114. Екзистенційний та есенційний підходи до тлумачення людини

есенцій ний – пошук першосутності людини і розуміння того, що сутність людини передує її існуванню (позиція Хомо сапієнс); розум як осн.х-ка людини; людина як істота наділена душею, особливість людини – прилучена до духу божественного завдяки душі; розгляд людини яка знаряддя праці (максизм,Енгельс); позиція Хейзінга (людина, що грається); через гру відбув. Пізнання. Філософи життя – першоосновою є воля (Шопенгауер вваж. первинною волю, розум форм.на основі волі; Ніцше розглядає розум як деградацію волі до життя)

Позиція Фінка „Основний феномен людського буття”: смерть, влада, праця, гра, кохання.

Екзистенціалізм формувався під суттєвим впливом іншої філософської теорії – феноменології Гуссерля. Він підкреслював, що ми завжди маємо справу з феноменом, тобто з тим, що нам надано, що перед нами з’явилося (“феномен” із давньогрецької — явище, з’явлення). Представники та засновники екзистенціалізму витлумачили феномен так: якщо феномен - це єдине, що нам надане як реальність, то у справжній зміст феномену слід залучити всю багатобарвність людської суб’єктивності і прагнути не стільки очистити феномен, скільки прийняти його в усьому його багатстві та неповторності. Засновником філософії екзистенціалізму вважають нім. філософа, М.Хайдеггера. У центрі його роздумів знаходилась людина. Він розглядав людину не ззовні, не як об’єкт спостереження та вивчення, а із середини її феноменального світу. З його вчень випливає два наслідки: 1) людина є буттям, у самому становищі якого завжди стоїть питання про її буття, або ж її буття завжди постає під знаком запитання; 2) людина є отвором у бутті у тому сенсі, що лише їй відкрите буття як таке, лише вона може ставити питання про буття та небуття. Всі людські відношення передбачають буття, бо все, що б не постало перед нами, фіксується перш за все як те, що є. Таким чином, буття постає перед нами як рух в часі. Забігаючи наперед та плануючи свої дії, людина врешті бачить попереду одну свою неминучу можливість – смерть. Смерть – природне та логічне завершення буття, лише вона надає людському життєвому блуканню завершення, а, отже, і сенсу. На відміну від М.Хайдеггера, який розглядав людину у фундаментальній єдності із буттям, Сартр зосередився виключно на людині, її внутрішньому самовідчутті та переживанні свого буття. Він також виходив із ідеї феномена, із факту початкової наданості нам того, що врешті ми називаємо світом. Проте цей початковий феномен миттєво починає трансформуватися нашою свідомістю, бо саме вона його членує, визначає, ставить у певні відношення, тобто піддає певним запереченням. За Сартром, людина є таким буттям, через посередництво якого у світ приходить ніщо; поза людиною, в природі, одне буття завжди переходить в інше, а для людині існує як буття, так і небуття. Це значить, що людина не живе лише наявним та наданим, а це, у свою чергу, значить, що вихідною властивістю людини є свобода. Смерть оцінює негативно, як припинення вибору та свободи. Але він також вважає її суттєвим чинником життя. Ця філософія закликала людину бути гідною своїх власних якостей, боротися за свою гідність та збереження своєї індивідуальності.