища.

Відкриття і введення в експлуатацію в останні роки нових газових родовищ створили передумови для перебудови системи газотранспортних магістралей значної протяжності: Дашава — Київ, Дашава — Калуш — Галич — Добівці, Бендери — Івано-Франківськ.

Важливе значення для газової промисловості та її розвитку мало введення в експлуатацію у 1956 р. Шебелинського газового родовища в Харківській області. В подальшому були відкриті такі великі газові родовища, як Кегичівське, Єфремівське, Глинсько-Розбишівське, Машівське, Пролетарське та Рибальське (на сході України), а також Хідновицьке, Пинянське, Бітків-Бабчинське (на заході).

Це привело до того, що в розміщенні газової промисловості республіки за 1950—1970 рр. відбулися суттєві зміни. Так, якщо раніше провідну роль відігравала західноукраїнська нафтогазоносна область, то вже в 60-х роках акцент в розміщенні сировинних ресурсів був перенесений на схід України (Дніпровсько-Донецька западина). За двадцятиріччя (1950—1970 рр.) питома вага Східного регіону у видобутку газу зросла від нуля до 76%, тоді як доля Західного регіону зменшилась від 100% до 22,6%. Разом з тим розпочався видобуток газу і на півдні республіки.

За цей же період значно зросла кількість газифікованих міст республіки, розширилась сфера застосування природного газу. Видобуток газу збільшився з 1,5 млрд. м³ у 1950 р. до 60,9 млрд. м³ у 1970 р., або більше ніж в 40 разів.

Найбільший обсяг видобутку газу був досягнутий у 1975 р. — 68,7 млрд. м³. У наступний період після 1975 р. мала місце тенденція зниження видобутку газу в Україні, який зараз становить близько 17 млрд. м³ за рік. Разом зі зниженням видобутку газу в Україні, починаючи з 1991 р., спостерігається зменшення споживання газу, що пов’язано із загальним спадом в промисловому і сільськогосподарському виробництві

У межах України зараз виділяється дев’ять нафтогазоносних областей, розміщення яких дозволяє об’єднати їх в три нафтогазоносні регіони: Східний — Дніпровсько-Донецька газонафтоносна область; Західний — Передкарпатська, Складчаті Карпати, Закарпатська і Волино-Подільська та Південний — Переддобруджинська, Причорноморсько-Кримська, Індоло-Кубанська, Азово-Березанська область.

При цьому Східний регіон охоплює Сумську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську і Чернігівську області; Західний — Волинську, Львівську, Івано-Франківську, Чернівецьку і Закарпатську області; Південний—Запорізьку і Херсонську області, а також Автономну Республіку Крим.

Забезпеченість споживання газу за рахунок власного видобутку в останні роки становить 21—22%. До того ж спостерігається тенденція до зростання цього показника. Це пов’язано в першу чергу з тим, що темпи скорочення потреб у природному газі дещо випереджають темпи спаду його виробництва. Частка газу, якого не вистачає Україні (а це становить майже 80%), імпортується з Росії та Туркменистану.

Найбільша частка газоспоживання в Україні припадає на промислово розвинутий Східний регіон — майже 62%, на Західний і Південний регіони — відповідно 32 та 6% загальної потреби в газі. При цьому у промисловості використовується майже половина спожитого в державі газу, близько 30% газу витрачається на потреби енергетики, 18% — в комунально-побутовому секторі.

Для вирішення сезонної нерівномірності газоспоживання особливе значення мають підземні газосховища (ПГС). В Україні зараз експлуатуються 13 газосховищ з проектним обсягом 62,4 млрд. м³. Використовуються ці сховища для підвищення надійності забезпечення газом споживачів в екстремальних ситуаціях. При цьому питома вага ПГС, розміщених на сході України, становить 17,3%, на заході — 76,3%, на півдні — 6,4%.

Нерівномірність розміщення ПГС, а також відсутність гарантій стабільного постачання газу в Україну викликає необхідність збільшення обсягів резервування газу на сході та півдні України.

Завдяки відкриттю великих газових родовищ на сході України, в Оренбурзькій та Тюменській областях, на Північному Кавказі і в Середній Азії широкого розвитку набув магістральний трубопровідний транспорт. Газопровідний транспорт України розвивався як складова частина єдиної газопостачальної системи колишнього СРСР. Функціонуюча сьогодні система газопроводів України забезпечує поставку газу усім споживачам та на експорт. Загальна протяжність газопроводів у межах України досягла майже 35 тис. км. До основних магістральних газопроводів слід віднести такі, як: Уренгой—Помари — Ужгород; Острогожськ — Шебелинка; Шебелинка — Дніпропетровськ; Кривий Ріг — Ізмаїл; Шебелинка — Полтава — Київ; Дашава — Київ; «Союз» та ряд ін. Пропускна здатність усіх газопроводів, що входять на територію України з Росії, становить понад 2000 млрд. м³ газу.

Перспективи розвитку газової промисловості України пов’язані з розширенням геолого-пошукових робіт, збільшенням обсягів пошукового буріння та прискоренням промислового освоєння відкритих родовищ. Поряд з цим слід широко впроваджувати досягнення науково-технічного прогресу, зокрема новітніх технологій і техніки.

2 ОСНОВНІ ТЕОРЕТИЧНІ ПОЛОЖЕННЯ

Метою курсової роботи є визначення собівартості редукування 1000 м³ газу на ГРП Опарі .

Під собівартістю розуміють виражені в грошовій формі поточні витрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції (послуг). Це один із найважливіших показників ефективності виробництва, оскільки в ній відображається ступінь:

• використання техніки;

• технологій;

• робочої сили;

• організації та управління виробництвом.

Собівартість розрізняють в залежності від місця виникнення витрат:

• цехова (сума витрат в межах цеху)

• виробнича (витрати в межах всього підприємництва)

• повна (сума виробничої собівартості і поза виробничих витрат)

В залежності від складу продукції собівартість є:

• товарна;

• валова;

• реалізована;

• індивідуальна (характеризує витрати окремого підприємства на виробництво і реалізацію продукції(послуг));

• галузева (показує середні по галузі витрати на виробництво і реалізацію продукції).

Показниками собівартості продукції є:

- затрати на 1 гривню товарної продукції;

- собівартість окремих видів послуг;

- зниження собівартості послуг;

Витрати, що формують собівартість поділяють на:

- прямі (пов’язані з виробництвом)

- непрямі

Прямі зумовлені технологією виробництва, затратами сировини і матеріалів, технологічного палива, утриманням та експлуатацією обладнання, затратами праці основних виробничих робітників.

Непрямі пов’язані із організацією управління та обслуговуванням виробництва.

За економічними елементами затрати формуються відповідно до їх економічного змісту, а на їх основі складають кошторис витрат на надання послуг.

Елементи витрат включають:

- матеріальні витрати (матеріали, сировина, комплектуючі напівфабрикати, паливо, енергія);

- витрати на оплату праці (всі форми основної заробітної плати основного виробничого персоналу підприємства);

Заробітна плата – це винагорода, обчислена у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник чи уповноважений ним орган виплачує працівнику відповідно до кількості та якості виконаної роботи. Заробітна плата включає наступні складові:

• основна заробітна плата – заробітна плата за тарифними ставками, відрядними розцінками, окладами, відсотками від доходів, гонорарами;

Тарифна ставка – це мінімальний розмір годинної оплати праці робітників певної галузі; при цьому тарифні ставки встановлюються окремо для працівників-погодинників і для працівників-відрядників. Тарифні ставки враховують складність праці, шкідливість, важкість, інтенсивність і привабливість праці.

Відрядна форма оплати праці базується на нарахуванні заробітку за вироблену продукцію (виконані роботи чи надані послуги).

Погодинна форма оплати праці передбачає нарахування заробітку за відпрацьований час.

• додаткова заробітна плата враховує особливі умови праці та інтенсивність: доплати, надбавки, премії, компенсаційні виплати, передбачені законодавством (оплата відпустки, лікарняні, декретні та ін.) ;

• інші заохочувальні та компенсаційні виплати – кошти (не передбачені законодавством), які може виплачувати підприємство: матеріальні винагороди, допомоги, премії до свят та ін.

Витрати на оплату праці фінансуються з фонду оплати праці, який включає фонд основної заробітної плати, фонд додаткової заробітної плати, інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

- нарахування на заробітну плату (єдиний соціальний внесок, податок на доходи фізичних осіб);

- амортизацію основних фондів (амортизаційні відрахування на повне відтворення основних фондів);

Основні фонди – це частина виробничих засобів у вигляді засобів праці, яка характеризується тривалим часом використання, незмінністю споживчої форми та поступовим перенесенням вартості на вартість продукції.

Амортизація основних засобів – це об’єктивний економічний процес перенесення вартості засобів праці у міру їх зносу на вироблюваний з їх допомогою продукт або послуги.

- інші грошові витрати (на страхування майна, оплата послуг зв’язку, сертифікація продукції);

Визначення витрат пов’язаних з виробництвом і реалізацією одиниці продукції називають калькулюванням, а документ в якому вони відображені називають калькуляцією.

В калькуляції всі витрати групують за статтями. Їх перелік залежить від характеру і структури виробництва. При розробці калькуляції витрати групують залежно від характеру зміни їх обсягу при рості або зниження обсягу виробництва на:

- змінні (що змінюється пропорційно зміні обсягу виробництва, а саме: витрати сировини і матеріалів, палива та енергії, заробітна плата робітників);

- постійні (незначно або не змінюється взагалі, витрати на обігрів будинків, заробітна плата адміністративно – управлінського персоналу);

Склад і кількісне співвідношення елементів кошторису витрат визначає структуру собівартості продукції, яка характеризується високою питомою вагою затрат уречевленої праці.

Структуру витрат підприємства формують наступні фактори:

- технічний рівень і форми організації виробництва;

- його розміщення;

- характер продукції;

- умови реалізації;

В залежності від питомої ваги окремих видів витрат розрізняють наступні групи виробництва:

• трудомісткі (питому вагу займають витрати на заробітну плату);

• матеріаломісткі;

• енергомісткі;

• фондомісткі (питома вага амортизації, основних фондів характерна нафтовидобувній промисловості);

Структура витрат є динамічною. Джерелами зниження собівартості продукції є:

- покращення використання засобів і предметів праці;

- підвищення продуктивності праці;

- зниження адміністративно – управлінських витрат;

Основним шляхом зниження собівартості є: скорочення витрат, що займають найбільшу питому вагу у її структурі.

Факторами зниження собівартості є: вдосконалення організації виробництва, зміна структури та обсягу продукції, підвищення технологічного рівня виробництва, галузеві та інші фактори.

Планування зниження собівартості товарної продукції здійснюється шляхом планування зниження затрат на 1 гривню товарної продукції.

Визначення складу структури і тенденцій зміни витрат виробництва дозволяє визначити джерело і фактори їх зниження на конкретних підприємствах.

Основне обладнання

Для зниження тиску газу та підтримання його на заданому рівні в системах газопостачання передбачаються об’єкти для редукування газу (згідно з ДБН В.2.5.-20);

• Газорегуляторні пункти (ГРП);

• Газорегуляторні пункти блочні (ГРПБ);

• Шафові регуляторні пункти (ШРП);

• Газорегуляторні установки (ГРУ);

• Комбіновані будинкові регулятори тиску (КБРТ).

За велечиною тиску газу на вході ГРП і ГРПБ підрозділяються на:

• З вхідним тиском до 0.6 МПа;

• З вхідним тиском понад 0.6 до 1.2 МПа.

За велечиною тиску газу на вході ШРГ підрозділяються на:

• З вхідним тиском газу до 0.3 МПа;

• з вхідним тиском газу понад 0.3 до 0.6 МПа;

• з вхідним тиском газу понад 0.6 до 1.2 МПа.