21. Людський вимір історії.

Як і будь-який світ, історія має своїм смисловим центром людину. Т.ч., дійсною умовою достотності людс. буття має бути їх взаємовідповідність - людиновимірність історії і історичність людини. В літописах, хроніках міститься багато відомостей про конкретних людей, які справляли великий вплив на істор. події. Ідея природного порядку, привнесена в історію з природознавства, представляла історію як послідовність подій, вбачаючи в історії певні закономірності, які б засвідчували історію як певний порядок. В європ. культуру через теорії культурно-історичних типів входить ідея унікальності істор. явищ. (Данилевський, Шпенглер). М. Бердяєв умовою здійснення історичності вважав безпосередній збіг унікального та універсального.

Християнство внесло істор. динамізм, виняткову силу істор. руху. Христ. світогляд стверджує ідею неповторності людини, та обґрунтовує ідею, що на певних умовах для людини можлива повторюваність подій (через спокуту гріхів).

Античність: універсальність надходить у людське буття через поза людські інстанції у греків - рок, у римлян - фатум, тобто доля. Це певна форма спричинення людських вчинків, загального перебігу подій.

Ще 2 загальні форми спричинення життєвих подій виявили себе в історії: теологічна - „провидіння”, „промисел божий”, і наукова - фундована причиною необхідність.

Уявлення людей античності по долю були тісно пов’язані із уявленнями про час та історію. Можливість свободи, як можливість реального включення людини в історію мислилася в античності через відповідність зусиль людини велінням долі.

Віра в долю поєднується із героїчно-фаталістичним способом включення в історію (походи татаро-монгол, прагнення ствердити вчення Мухамеда для мусульман). Це можна назвати епічною формою ставлення до світу.

Провіденціалістська форма ставлення до світу (основна ідея „боротьба духу з долею”, тема більшості укр.нар. пісень) закріплює нове сприйняття і переживання часу та нову форму усвідомлення людиною себе і свого місці в історії. Час сприйм-ся як частково приналежний людині (час земного життя і потойбічного існування). Життя розгляд-ся як шлях справ, на які чекає загальна віддяка у потойбічному світі. Спосіб включення людини в історію, що виникає на ґрунті провіден-го ставлення до світу - це служіння. типи служіння: релігійне, громадське, служ. народу, науці, мистецтву. Історія сприймається як така, що твориться нами, але не для нас: здійснювані нами смисли стверджуватимуться історією в майбутньому.

Історія набуває повноти людського на грунті нової форми ставлення до світу - особистісної. Ця форма спирається на чітке розрізнення часу об’єктивного (точно вимірюваний, сприйманий як лінійний час перебігу подій) і часу суб’єктивного (безпосередньо час здійснення наших життєвих подій). До історії особистість ставиться як до продовження свого буття. Її інтерес до історії - є особистісно вмотивованим, а спосіб включення в і. - мотиваційним. Особистість відчуває себе здатною віднаходити істор. смисл. в сучасних подіях. Відсутність можливості до реального здійснення історичних смислів переживається с як неповнота здійснення („періоди застою”, ”втрачені генерації”). Мотиваційний спосіб - деяка оптимальна модель ставлення людини до історії. Реально це ставлення формуєтья поступово. Йому передують соціально-типові форми мотивації: класова або етнічна солідарність, патріотизм, громадянськість - моральна прирученість до інтересів суспільства, почуття своєї причетності і відповідальності за стан справ у ньому, готовність сприяти його покращанню.

Йдучи від людини, можна відкрити історію як смислову пов’язаність подій.

Історизм виник ще в античні часи, його ідеї сформульовані уже у творах Платона (діалектика ідей, поняття “діалектичного закону” — “логос”, учення про “іпотесу” — “гіпотезу”) й Арістотеля (учення про пізнання сутності, ідея телеології). Пізніше цей принцип осмислювався, розвивався і спростовувався в контексті ідей розуміння історії (Дж. Віко, Вольтер, Г. В. Гегель, И. Г. Гердер, Д. Дідро, М. Ковалевський, Ш. А. Кондорсе, О. Конт, Ж. Ж. Руссо, А. К. Сен-Сімон, А. Р. Тюрго, Й. Г. Фіхте, І. Я. Франко).

Еволюція історизму як світоглядного і загальнометодологічного принципу, посилення його аргументації зумовлювалися розвитком історичного пізнання, зорієнтованого на зразки розбудови природознавчих теорій. Особливу роль тут відіграли космогонічна теорія Канта-Лапласа та еволюційна гіпотеза Ч. Дарвіна.

Концептуальним ядром ідей історизму є положення про існування об’єктивних законів історії, можливість одержання істинних знань щодо минулого, сучасного і майбутнього, про спрямованість історичного процесу (фаталізм). Типовим зразком історизму його опоненти вважають концепцію Г. Гегеля і К. Маркса. Гегелівське вчення про розвиток, єдність логічного та історичного, про суперечності як джерело руху і розвитку марксизм зробив складовою частиною власної теорії матеріалістичного розуміння історії. Ідея історизму набула в марксизмі значення принципу, який використовується для пізнання природи, суспільства, мислення.

І хоча основоположні тези історизму найпослідовніше були сформульовані Г. Гегелем і К. Марксом, пізніше вони стали предметом гострої теоретичної полеміки. Опоненти історизму (неокантіанці В. Дільтей, Б. Кроче, К. Поппер, Ф. Хайєк, К. Ясперс) убачають його недолік у некритичній “натуралізації” історії, що породжує уявлення про людину як маріонетку історичних обставин. Тому історизм набуває форми системи знань про інтелектуальний чи культурний поступ людства, оскільки культура та цивілізація визнаються творчим надбанням духовного життя людини, суспільства.

В історії Європейської культури склалося 3 осн. Підходи до осмислення особливостей людської історії:

1. Історія – це частина загального природного-космічного процесу; 2. Характеризує історію, як таку, що має свою якісну специфіку і в певних аспектах відрізняється від природно-космічних; 3. Історія, як сфера виявлення людських якостей або можливостей людської природи.

Нітше виділяє три роди осмислення історії:монументальна(овіковічнити), антикварна(збереження, музеї), критичний(переосмислення минулого з позиції сучасності). Ще виводить неісторичне(здатність забувати) та надісторичне (те, що надає буттю вічності та незмінності). Мистецтво вище за релігію

Проблема історичності підіймається в Герменевтиці