Рішення Суду

- Суд підтвердив, що Віденська конвенція 1969 р. дійсно кодифікує звичаєві норми міжнародного права, зокрема, щодо припинення або призупинення дії договорів, тож Угорщина дійсно порушила Договір 1977 р.

- Суд встановив, що Угорщина не мала права припиняти свою частину робіт за проектом, а згодом і зовсім відмовлятися від них і мала нести відповідальність за порушення Договору.

- Приступаючи до реалізації “Варіанту С” Словаччина порушила положення Договору 1977 р. і цим вчинила дії, які суперечили міжнародному праву.

- Суд, з одного боку, вказав, що Словакія мала право приступити до здійснення альтернативного “Варіанту С”, щоб змусити Угорщину повернутися до виконання договору, але, з іншого боку, Суд встановив, що односторонні дії щодо відведення вод Дунаю, починаючи з жовтня 1992 р., були порушенням Договору 1977 р., оскільки єдиний і неподільний проект не міг бути реалізований шляхом односторонніх дій.

- На думку Суду, Слоччина діяла правомірно до початку відводу в односторонньому порядку води в канал в жовтні 1992 р.

- Суд встановив, що Договір 1977 р. взагалі не містив будь-яких положень про можливості припинення його дії: не існувало й натяку на те, що у сторін було право денонсації договору або іншого одностороннього виходу з нього

- Ухваливши рішення, Суд закликав сторони добросовісно домовитись щодо досягнення цілей Договору 1977 р., який був визнаний дійсним. Аргументація Суду

-Стан необхідності. Суд відзначив, що стан необхідності є підставою для звільнення від відповідальності держави, яка не дотрималась положень договору, втім не є підставою для припинення договору. На цей стан може посилатися держава, яка порушила договір для уникнення відповідальності. Договір може якийсь час не діяти, поки стан необхідності триває. Договір може бути “сплячим”, але вважається чинним, якщо тільки не буде скасований за угодою сторін. Як тільки стан необхідності зникає, обов’язок дотримуватись договору виникає знову.

-Неможливість виконання Договору. Суд встановив, що інтерпретація Угорщиною ст. 61 Віденської конвенції не відповідала не тільки змісту статті, а й наміру держав, що уклали Конвенцію в 1969 р. Суд нагадав, що під час дипломатичної конференції з прийняття Конвенції пропонувалось розширити сферу даної статті, щоб включити в її зміст ситуації, коли держава опиняється, наприклад, перед неможливістю платити за своїми боргами через серйозні фінансові труднощі. І хоча було визнано, що подібні випадки порушень договорів не можна кваліфікувати як протиправні, втім, держави були не готові розглядати такі ситуації як підставу (наприклад, загибель договірного об’єкта) для правомірного анулювання або призупинення договору. Суд також зазначив, що здійснення “спільного інвестиційного проекту” стало неможливим саме тому, що сама Угорщина в односторонньому порядку припинила виконання своєї частини робіт. Тому Суд погодився зі Словаччиною в тому, що відповідно до п.2 ст. 61 Конвенції, неможливість дотримання договору була викликана поведінкою самої Угорщини і ця неможливість не могла вважатись підставою для анулювання Договору.

-Докорінна зміна обставин. Суд зазначив, що аргумент про докорінну зміну обставин може діяти якщо мають місце, як мінімум, дві умови: по-перше, докорінна зміна обставин - ситуація, яку неможливо передбачити в момент укладення договору, і, по-друге, наявність цих обставин в момент укладення договору становить фундаментальну основу згоди сторін щодо зобов’язань за договором. Суд вважав, що обставини, які, як вважала Угорщина, змінилися в травні 1992 р., не могли викликати зміни обсягу зобов’язань сторін за Договором. Тогочасні політичні умови (плани соціалістичної економічної інтеграції) хоча і були важливими в момент підписання договору, але не могли радикально змінити обсяг зобов’язань за Договором, який передбачав спільну програму інвестицій для виробництва енергії, контролю над повінями і поліпшення судноплавства по Дунаю, важливість яких не зникла й після краху соціалізму. Те ж саме можна було сказати і щодо соціалістичної економічної системи, яка існувала на час укладання Договору. Можна було стверджувати, що в 1992 р. проект економічно видавався менш вигідним, ніж в 1977 р., проте Суд, проаналізувавши відповідні розрахунки, дійшов висновку, що показник економічної вигоди не знизився настільки, щоб бути підставою для радикальної зміни зобов’язань сторін. Суд також не вважав, що прогрес в знаннях про екологію та в екологічному праві слід розглядати як щось абсолютно не передбачуване. Положення Договору 1977 р. особливо враховували ймовірність зміни наукової екологічної оцінки проекту в майбутньому, що давало можливість сторонам провести відповідну адаптацію договору.

-Порушення договору Чехословаччиною. Суд вказав, що тільки істотне порушення договору однією із сторін могло дати іншій стороні право на його анулювання. Порушення інших угод, не зобов’язує сторони спору. Порушення загальних норм міжнародного права може виправдати вжиття певних заходів потерпілою державою, серед яких можуть бути і контрзаходи, але не є підставою для анулювання іншого договору, що зобов’язує держави в контексті права договорів. Щодо аргументу про порушення Договору 1977 р., Суд підтвердив свій висновок, що Словаччина порушила його тільки в жовтні 1992 р., тобто з моменту відводу води з Дунаю в канал. Будівництво альтернативного комплексу в Чуново на території Словакії без його введення в дію не було протиправним актом. Отже, на думку Суду, Угорщина, анулювавши Договір 1977 р. у травні 1992 р., діяла передчасно. До цього часу з боку Чехословаччини ще не було порушень Договору.

-Поява нових (імперативних) норм міжнародного екологічного права. Суд вказав, що ніщо не заважало сторонам враховувати нові імперативні норми при застосуванні відповідних положень Договору, з огляду на те, що в ньому спеціально акцентувалась увага сторін на врахуванні екологічних вимог при реалізації проекту.

-Щодо аргументу Словаччини про можливість розгляду її дій як контрзаходів Суд встановив, що контрзаходи мають застосовуватися у відповідь на протиправний акт іншої держави, вони можуть бути спрямовані проти цієї держави після її попереднього попередження про необхідність припинення протиправних дій, або про відшкодування завданої шкоди. Крім того, наслідки контрзаходів мають бути пропорційні завданій шкоді. Оскільки контрзаходи мають на меті змусити державу, яка порушила свої зобов’язання повернутися до їх виконання, відповідно до принципів міжнародного права, то контрзаходи мають бути обратимими.