Тема 11.Центральні банки

1.Походження та організація діяльності центрального банку

2.Функції центрального банку

3.Становлення та особливості функціонування Національного банку України

1.Походження та організація діяльності центрального банку

Центральний банк є визначальною ланкою всієї банківської системи країни (банк банків), а за своєю головною функціональною роллю — це емісійний банк, тобто банк, якому належить монополія на випуск грошей.

Банки як установи з відповідною назвою вперше з’явилися у XII ст. Що ж до появи позики як певного явища економічного життя суспільства, на базі якої, по суті, й виникають банки, то вона своїм корінням сягає в давню історію людства, задовго до нашої ери. У попередні часи зберігання грошей, надання позики й інші операції з грошима здійснювались переважно храмами, монастирями, а також різноманітними діловими будинками.

Перший банк виникає в 1171 р. у Венеції, хоча він більше відповідав цьому типу установ своєю назвою, а не функціями, бо був призначений переважно для забезпечення функціонування складного міського господарства Венеції. Банки в сучасному розумінні суті цих кредитних установ зароджуються в середньовіччя. Однією з перших таких установ можна вважати банк святого Георгія, що виник у м. Генуї в 1407 р. Збільшення кількості банків почалося в другій половині XVII ст. з початком розвитку капіталістичних відносин. Так, у 1694 р. створено перший акціонерний банк Англії, що став однією з найважливіших кредитних установ цієї країни. У Росії до 1729 р. банків не було і тільки з цього року здійснюються банківські операції у так званій Монетній конторі.

Перші банки обслуговували виробництво й обіг товарів і сформувалися як універсальні банки. Банкнотна емісія здійснювалася багатьма комерційними банками. Випускаючи банкноти, вони сприяли розширенню товарного й грошового обігу. Особливо помітною ця роль була на регіональних ринках. Однак з посиленням тенденцій становлення загальнонаціональних ринків банкнотна емісія, що здійснювалася багатьма комерційними банками, стає перешкодою на шляху розвитку товарного і грошового обігу. Випуск банкнот був безконтрольним і нерегулярним. Вони не мали довіри населення всієї країни. Ситуація ускладнювалася також випуском незабезпечених банкнот і банкрутством окремих комерційних банків. Прикладом можуть бути США, де до 1863 р. емісію банкнот здійснювали близько двох тисяч банків, а в обігу було більше семи тисяч видів банкнот, серед яких траплялися і фальшиві, і банкноти вже не існуючих банків.

Істотним недоліком банкнотної емісії, що здійснювалася комерційними банками, було й те, що такі банкноти могли обслуговувати переважно регіональні процеси обміну товарів. Тому з розвитком товарного виробництва і становленням єдиного національного ринку виникла потреба в регулярній банкнотній емісії, яка б здійснювалась з єдиного центру. Таким центром став центральний банк.

Процес централізації банкнотної емісії почався у XIX ст. і продовжувався практично ціле століття. Він здійснювався різними шляхами і його суть полягала в передачі монопольного права на випуск банкнот одному банку. Іноді цьому передувало закріплення державою виняткового права банкнотної емісії за окремою групою банків. Так, наприклад, у США в 1863 р. прийнято закон про національні банки, яким і було передано виняткове право емісії банкнот. Однак підсумковим результатом цього процесу стала передача права на випуск банкнот одному банку.

Конкретні способи виникнення центральних банків у різних країнах були різними, але в цілому вони зводилися до двох основних варіантів. У першому — держава на основі спеціального законодавчого акта створювала спеціальний державний банк, за яким закріплювалося виняткове право на випуск (емісію) банкнот. Так було, наприклад у Росії, де в 1860 р. створено Державний банк. Таким же чином як єдині, емісійні центри були створені: Бундесбанк у Федеративній Республіці Німеччина (1957 p.), Система банків Федерального резерву в США (1913 p.), Резервний банк Австрії (1960 p.). У другому випадку право емісії закріплювалося за одним із комерційних банків. У такий спосіб виник, наприклад, центральний банк Англії. Заснований як приватна акціонерна компанія з фінансування військової компанії Короля Вільгельма III проти Франції, цей банк у винагороду за свою допомогу уряду отримав виняткове право емісії банкнот у Лондоні. Його привілей посилився в 1849 p., коли актом Р. Піля було заборонено всім новоствореним банкам займатись емісією банкнот, а остаточно монополія на випуск банкнот була закріплена за Банком Англії в 1921 р. З цього моменту він став єдиним емісійним центром країни.

Сьогодні центральні- банки здебільшого належать державі. Цей факт у багатьох випадках став наслідком націоналізації. Так, у 1945 р. було націоналізовано Банк Франції, у 1942 р. — Банк Японії, у 1938 — Банк Канади.

Організаційною формою центральних банків найчастіше є акціонерне товариство. Основна частка капіталу такого товариства, як правило, належить державі. Так, у таких країнах, як Німеччина, Франція, Великобританія, Нідерланди — 100% капіталу центральних банків знаходиться у власності держави. У деяких країнах основу капіталу центрального банку складає капітал комерційних банків (також у США) або комерційних банків та інших фінансових установ (наприклад, в Італії). Але й у таких випадках держава через формування органів управління цими банками відіграє провідну роль в організації їх діяльності.

Правовий статус центральних банків закріплюється у певних нормативних актах держави. Найчастіше таким стає окремий закон про центральний банк або закон про банківську систему в цілому.

Найголовнішою складовою частиною таких нормативних актів є положення, яке фіксує взаємини між центральним банком і органами виконавчої влади. Саме з огляду на рівень і характер цих взаємин говорять про більшу або меншу незалежність центрального банку. Конкретними ознаками цієї незалежності є:

Законодавчо встановлені межі втручання держави у грошову політику центрального банку. Так, у Німеччині та Швейцарії держава не має права втручатись у грошову політику центрального банку, а Німецький федеральний банк навіть не підзвітний парламенту Німеччини. Найменшу незалежність щодо цього мають центральні банки Франції та Італії, де законодавчо уряду передано право визначення кредитно-грошової політики, а центральні банки виступають лише в особі консультанта і мусять виконувати рішення уряду.