Характерні риси французького Просвітництва:

* в центрі уваги французьких просвітників була наука;

* вони проголосили людину творцем історії, відкидаючи теорію церковників про божественне провидіння;

* утверджували необхідність перебудови людського суспільства. З цією метою потрібно озброїти людей розумом, просвітити їх тощо;

* віра в ідею просвітницької монархії— поставити на чолі держави монарха-філософа»;

* теорія «природної людини». На їхню думку, існувало дві категорії людської особистості: особистість, створена природою, яка живе за її законами у постійному безпо­середньому спілкуванні з нею; особистість, сформована у суспільстві, сповненому найстрашніших пороків. Звідси завдання — повернути людину до природи, до її природних законів;

* мистецтво повинно мати просвітницькі цілі, викривати неправду церкви, каз­ки священиків, викорінюючи забобони, релігійний фанатизм, нетерпимість, вихо­вувати гуманістичні ідеали тощо;

* трибуною просвітників був театр;

* «дитиною» просвітників був жанр філософського роману. Мета останнього полягала не в тому, щоб всебічно висвітлити характер людини або історичну обста­новку, як це ми бачимо у реалістичному романі XIX століття, а у підкреслено по­вчальній формі донести до читача філософські ідеї автора, зробити ці ідеї зрозумі­лими, загальнодоступними;

* художні образи використовуються письменниками як носії певних філософ­ських ідей;

* просвітники залюбки використовували у своїх творах фантастичні елементи, вимисел тощо;

* головна перевага прози — точність і зрозумілість мови письменника.

2. Соціально-філософська концепція ж.-ж. Руссо

Людям XVIII століття не пощастило: у свідомості більшості людей ця доба час­то сприймалася перекручено, як століття галантності, м'яких манер, впевненої та трохи лукавої стабільності, осяяної світлом таємничої Просвіти. Насправді XVIII століття було тим періодом історії, коли «вибухали» суспільні вулкани, зане­падали державні лади, затверділі, здавалося б, на багато сторіч.

Тож філософи століття Просвіти свідомо або мимоволі були водночас і велики­ми бунтарями, які готували у свідомості суспільства майбутні потрясіння ще рані­ше, ніж вони ставали фактом історичної дійсності.

Однак, ніхто з мислителів XVIII століття не прорік такого безстрашного, но­вого та щирого слова своїм приголомшеним сучасникам, як «громадянин Жене­ви» (так він сам себе називав) і світу, людина-космополіт, мрійник і роман­тик, який став учителем для вождів Великої революції — Робесп'єра, Марата і Дантона.

Це був філософ, письменник, соціолог, історик, композитор Жан-Жак Руссо (1712—1778). Він був одним із найвидатніших французьких письменників-сентименталістів доби Просвітництва. Народив­ся Жан-Жак Руссо 28 червня 1712 року в Женеві. Предки його, французи за національністю, рятую­чись від переслідувань католицької церкви, ще у XVI столітті виїхали до Швейцарії. Батько майбут­нього письменника (Ісаак Руссо) був годинникових справ майстром, мати померла на дев'ятий день пі­сля народження сина. Тому Жан-Жак, тільки-но ви­йшовши із дитячого віку, був позбавленим надмір­ної материнської опіки.

З дитинства хлопчик не сприймав усталеного станового розподілу суспільства на аристократичну еліту і так званий «третій стан».

До 9 років Жан-Жак разом із батьком перечитав Плутарха. Наслідуючи зо­браженого у «Порівняльних життєписах» героя Давнього Риму Муція Сцеволу, він готував себе до катувань заради Вітчизни і ледве не спалив руку на вогні. Згодом йому довелося зазнати безліч принижень, як грубих (хазяїн-гравер, до якого він потрапив у 14 років, безжалісно бив його), так і витончених (доводи­лося служити лакеєм у холодно-ввічливих хазяїв, обідати на кухні разом із при­слугою). З усього пережитого Жан-Жак твердо засвоїв одне: він нічим не гірший за цих пещених аристократів, він освіченіший і душевно шляхетніший за них, але хазяї у цьому світі вони. Єдине, чого не міг усвідомити майбутній філо­соф — за яким правом?

Коли хлопчику виповнилось 10 років, батько, залишивши родину, втік із Жене­ви, переховуючись від переслідування влади за образу дворянина. Жан-Жака від­правили до священика для вивчення латини. Через три роки його віддали до нотаріуса, але той незабаром прогнав його як нездібного учня. Тринадцятирічний Руссо ніяк не міг привчити себе до канце­лярської роботи. Згодом хлопчик потрапив в учні до гравера. Тут життя видалося йому ще важ­чим: господар деспотично принижував, ображав його і бив.

Одного разу, прогулюючись недільним днем десь за містом, він затримався. До­бігши до міських воріт, Руссо побачив їх зачиненими. Підвісний міст було піднято. Що залишалося робити юнакові у відчаї? Завтра на нього чекали варварські побої господаря за спізнення, нові образи та приниження. Руссо виповнилось 16 років, перед ним був відкритий незнаний світ, і він пішов шукати щастя, сподіваючись на випадок, вірячи в успіх.

«Свободный и сам себе хозяин, я воображал, что могу всё сделать, всего до­стичь; стоило мне только броситься вперёд, чтобы подняться и парить в воздухе. Уверенно вступал я в обширное пространство мира», — писав пізніше Руссо у своїй «Сповіді».

У містечку Савойе один священик привітливо прийняв мандрівника і поста­вив перед собою мету повернути нового протестанта до лона католицької церк­ви. Він направив Руссо до молодої поміщиці пані Варене для підготовки до акту відречення від кальвінізму. Захопленість Руссо цією жінкою згодом переросла у закоханість.

Незабаром Жан-Жака відправили до Парижу у притулок для тих, хто нещодавно «повернувся» до лона католицької церкви. Юнак потрапив до товариства жебраків, «темних» особистостей, які заради наживи та харчів змінювали час від часу свою віру. Не кращими за них були і самі святі отці. Пробувши місяць у притулку, Руссо відрікся від кальвінізму. Після прийнят­тя католицької віри, він перестав цікавити священиків і вони відпустили його з монастиря. Руссо працював прикажчиком, потім лакеєм.

У Жан-Жака були прекрасні здібності музиканта. Проте відсутність відповідної освіти завадила йому стати справжнім композитором. Опинившись у Лозанні без засобів для існування, він, не маючи належного диплому, оголосив себе вчителем музики. Варто зазначити, що в цей же час Руссо вдався до написання музикальної п'єси для виконання у супроводі оркестру. П'єса зазнала повного провалу: виконавці глузували, а слухачі затикали вуха.

Потім Руссо поступив на службу до архімандрита із Єрусалима у якості секре­таря та перекладача. Грецький монах збирав кошти на відновлення гробу Господ­нього. Згодом виявилось, що то був шахрай. Письменник знову розпочав мандри містами і селами. Найчастіше він заробляв на прожиття переписуванням нот.

Навесні 1732 року Руссо знову зустрічається із пані Варене. У якості друга серця він прожив із нею до 1741 року. Відносно забезпечене матеріальне становище позбавило його постійних кло­потів, пов'язаних із прожиттям, і дозволило зайнятися самоосвітою. Він вивчає музику, багато читав. Величезне враження мали, на нього «Філософські лис­ти» Вольтера.

У 1741 році, у віці 29 років, Руссо переїхав до Парижу. Тепер він був широко освіченою людиною, із сформованими філософськими, політичними та соціальни­ми поглядами. Він ще не підозрював про своє справжнє призначення, захоплювався музикою і сподівався, що саме в ній зможе проявити себе повною мірою.

До Парижу Руссо привіз проект винайденої ним музичної системи.

Живучи на горищі, перебиваючись хлібом та водою, він писав для театру оперу та комедію. Проте успіху вони не мали.

У цей же час він зблизився із Дідро та д'Аламбером, авторами та укладачами ві­домої і популярної на той час «Енциклопедії».

Після того, як Дідро потрапив до в'язниці, Руссо часто приходив відвідувати йо­го. Одного разу, йдучи, він зупинився відпочити і йому до рук потрапила газета «Французький вісник». Прочитавши оголошення Діжонської академії про конкурс на кращий твір «Чому сприяло відродження наук та мистецтв — очищенню чи за­брудненню правів?», філософ був вражений: вже давно його розум хвилювали дум­ки про згубність цивілізації, заснованої на рабстві одних та пануванні інших.

Через рік побачив світ перший філософський трактат Руссо «Роздуми про науки та мистецтва», який зробив його знаменитим. У невеликому трактаті було викладе­но систему поглядів, яка потім увійшла в історію суспільної думки під назвою «руссоїзм».

Міське життя гнітило письменника. Він залишив Париж і деякий час жив у ма­ленькому будиночку в Ермітажі, у маєтку однієї із своїх аристократичних шанува­льниць, пані д'Епіне. Посварившись із нею, переїхав до Монлуї. Тут йому не дава­ли спокою аристократи, переслідуючи своєю удаваною прихильністю та підлабузництвом. За цими знаками надмірної уваги з боку аристократів завжди приховувалось відразливе ставлення до плебейського походження Руссо, і він це відчував.

Протягом цих років письменник закінчив роботу над своїми найвизначнішими творами: у 1761 році — роман «Нова Елоїза», у 1762 році — роман «Еміль» та по­літичний трактат «Суспільний договір».

Зовсім несподівано Руссо припинив зв'язки із Дідро та д'Аламбером через стат­тю останнього «Женева», вміщену в «Енциклопедії». Д'Аламбер викривав ханжес­тво мешканців міста, які не дозволили відкрити у Женеві театр, вважаючи його од­ним із засобів сприяння розбещеності населення. Просвітники не могли із цим погодитися, як і взагалі із тим, що, за теорією Руссо, цивілізація та її надбання є згубними для людського суспільства.

Ніхто із французьких просвітників не відчував такої лютої ненависті до панівно­го класу, як Руссо.

Після того, як письменник опублікував свій роман «Еміль, або Про виховання», почалася найтяжча смуга у його житті. Паризький парламент (суд) 9 червня 1762 року виніс вирок — спалити книгу та заарештувати її автора. «Еміль» та «Су­спільний договір» були спалені на батьківщині Руссо, у Женеві. Гнаний письмен­ник вимушений був залишити Францію, не прийняв його і Берн.

Область Невшатель, де Руссо знайшов свій тимчасовий притулок, знаходилася у володінні прусського короля, однак і тут він не знайшов очікуваного спокою.

У серпні 1762 року архієпископ паризький Хрістоф Бомон розіслав по усім церквам своє пасторське послання, у якому оголошував філософа ворогом Бога та людей. Священики зуміли у забобонного натовпу викликати ненависть до письменника. Руссо відповів листом, сповненим гніву. Відразу після цього проти нього посипа­лися десятки памфлетів. Майже одночасно із зазначеними подіями побачила світ книга «Листи з Гори». Це ще більше запалило ненависть церковників — тепер його оголосили сатаною. «Листи з Гори» були спалені у Женеві, Гаазі та Парижі разом із «Філософським словником» Вольтера.

Під впливом церковників мешканці Валя, де переховувався Руссо, прониклися ненавистю до письменника. Поширилися чутки, що він відьмак. Його переслідува­ли тільки-но він з'являвся на вулиці. Одного разу натовп фанатиків навіть вчинив напад на його будинок, камінням розбив шибки вікон.

Рятуючись, Руссо намагався знайти притулок на маленькому острові де Сен-П'єр на Сієнському озері, але влада Берна наказала йому залишити цю тери­торію.

Змучений, хворий, письменник у 1766 році вирушив до Англії. Проте й тут на нього чекає розчарування. Філософ Давим Юм, на запрошення якого він приїхав до Англії, незабаром став його відкритим опонентом.

Саме в Англії, у часи відчайдушної боротьби із міжнародною реакцією, у Руссо виник задум написати свою «Сповідь».

«Я хочу показать человека во всей его неприкрашенной правде, и этот чело­век — я сам» — занотував у щоденнику письменник.

У книзі відтворена широка панорама соціальної дійсності, хвилююча правда життя, історія боротьби геніальної людини із народу за свої природні права.

Перші частини книги були написані в Англії. Навесні 1767 року Руссо таємно під чужим ім'ям повернувся до Франції.

У 1770 році письменник завершив «Сповідь» і переїхав до Парижу, оселився на вулиці Плат'єр (зараз вулиця Руссо) у кімнатці на четвертому поверсі. Жив у бідно­сті, відмовляючись від пенсій королів, дарунків шанувальників, літературних гоно­рарів. Гроші, необхідні для напівзлиденного прожиття, отримував за переписування нот — по 10 су за сторінку.

Помер Жан-Жак Руссо в один рік з Вольтером.

20 травня 1778 року філософ поїхав до маєтку де Жирардена у Ерменонвілі, який знаходився у 20 милях від Парижу. Там він передчасно помер 2 липня 1778 року. Поховали письменника на острові паркового озера під тополями, як він просив незадовго до своєї смерті. Під час революції тіло Руссо було перевезено до Парижу до Пантеону славетних людей Франції.