15. Природа як предмет філософського осмислення. Екологічна складова нового гуманізму

Природа – це рід реальності, відмінний від історії за способом існування, але співвідносний із нею. П. з точки зору природознавства – це практично нескінчена сукупність об’єктивних явищ і процесів. Досі поширене уявлення про природу як про нескінчену скарбницю ресурсів. Т.ч., наука і практика, на яких ґрунтується сучасна техногенна цивілізація, виходять з уявлення про п. як про самосущу реальність, яка безмежно переважає можливості людини щодо її теоретичного осягнення і практичного використання. Водночас природа сприймається як принципово проникна для людського розуму й практично підкорювана людиною. Стратегія панування і володарювання, яка виникла внаслідок культурно-світоглядної революції 15-16 ст. (Ренесанс і Реформація), і наукової революції 17 ст., виявилася згубною для природи.

Субстанційність (тобто її самоствореність і самотвірність) природи робить її світом людини. Цілісність п. вияв-ся також через притаманну їй доцільність. Через доцільність п., яка стверджує цілісність повсюдно, п. не має свого смислового центру, в кожній своїй точці вона причетна до своїх смислів. Звідси ще одна риса п. – багатоманітність.

Від самого свого виникнення людина починає змінювати п. „під себе”. Навпаки, в п. діє логіка світу: кожна її ланка виявляє здатність улаштуватися як цілісний світ.

Провісником нового способу мислення стосовно природи став В. І. Вернадський. Ще наприкінці ХІХ ст. висловив ідею, що до всіх природних процесів слід підходити, маючи за точку відліку ціле, а не частку. На певному етапі розвитку біосфери в дію вступає новий чинник планетарного характеру – діяльність людини, визначений Вернадським як ноосфера (сфера розуму). Ставлення людини до природи має бути відповідальним, моральним. Справжньою подією стало обґрунтування морального ставлення до природи у вченні видатного мислителя і гуманіста Альберта Швейцера , яку він назвав „етикою благовоління перед життям.”. Дає визначення людині: „Я є життя, що живе серед життя, яке хоче жити”. Добро слід розуміти як діяння, що направлене на збереження і удосконалення життя.

Т.ч., п. вимагає не суто утилітарного, а смислово- ціннісного ставлення до неї.

Сьогодні людина має визнати, на неї розповсюджується дія законів природи., і кожна шкода, якої зазнає середовище, обертається проти самої людини. Зараз людина, як елемент екосистеми, зазнає екологічної кризи. Нинішня еколог. криза здатна переростив глобальну екологічну катастрофу (глобальне потепління, забруднення гідросфери і атмосфери, скорочення площі лісів і ріллі., зростання населення.). Стратегію подолання глобальних проблем розробляє створений у 1968 р. італ. бізнесменом Ауреліо Печчеї „Римський клуб”. У своїх доповідях проголосили орієнтацію на новий гуманізм (н.г.)як засіб трансформації людини. Печчеї визначив 3 аспекти нового гуманізму: почуття глобальності, любов до справедливості і нетерпимість до насильства. Н.г. оголосив ідею самозбереження людства через самозміну людини. Можливі стратегії подолання еколог. кризи:

1. Самообмеження людини (перехід від ери „гомо фабер” (людини, що виробляє) до ери „гомо модератус” (людини поміркованої)).

2. Шлях коеволюції – сумісної еволюції природи та людини: поєднання помірного втручання в природу з ефективними природоохоронними заходами. (Приклад Китаю, Японії до індустріальної доби).

3. Вимога екологічно-гуманістичної диктатури. Жорсткий міжнародний контроль за виробництвом і споживанням у всьому світі. Це означає істотне обмеження свободи народів.

Орієнтації Римського клубу сьогодні на „життя із скромним добробутом та істинною людською гідністю для кожного громадянина планети”.

Екологічний імператив.

1. Не слід заподіювати природі ніякої шкоди

2. Слід уникати дій, які б спричиняли необоротні зміни в природі.

3. Природна багатоманітність повинна бути збережена.

16. Особливості постановки проблеми людини в західноєвропейській і в східній філософії: порівняльний аналіз.

Зх-європейські та сх-європейські цивілізації різняться між собою як за витоками, так і за характером. Перша після епохи Відродження складалася переважно, як бюргерська, а сх-європейська - як землеробська. Звідси у першому випадку затверджувалося завойовницьке ставлення до природи, формувалася настанова на перетворення об’єкта, що породжує раціоналістичну філософію природу і концепцію людини як соціального атона. В другому випадку вироблялися насамперед моральні цінності, тобто тривали пошуки: внутрішньої цільності, а не громадянських прав, відстоювалися права серця, а не лише розуму; природа сприйняв ла як боже творіння, храм, а не майстерня людини.

Діалог Заходу і Сходу здатен схилити мешканців розвинених країн до визнання „прав природи”, а людей Сходу – до реального визнання прав особистості, бо якщо європейська цивілізація виробила ідею особистості свободи на тлі насильства над природою, то на сході за загалом партнерського ставлення до природи панувало насильство над людиною.

Стародавня індійська, китайська й грецька філософія розглядала людину як частину космосу, як «малий світ», мікрокосм, що є відображенням і символом макрокосму-Всесвіту.

Европейська середньовічна філософія, спираючись на христіянську традицію, висувала на передній план релігійно-моральні проблеми людського існування, розробляла ідею суперечносгі людської природи, яка поєднує в собі земне, гріховне начало і божественну сутність. Саме тут вперше з`являються ідеї унікальності, неповторності і самоцінності людині як духовної істоти.

Епоха Відродження залишила нам зразок обожнення самої людини, сповнену пафосу ідею про самодостатність і автономію особистості, віру в її безмежні творчі можливості.

Класична філософська традиція, починаючи з кінця XVI і до кінця -XIX століття вважала істинно людським в людині те, що робить її представником всього людства, тому зосереджувала увагу на її всезагальній природі, соціальній сутності, універсальності тощо. Так, новоєвропейська філософія XVII століття особливе значення приділяє розуму як специфічній всабливості людини. Для німецької класичної філософії визначальним є уявлення про людину як про суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеальиого начала — духу, розуму.

З кінця XIX—початку XX століття в філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот — проблема людини стає чи, не основною для більшості філософських вчень. Сучасна епоха стала епохою глобальних соціальних, політичних, культурних, екологічних змін, здійснюється уніфікація і стандартизація особистості з боку суспільства та його масової культури, Філософія XX століття стгурбована втратою людською особистістю справжньої свободи і індивідуальної автономії. Тому сучасна філософія на місце людини як представника людства ставить індивіда, який в своїй неповторності і унікальності не піддається загальним визначенням. Замість проблеми про загальні визначення (сутність людини) постає проблема безпосереднього існування людської особистості.

Різниця між Зходом і Сходом полягає в тому, що люди будучи єдинии у своїх витоках відрізняються у способах життя, характерах політичного правління, у способах осмислення світу.

Зх. Сх.

Відносна автономність різних сфер сусп. життя Наявність єдиного духовного канону життя

Відданість новаціям, цінування нового, орієнта- Відданість традиціям, цінування старого освяченого віками, орієнта-

ція на майбутнє(прогрес) ція на минуле (традиціоналізм)

Активізм, прагнення змінювати дійсність Самозаглибленість, прагненість віддатися природному ходу речей

Домінування індивідуального над загальним Домінування цілого(загального) над індивідуальним

Раціональне, аналітичне, логічно-послідовне мисле- Образний, притчовий, афористичний стиль мислення

ння