2/Стадії медіації.1111
Стадія 1. Формування структури і довіри.
Ця стадія закладає основу взаємин і робить процес медіації зрозумілим і прийнятним для учасників.
На першому кроці доцільно розташувати учасників так, щоб вони зручно сиділи (відповідно до їхніх бажань - командою, індивідуально), добре чули і бачили один одного. Таким чином, беруться до уваги три важливі аспекти: комфорт, комунікація та можливість контролю. Що ж до позиції самого медіатора, то вона має підкреслювати його нейтральність щодо проблеми й опонентів.
Другий крок - оголошення медіатором ролей, які виконуватимуться ним і учасниками під час переговорів. Необхідно відразу ж подякувати учасникам за те, що вони обрали саме цей спосіб урегулювання конфлікту і пришли на зустріч. Далі відбувається обговорення й ухвалення правил поведінки, коли учасники мають усвідомити, що їхня поведінка не може бути безконтрольною та безкарною. Наприклад, за серйозне запізнення на переговорний процес винуватець сплачує штраф, а передчасний вихід із переговорного процесу має супроводжуватися письмовою заявою.
Під час третього кроку медіатор повідомляє учасникам все, що знає про них і ситуацію, що склалася, знов демонструючи, що ні від кого не має секретів.
На четвертому кроці учасники конфлікту розповідають про своє бачення проблеми. Він спрямований на з'ясування прихованих проблем - "айсбергів", які поки лише поверхнево розуміються учасниками. Застосовуючи відкриті питання і слухаючи їх мовчки, медіатор поступово бере хід дискусії в свої руки і починає управляти нею. Якщо учасники переговорів дуже роздратовані й обстановка стає вибухонебезпечною, має сенс перебивати їх у певний момент. Щоб таке переривання не виглядало недемократичним, можна наперед домовитися про фіксований час кожного виступу.
П'ятий крок - це вивчення очікувань учасників. Вислуховуючи їхні побажання, медіатор у першому наближенні робить уявний прогноз про можливості задоволення очікувань і необхідні для цього технології.
Стадія 2. Аналіз фактів і виявлення проблем. Для того щоб рішення було ухвалене, всі учасники повинні мати рівний обсяг інформації і добре розуміти стан проблем. Адже щоб розв'язати конфлікт, спочатку потрібно добре усвідомити його причини і сутність. Завдання медіатора на цій стадії - виявити всі існуючі проблеми, оскільки більшість конфліктів мають, як відомо, комплексний характер. Тут учасники вирішують, чи хочуть вони досягти угоди з усіх заявлених проблем або тільки з деяких, а також визначають черговість їх розгляду, так само ухвалюється принципове рішення про продовження або згортання роботи. Стадія 3. Пошук альтернатив.
Ця стадія має бути спрямована на те, що ви хочете зробити з найбільшим ефектом. До пошуку рішення залучаються всі учасники переговорного процесу. При цьому слід розуміти, що попри велику кількість проблем, виявлених і зафіксованих медіатором на даний момент, ключове рішення, можливо, криється лише в одній або кількох, їх потрібно визначити в першу чергу.
Після огляду всіх проблем і визначення серед них головних медіатор запрошує учасників висловитися з приводу шляхів їх рішення і фіксує вислови. Потім робиться наступний крок - аналіз речень на предмет їх відповідності деяким критеріям. Ці критерії також виробляються на сесії, а як орієнтири можуть фігурувати такі:
• прогноз розвитку подій у разі ухвалення даного рішення;
• наслідки (економічні, соціальні, політичні), що виникнуть при прийнятті рішення;
• правові норми та фінансові ресурси, що сприятимуть виконанню даного рішення або що перешкоджатиме йому;
• нові обставини, які можуть виникнути при виконанні даного рішення.
На цій стадії медіатор виконує два важливих завдання:
1. Допомагає сторонам краще сформулювати ті пропозиції, які у них вже є.
2. Стимулює учасників конфлікту до пошуку нових пропозицій, що могли б задовольнити всіх краще, ніж попередні.
Свої рішення медіатору слід пропонувати лише після того, як усі учасники висловилися. Тон пропозицій має бути таким, аби не створювалося враження про тиск з боку медіатора чи його симпатії до однієї зі сторін. У разі відсутності конструктивних пропозицій є сенс попросити учасників ще раз подумати над ними вдома або під час перерв.
Стадія 4. Переговори й ухвалення рішення.
Головним завданням стадії є спрямування учасників на спільну роботу. З метою реалізації цього завдання корисно розпочати діалог сторін із найменш значущих питань, а потім зробити акцент на тих компромісах, які можна досягнути в результаті діалогу. Слід пам'ятати, що дуже довгий список пропозицій для обговорення утрудняє ухвалення рішення. Роль медіатора на цьому етапі полягає в тому, щоб розповісти про процедури та технології, що здатні допомогти ухваленню ефективного рішення. Далі медіатор контролює організаційно-технологічну сторону переговорів, тоді як розмову за змістом ведуть самі учасники.
Таким чином, на цьому етапі медіатор дає старт взаємодії між сторонами і стежить за тим, щоб кожному учасникові була надана можливість висловитися, внести свої пропозиції й оцінити пропозиції інших без будь-якого тиску. Медіатор може зупинити негативні випади учасників на адресу один одного, нагадавши їм про правила поведінки під час переговорів. Ця стадія є досить важкою, і варто пам'ятати, що відповідальність за ухвалення рішень є винятковою прерогативою учасників конфлікту.
Стадія 5. Складання підсумкового документа.
Медіатор організує складання плану, уточнює формулювання і записує ухвалені рішення. В процесі вироблення прийнятної угоди варто пам'ятати, що до порядку денного включаються спочатку ті пункти, по яких готовність учасників до домовленостей найбільш висока. Це готує хороше підґрунтя для переходу до наступних, більш проблемних питань. Часто сторони згодні з пунктами по суті, проте їх не влаштовують зафіксовані в документі слова, тому медіатор повинен поклопотатися про те, щоб угода була прийнятна й у стилістичному сенсі.
Ідеальна підсумкова угода - це такі рівноправні, законні та міцні зобов'язання, що вироблені в результаті переговорів і з якими погоджуються конфліктуючі сторони. Особливу увагу слід приділити процедурі підписання спільно розробленого і прийнятого сторонами документа. Потискання рук або підняття келихів із шампанським послужать тут символом того, що сторони подолали конфронтацію.
Після закінчення переговорів їх учасники зазвичай готують звіт. При складанні звіту доцільно відповісти на такі питання:
• що сприяло успіху переговорів, які виникали труднощі, як вони долалися;
• що не було враховано при підготовці до переговорів і чому;
• які несподіванки виникли під час ведення переговорів;
• якою була поведінка партнера на переговорах;
• які принципи ведення переговорів можливо й необхідно використовувати при веденні інших переговорів;
Стадія 6. Затвердження угоди.
Медіатору разом зі сторонами угоди слід визначити, які механізми забезпечать найбільш швидке й ефективне затвердження прийнятого документа, які представники сторін цим займатимуться і які ресурси для цього будуть потрібні
3.Поняття «ювенальна юстиція» походить від латинського «juvenalis» юнацький та «justitia» правосуддя. Ювенальна юстиція включає в себе профілактику підліткової злочинності та соціально-психологічну реабілітацію неповнолітніх, які вчинили злочин (у тому числі засуджених, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі), так і неповнолітніх жертв злочинів.
Ювенальна юстиція направлена на роботу із двома категоріями дітей – це діти-правопорушники та діти, які опинились у складній життєвій ситуації (сироти, позбавлені батьківського піклування, безпритульні, свідки та жертви злочинів тощо).
Свого найбільшого розвитку ювенальна юстиція набула в ХІХ–ХХ століттях у найрозвинутіших країнах Європи та Америки. Звичайно, такий історичний досвід у розвитку ювенальної юстиції не був випадковим. Серйозним імпульсом, після якого чітко стало зрозумілим, що без спеціального правосуддя для неповнолітніх правопорушників боротьба з дитячою та підлітковою злочинністю приречена на невдачу, стало масштабне зростання злочинності в кінці ХІХ ст. Саме в цей час Європа та Америка були переповнені гуртами юних бродяг і правопорушників. Перший суд у справах неповнолітніх був створений в Австралії в 1890 р., потім у Канаді в 1894 р., у США в 1899 р..
Дивлячись на історичний досвід формування ювенальної юстиції, можна сказати, що ця проблема для сучасного суспільства не є новою. Проте, деякі науковці з цим не погоджуються. Так, Р. Максудов вважає, що інститут ювенальної юстиції почав розвиватися лише в ХІХ ст.
Інститут ювенальної юстиції порушує одну із найважливіших проблем суспільства – проблему захисту прав та інтересів дітей шляхом створення особливого (спеціального) порядку судочинства стосовно неповнолітніх.
У проекті Концепції розвитку ювенальної юстиції, яка була розроблена у 2005 р. робочою групою у складі представників Верховного Суду України, Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та низки громадських організацій, були виділені наступні принципи ювенальної юстиції: 1) орієнтованість переважно на відновну, примирну, охоронну, а також реабілітаційну функції (а не карне переслідування та покарання); 2) соціальна насиченість; 3) індивідуалізація судового процесу.
Одним із основних принципів Концепції є положення, відповідно до якого реформування системи правосуддя України має здійснюватися в напрямі зміни способу реагування на правопорушення неповнолітніх від карального до відновлювального, реабілітаційного, охоронного. У цьому полягає принципова відмінність ювенального правосуддя від сучасного «дорослого» правосуддя. Реалізація Концепції в Україні повинна була відбуватися протягом 2009–2014 рр.
Тобто, Ювенальна юстиція ставить завдання переходу від карального до виховного, відновного правосуддя щодо дитини. Це означає, що за крадіжку цінної речі 14-річний підліток не буде ув’язненим на 4-6 років і навіть не отримає умовного терміну, а по відношенню до нього буде застосована система виховних, відновних методик.
У світовій практиці встановлено, що суддя, який засудив дорослого злочинця, не може судити неповнолітнього. Проте в Україні, відповідно до норм Кримінально-процесуального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення один і той же самий суддя розглядає справи і дітей, і дорослих.
За визначенням, наданим Тоні Маршалом, відновне правосуддя – це процес, під час якого всі сторони-учасники конкретного правопорушення зустрічаються для колективного вирішення питання: що робити з наслідками правопорушення та їх впливом на майбутнє.
Питання запровадження ювенальної юстиції та відновного правосуддя для України є дуже актуальним, оскільки стан підліткової злочинності в державі викликає глибоку занепокоєність та зумовлює необхідність пошуку нових засобів її попередження.
Можливість створення в Україні ювенальної юстиції викликала багато суперечок. До словосполучення «ювенальна юстиція» після входження його у вжиток після 2009р. люди ставились із застереженням. Відтак, у новому Кримінально-процесуальному кодексі, в якому затверджені головні механізми ювенальної юстиції, замість цього словосполучення вживається «кримінальна юстиція щодо неповнолітніх.»
Чимало громадян розцінили ювенальну юстицію як безцеремонне втручання у родинні справи, можливість увійти в будь-який дім без спеціального ордера, право «вилучити» дитину із сім’ї, наділення практично безмежною владою тих чиновників, які будуть вершити долі сімей громадян України. Ювенальна юстиція розцінена пересічними громадянами як безкарність підлітків, безправність їхніх батьків та покірність перед державою через острах більше не побачити свою дитину.
Інформацію про сім'ю отримати насправді дуже легко. Її вже збирають психологи в школах під виглядом невинного анкетування, стали частими відвідування сімей з дітьми соціальними працівниками, які також просять заповнити анкети. Чи правомірними є такі дії?
12.10.2012 року Міністерство соціальної політики надало відповідь, із якої витікає, що соціальні працівники мають право перевіряти умови проживання громадян лише за їх згодою і лише у тому випадку, якщо такі громадяни звернулись за наданням їм соціальної допомоги. Громадяни мають право відмовити у наданні згоди на збір та обробку персональних даних згідно із Законом України «Про захист персональних персональних даних».
Слід зазначити, що міністерство також надало однозначну відповідь про те, що недопуск соціального працівника у житлове приміщення громадянина не може бути підставою для припинення надання соціальної допомоги такому громадянину (або родині).
Стаття 19 Конституції України передбачає, що ніхто не зобов’язаний робити те, що не передбачено чинним законодавством України, а органи державної влади та їх посадові особи повинні діяти лише у межах та у спосіб, що передбачені законом. Отже, оскільки жодний нормативно-правовий акт не передбачає обов’язку громадянина допустити перевіряючих у своє житлове приміщення або надавати йому певні відомості чи документи, то вимоги перевіряючи щодо допуску у житло громадян є незаконними.
Стаття 30 Конституції України гарантує принцип недоторканості житла, відповідно до якого примусове, тобто без вільної згоди громадянина, проникнення до житлового приміщення можливо лише за наявності рішення суду або, у невідкладних випадках (рятування життя, майна, переслідування злочинця) – у спеціально передбаченому порядку.
Стаття 32 Конституції України встановлює, що ніхто не може зазнавати втручання у його особисте і сімейне життя, не допускається збір, використання, та поширення інформації про особу без її згоди. Звуження прав і свобод особи відповідно до статті 22 Конституції України не допускається, у тому числі і шляхом прийняття нових законів. Отже, відповіді міністерства конкретизують: - недопуск до житла перевіряючих не може бути підставою для відмови у наданні соціальної допомоги; - перевірки умов проживання батьків та дітей можливі лише щодо тих родин, які перебувають на обліку як такі, що знаходяться у складних життєвих обставинах або якщо поступило повідомлення про те, що дитина залишилась без батьківського піклування; - без згоди особи не можна збирати інформацію про неї.
В інших випадках повноваження щодо перевірки умов проживання родин відсутні у будь-яких органів та посадових осіб, у тому числі служб у справах дітей та соціальних працівників.
Відповідь міністерства можна використовувати для роз’яснення соціальним працівникам, співробітникам служби у справах дітей та іншим особам права на відмову громадянина від надання їм доступу у помешкання, яке займає громадянин та права на відмову у наданні інформації про себе та свою сім’ю.
Право перевірки умов проживання громадян з боку соціальних працівників є законним у наступних випадках: - перевірка достовірності даних, поданих для отримання соціальної допомоги, яка вже врегульована чинним законодавством, а саме – статтею 21 Закону України «Про державну допомогу сім`ям із дітьми». Стаття надає право органам, що призначають таку допомогу, перевіряти достовірність виданих для отримання такої допомоги документів.
Тоді, як право перевіряти умови проживання дітей або родини в цілому взагалі чинним законодавством на рівні закону не передбачено. Таким чином, соціальний працівник може мати право перевіряти достовірність поданих громадянином даних для отримання соціальної допомоги лише на підприємствах, в установах та організаціях, що видали громадянину певні документи, а право перевіряти самого громадянина (фізичну особу), його помешкання та вимагати у нього певні відомості у соціального працівника відсутні взагалі; - відвідування житлових приміщень громадян міністерство вважає законним відносно сімей, які знаходяться на обліку в якості таких, що перебувають у складних життєвих обставинах. У цьому випадку повноваження по перевірці умов проживання у сім`ях, на думку міністерства, ґрунтуються на статті 11 Закону України «Про соціальну роботу із сім`ями, дітьми та молоддю»; - служба у справах дітей має право перевіряти умови проживання у сім`ях за умови надходження повідомлення про те, що дитина залишилась без батьківського піклування. У цьому випадку повноваження перевіряючих ґрунтуються на п. 6 постанови Кабінету Міністрів України від 24.09.2008 року № 866 «Питання діяльності органів опіки та піклування, пов’язаної із захистом прав дитини».
Мабуть, ніхто не заперечуватиме, що державне втручання є необхідним і тоді, коли має місце насильство у сім’ї, особливо стосовно дітей. Хоча в Україні відсутня повноцінна система ювенальної юстиції, норми й практика втручання до сімейних справ, у тому числі позбавлення батьківських прав, існують не один рік.
Зокрема, згідно із статтею 164 Сімейного кодексу України батьки можуть бути позбавлені батьківських прав, якщо вони: 1) не забрали дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли стосовно неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов’язків з виховання дитини; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.
Як бачимо, батьків не можна позбавити прав на дитину з економічних причин, навіть у разі, коли нестатки сім’ї призводять до недостатнього харчування, відсутності одягу за сезоном, антисанітарних умов проживання дитини. За стандартами Всесвітньої організації охорони здоров’я це мало б трактуватися як жорстоке поводження, але з позицій національного права й Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод така ситуація не є підставою для позбавлення батьківських прав.
Щорічно процедура позбавлення батьківських прав в Україні застосовується приблизно до 17 тисяч осіб, хоча до цього заходу захисту прав дитини суди вдаються у крайньому разі. До того ж зазначмо, що позбавлення батьківських прав – це компетенція загальних судів і до ювенальної юстиції жодного стосунку не має.
Як зазначає Уповноважений Президента України з прав дитини Юрій Павленко, ювенальна юстиція жодним чином не стосується Сімейного кодексу та внутрішньо-сімейних конфліктів. «Вона не стосується процедур, пов’язаних з позбавленням батьківських прав, за винятком тих статей, коли батьками вчинений злочин чи насильство по відношенню до дитини, тобто коли дитина стає жертвою злочину», - зазначив він. Близько половини статей Конвенції ООН про права дитини безпосередньо стосуються відповідальності держави за збереження сім’ї для дитини, в першу чергу, біологічної, а в разі втрати рідних тата і мами – забезпечення умов сімейного виховання.
По своїй суті, наголосив Юрій Павленко, ювенальна юстиція стосується лише двох категорій дітей: дітей, які вчинили правопорушення, є жертвами або свідками злочину і дітей, які уже позбавлені батьківського піклування.
Отже, без рішення суду особа вправі не допустити у своє житлове приміщення будь-яких осіб, які бажають провести огляд її приміщення або поспілкуватись. При виникненні напружених ситуацій – погроз з боку співробітників «захисту» дитини слід користуватись засобами аудіо-та відеозапису, фіксувати будь-які їх дії та вимоги і негайно звертатись за правовою допомогою до юриста.
13/Загальна інформація
Європейський суд з прав людини (далі – Суд) є міжнародним органом, який за умов, визначених Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція), може розглядати заяви, подані особами, які скаржаться на порушення своїх прав. Конвенція є міжнародним договором, на підставі якого більшість європейських держав зобов’язалися дотримуватися прав та основоположних свобод людини. Ці права гарантуються як самою Конвенцією, так і протоколами до неї (Протоколи № 1, 4, 6, 7, 12 і 13), згода на обов’язковість яких надана державами – сторонами Конвенції.