76. Сутність та історична роль Арістотеля

Арістотель був учнем Платона, вихователем Ол.Македонського. Його твори поділяються на декілька груп: логічні трактати, трактати про природу і рух; біологічні; твори про "першу філософію" (метафізика); етичні твори; соціально-політичні та ін.

Є деяка наука, що досліджує власне суще, а також те, що притаманно йому само по собі. Ця наука не тотожна жодній з т.з. конкретних наук, бо жодна з інших наук не досліджує загальну природу власне сущого, а лише частину його (як математика). Коли необхідно осягнути перші причини власне сущого.

Про суще говориться в різних значеннях, але кожен раз стосовно якоїсь основи: одне називається сущим тому, що воно сутність, друге - тому, що воно стан сутності, третє - тому, що воно шлях до сутності, або властивість її, або заперечення самої сутності. Бо одна наука повинна досліджувати не тільки те, що належить одному (роду), але і те, про що (так чи інакше) говориться відносно до однієї основної реальності: адже і все це охоплюється одним (родом). Тому зрозуміло, що власне суще повинно досліджуватися однією наукою. А наука завжди досліджує, головним чином, первинне - те, від чого залежить останнє і з допомогою чого це останнє дістає свою назву. Отже, якщо перше - сутність, то філософ, очевидно, повинен знати основи і причини сутності. Суще і єдине - одне і теж. Немає різниці між "він є людина", і "він є однією людиною". Сутність кожної речі є "єдине" само по собі, і відповідно вона по суті своїй є суще.

Частин філософії стільки, скільки є видів сутностей, отож одній з них необхідно бути першою, а якійсь іншій - наступною. Бо суще (і єдине) поділяються на роди, а тому цим родам будуть відповідати і науки. А. розглядає протилежність єдиного і множинного, говорячи що це найбільш загальне протиставлення, їх похідними можна вважати іншість і тотожність у відношенні до субстанції, відмінність і подібність у відношенні до якості, нерівність і рівність у відношенні до кількості.

Тепер потрібно пояснити чи повинна одна наука або різні науки займатися, з одного боку, тим, що в математиці називається аксіомами, а з іншого сутністю. Тому, хто познає власне суще (філософу) необхідно досліджувати аксіоми. Що стосується вчення про природу, то воно також є якоюсь мірою мудрість, але не основа. Той, хто в якій-небудь галузі розпоряджається найбільшим знанням, повинен вказати найвірогідніші основи свого предмету. Основа це те, що потрібно людині, якщо вона починає пізнавати хоч що небудь.

Далі А. суперечить Геракліту, Демокріту, Анаксагору (супротивники закону протиріччя). Він доводить, що неможливо одночасно бути і не бути.

77. Критичний перегляд принципів і традицій класичної філософії й становлення нової світоглядної парадигми

Гегель – німецький філософ-ідеаліст, представник німецької класичної філософії, творець ідеалістичної діалектики. Основні праці: «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Основи філософії права. Філософська системи Гегеля уособлює вчення про природу та суспільство як форми існування «абсолютної ідеї».

В основі світу лежить ідеальне начало – «абсолютна ідея», основними рисами якої є активний і діяльний характер, постійний рух і розвиток. В процесі свого становлення «абсолютна ідея» породжує природу, життя людини та суспільство і культуру. Людська історія є найвищим етапом втілення «абсолютної ідеї». Мета існування «абсолютного духу» – пізнання самого себе. Зробити це він може за допомогою людської свідомості, мислення, філософії. Цю мету «абсолютний дух» реалізує через діяльність людських поколінь на протязі всієї всесвітньої історії.

Створюючи свою систему і показуючи, як абсолютна ідея породжує свій зміст, а потім і матеріальний світ – природу і суспільство, Гегель, по-перше, показав світ в розвитку. По-друге, він розгорнув зміст основних законів діалектики. Показав, що розвиток здійснюється через наявність суперечностей, через боротьбу протилежностей; що в ході розвитку здійснюється заперечення одних понять іншими і повторення пройденого на вищій основі, що розвиток відбувається не по замкненому колу, а поступово, від нижчих форм до вищих, і в цьому процесі відбувається перехід кількісних змін в якісні. Будь-який розвиток, вважає Гегель, протікає за певною схемою: ствердження (теза), заперечення цього ствердження (антитеза) і заперечення заперечення, зняття протилежностей (синтез). В синтезі ніби примирюються між собою теза і антитеза, з яких виникає новий якісний стан. В діалектиці понять, в їхньому взаємозв'язку, взаємопереходах Гегель виразив дійсну діалектику, діалектику речей.

Гегелівський діалектичний метод, таким чином, вступає в протиріччя з вимогою системи, яка обов'язково мусить бути завершена, а це означає, що абсолютна істина повинна бути в кінці кінців досягнута. Гегель розглядав свою систему як філософію, що вінчає собою розвиток всього людства, в якій досягнута абсолютна ідея; тим самим і історія ніби набувала завершення, і досягнутий нею рівень, тобто умови сучасної Гегелю Німеччини, оголошувались вищою точкою історичного руху людства. Тим самим, всі протиріччя дійсності вирішуються і досягається абсолютно істинний стан – якраз цього вимагає гегелівська система. Але це суперечить діалектичному методу. Метод вимагає перетворення існуючої дійсності, гегелівська система ж вимагає оправдання дійсності.

Ніцше – німецький поет, філософ, представник течії «Філософії життя».

У творчості Ф.Ніцше доцільно виділити три етапи:

І етап – Ніцше розвиває вчення Шопенгауера та розробляє естетичну проблематику (праці «Походження трагедії з духу музики», «Невчасні роздуми»);

II етап– вивчає проблеми людського пізнання, виявляє інтерес до позитивізму та природничих наук, піддає критиці мораль суспільства (твори «Ранкова зоря», «Весела наука»).

III етап – надає своїй філософській концепції відносно закінченого вигляду, осмислює метафізичну проблематику, розробляє концепцію «волі до влади» (праці «Так говорив Заратустра», «Антихристиянин»).

В філософській творчості Ф. Ніцше поєднуються дві основні тенденції. З одного боку, Ніцше – прямий ідейний нащадок західної філософської класичної традиції – античної філософії, філософії Нового часу. З другого боку, Ніцше є виразником ірраціоналістичної тенденції європейської культури. Злиття цих двох тенденцій багато в чому обумовило багатоплановість і суперечливість як самої творчості Ніцше, так і його наступного впливу.

Головним питанням своєї епохи Ніцше вважає питання про «надлюдину». Коли він вживає поняття «надлюдина», то має на увазі не соціальний аспект людського життя, не суспільно-політичну ієрархію. «Надлюдина» – це те, що в філософії Стародавнього Сходу означає «досконаломудрий» – людина, яка осягнула Дао, пізнала чотири священних істини буддизму чи пройнялась складною діалектикою християнської трійці.

Ніцше вважав, що розум не є головною характеристикою людини, це є незначна частина нашої душі. Основою життя взагалі і, зокрема, людського, є воля, хотіння, прагнення, тобто активність. Справжньою людиною є та, яка прагне виявити свою силу, свою активність, яка прагне до самовдосконалення.

У творчості Ніцше дається радикальна критика християнських цінностей. Він відкидає християнство, тому що воно завжди було на боці слабкішого, низького, потворного, тому що це – релігія співчуття (а співчуття веде до слабкості), заперечує свободу мислення, самостійність дій людини.

Ідеї Ніцше були використані німецьким фашизмом. Фашистська інтерпретація поглядів Ніцше спотворювала його думки, перетворювала мислителя в шовініста і людиноненависника, яким він ніколи не був. Сам Ніцше ніколи не говорив про переваги німецької нації над іншими народами.