22. Проблема людської індивідуальності в філософії епохи Відродження.

Основ проблема ч-ка (антропоцентризм). В этом периоде ценностью рассматр ч-к. С этим связано развитие индивидуализма как сферы мировоззрения, так и в общественной жизни. Ф все больше приобретает светский характер. Гуманизм представл собой образ мышления, кот провозглашает идею блага ч-ка главная цель социально-культурного развития и отстаивает ценность ч-ка как личности.

Характерн особен ф мысли Возрождения - антропоцентризм. Ч-к - не только важнейший объект ф рассмотрения, но и центральное звено всей цепи космического бытия. Обращение к ч-ку к его земному существованию знаменует начало нов эпохи, кот зародилась в Италии, а на рубеже XV-XVI становится общеевропейским явлением.

Под гуманизмом понималось воспитание и образование у ч-ка способности его возвышению. В совершенствовании духовной природы ч-ка основ роль отводилась комплексу дисциплин, состоящему из грамматики, риторики, поэзии, истории, этики, кот получили название гуманистические науки. Основателем гуманизма являлся Франческо Петрарко (1204-1374) говорит о необходимости развития, нового расцвета искусства, литературы, науки, ч позволит не слепо подражать мыслителям замечательных предшественников, а подняться до высоты Античной культуры и в то же время переосмыслить и превзойти в чем либо ее.Содержанием подлинной ф должны стать науки о ч-ке он залажил основу формирования личностного самосознания эпохи Возрождения. Средневековый ч-к воспринемался тем ценнее как личность, чем более его поведение соответствовало нормам, принятым в корпорации, соответвенно воспринемает себя в рамках той или иной эпохи по разному. Ч-к эпохи Возраждения постепенно отказывается от универсальных средневековых понятий, обращаясь к конкретному, индивидуальному.

Его последователи и он выражают новый подход к пониманию ч-ка, в кот большую роль играет понятие деятельности. Ценность ч-кой личности должна проявляться не происхождением и социальной принадлежностью, а личными заслугами и плодотворностью ее деятельности. Ярким воплощением этого подхода может служить Леона Баттисты Альберти(1404-1472). По его мнению ч-к способен одержать верх над превратностями судьбы лишь собственной активностью. Терпит иго судьбы тот, кто привык подчиняться. Однако было б неверно идеализировать гуманизм, не замечать его индивидуалистических тенденций. Ларенцо Валла провозглашает стремление к наслаждению. Мерилом же нравственности у него выступает личное благо.

Гуманистич мысль второй пол ХV в. обогатилась новыми идеями, важн из кот стала идея достоинства личности, указыв на особ свойства ч-ка по сравнению с др существами и особ его положение в мире. Утверждается, что Бог(вопреки церковной догме) не создал ч-ка по своему образу и подобию, но предоставил ему возможность творить самого себя. Кульминацией гуманистического антропоцентризма становится мысль Пико о том, что достоинство ч-ка заключено в его свободе: он может стать тем, кем пожелает

Прославляя мощь ч-ка и его величие, восхищаясь его удивительным творениями, мыслители эпохи Возрождения неизбежно приходили к сближению ч-ка с Богом. В рассуждениях Манетти, Фичино, Кампанеллы, Пико проявилась важн характеристика гуманистического антропоцентризма - тенденция к обожествлению ч-ка. Гуманисты не были ни еретиками, ни атеистами, в подавл большинстве они оставались верующими.Если христиан мировоззрение утвержд, ч на первом месте должен стоять Бог, а затем - ч-к, то гуманисты выдвигали на первый план ч-ка, а затем говорили о Боге. Присутствие Бога в ф даже самых радикально настроенных мыслителей Возрождения предполагало вместе с тем критическое отношен к церкви как соц институту. Гуманистич мировоззрение, т.о, вкючает и антиклерикальные (против церкви) взгляды, т.е. воззрения, направленные против притязаний церкви и духовенства на господство в обществе.

В сочинениях Лоренцо Валлы, Леонардо Бруни, Поджо Браччоли, Эразма Роттердамского содержатся выступления против светской власти римских пап, разоблачения пороков служителей церкви и нравственной развращенности монашества. Однако это не помешало многим гуманистам стать служит церкви, а двое из них даже были возведены в ХV на папский престол.

Епоха Відродження (XV—XVI вв.) приходить на заміну середньовіччю як наслідок занепаду феодальних соціальних інституцій і становлення буржуазного суспільства.

В сфері культури епоха Ренесансу утверджує новий тип духовності, орієнтований на людину, тобто тип гуманістичної культури.

Характерними ознаками культури цього періоду були такі:

1. Світський, не-церковний характер культури Відродження, що було наслідком спекуляризації суспільного життя загалом.

2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3. Ствердження людської естетично-художньої' спрямованості культури в противагу релігійній домінанті в культурі середніх віків.

4. Повернення у власне.філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

5. Широке використання теорії «подвійної істини» для обгрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6. Переміщення людини, як основної цінності, в центр світу і в центр філософії.

Варто насамперед уяснити, що в оцінці людини Відродження рішуче розриває з традиціями середньовіччя. Це виявляється в тому, що воно замінює «теоцентричний» тип світогляду, притаманний середнім вікам, на «антропоцентричний», тобто світоглядом орієнтованим на людину. На цій основі формується нова гуманістична філософська антропологія, t хоча мислителі ' Ренесансу не заперечують існування Бога, але вони «підносять» людину до рівня Бога. Людина — це не «тварь», а творець. Людська природа (тіло людини) не є носієм гріховності, з якою потрібно боротися, а є основа творчого людського начала, закладеного в ній Богом.

В тлумаченні гуманістів Відродження творчість людини включає в себе і бажання перетворити себе, свою долю і життя, І свої людські якості, В основі такого підходу до людини лежать два принципи. По-перше, уявлення про безмежні можливості вдосконалення людської природи, яка розглядається не як раз і назавжди дана, а як така, що постійно вдосконалюється завдяки зусиллям самої і людини. Бог лише закладає в людину певні можливості (задатки), і а їх реалізація і розвиток залежать від самої людини. По-друге, уявлення про те, що людина, яка має вільну волю, сама приймає рішення стосовно своєї поведінки і тим сами сама визначає свій життєвий шлях. Індивід — творець свого життя.

Отже, якщо в епоху середньовіччя вважалося, що лише Бог має повну свободу і тільки він визначає людське життя, гуманісти Відродження стверджують: людина теж володіє свободою.

Відродження поставило у центр філософії людину, а не Бога. Внаслідок цього у філософську та й культурну загалом проблематику органічно вплітається питання про шляхи вдосконалення людини, виховання у неї справжніх чеснот: адже людина істота вільна і вона повинна вміти правильно користуватися своєю свободою.

Вагоме місце в філософії Ренесансу належить пантеїстичній натурфілософії.

Спільними рисами натурфілософських концепцій Відродження були:

1. Всі вони є пантеїстичними вченнями, згідно з якими Бог є іманентним природі та її законам;

2. В цих системах світ розуміється як жива істота, яка в певній мірі наділена душею (гілозоїзм);

3. В цих концепціях світ осягається як цілісність, як єдність, співпадіння протилежностей.

4. Людина (мікрокосм) тлумачиться як частина природи (макрокосму) і має ідентичні їй властивості.

Одну із перших натурфілософських концепція Відродження створив Микола Кузанський (1401—1464 рр.).

Варто зазначити, що філософія природи Кузанського ще в значній мірі підпорядкована релігійному світосприйняттю; він не заперечує існування надприродної істоти. Але проблему співвідношення Бога і світу він вирішує інакше, ніж релігія. В традиційному релігійному тлумаченні Бог розуміється як особа, що знаходиться над світом і виходячи із своєї волі довільно створює світ. Кузанський не заперечує того, що Бог є начало світу, але він тлумачить Бога не як позасвітову особу, а як таке начало, яке співпадає з світом. Світ включений в сутність Бога, а Бог — це і є світ в цілому. Світ, отже, ніколи не створюється, він існує завжди, як завжди існує Бог. Це є релігійна форма пантеїзму, оскільки світ розчиняється в надприродній істоті, а не вона — у світі.

Бог як абсолютне начало заключає у собі весь світ, але в потенційному вигляді. Творення світу виступає як процес розгортання Бога, його перехід в природу.

У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кінець XVI — початок XVII ст.). Якщо ж розглядати цю тенденцію докладніше, то можна виділити в її розвитку три періоди:

• гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV — середина XV ст.;

• платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV — перша третина XVI ст.;

• натурфілософський період: друга половина XVI — поч. XVII ст.

У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії Данте Аліг'єрі (1265—1321). Міркування Данте спрямовані на обґрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і визнає подвійну природу людини — тілесну і духовну — він прагне довести, що корінь людського буття полягає у свободі волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння. Відповідно до подвійної природи перед людиною постає і два види життєвого блаженства: блаженство в цьому житті і блаженство у вічному бутті. Є й два шляхи, що ведуть до названих блаженств: шлях філософських надбань, на якому людина спирається на свої розумові можливості, і духовний шлях, на якому людину наставляє Святий Дух. Для людини найціннішим є те, що вона здобула сама. Врешті-решт, людські зусилля можуть привести до гармонії її якостей і до наближення людини до Бога, оскільки Бог і є уособленням довершеності й абсолютної гармонії.

Розпочату Данте лінію на звеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії — Франческо Петрарка (1304—1374), син флорентійського нотаря. Петрарка рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості. Він гордовито називає себе невігласом у справах титулованих докторів і виставляє на перший план так звану "Studia humanitatis", тобто комплекс учень і роздумів про людину. І хоча для духу першим предметом міркувань є Бог, головне для людини — уславити себе земними вчинками. Звідси і протест проти дотримання якоїсь однієї лінії життя, або традиції, а також захоплення античністю, яка, на думку Петрарки, надавала людині можливість бути щирою у різних своїх виявленнях.

гуманізм Відродження мав яскраво виражений антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на обгрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей, на піднесення гідності людини, на прирівняння її у чомусь до Бога. З іншого боку, гуманісти виправдовували земну природу людини, дбали про гармонію людських якостей і характеристик.

Названі мотиви звучали також і у творах представників ренесансного платонізму. Тільки тут вони знаходили повніше і стрункіше філософське обґрунтування. Треба також відзначити, що канонізованому Середньовіччям Арістотелеві мислителі Відродження протиставляли Платона — у працях й інтерпретаціях неоплатоніків. Філософія Платона була різнобарвніша, афористичніша, літературно жвавіша (діалоги) й художніша. Отже, більше прийнятний для епохи був платонізм.

Ідеї Відродження концентрувалися навколо проблеми співвідношення людини і світу, тобто навколо проблеми співвідношення макрокосмосу і мікрокосмосу. Але в цьому співвідношенні в добу Відродження на перший план вийшла людина в сукупності всіх її якостей, в її земних вимірах. Водночас людину було органічно вписано у світоустрій, і вона поставала значною мірою внутрішньою сутністю, концентрацією буття. Унаслідок того світогляд набував пантеїстичних і панпсихічних рис. У спеціально продуманому й осмисленому сприйнятті світу в добу Відродження домінували антропоцентризм, пантеїзм (щоправда, у специфічних формах платонізму), панпсихізм та гілозоїзм. Тобто світ сприймали й розуміли в його зосередженні на живих, активних діях людини, у його одухотворенні, динамізмі та внутрішній єдності.