9.Східногерманські племена.

Східногерманські племена вирізняються своїм постійним рухом територією Європи. Найбільше їх плем’я – готи, просувалося в ІІ ст. н.е. з берегів Балтійського моря на південь. У ІІІ ст. вони населяють територію від Дунаю до Дніпра. Тут відбувається їх поділ на декілька племен, головні з яких утворили дві великі групи – західну (візиготи, вестготи) та східну (остроготи, остготи). Вестготи невпинно нападали на Римську провінцію Дакію (Румунія), внаслідок чого імператор Авреліан змушений був віддати її їм за умови, що вони стануть союзниками Риму і захищатимуть його кордони. Всередині IV ст. у чорноморських степах створений великий племінний союз, очолюваний остготським королем Ерманріком, куди також увійшли племена сарматів, скіфів, аланів та ін.

Північногерманські племена.

Про північногерманські племена не залишилося точних даних, окрім згадки Тацита про плем’я свіонів. Пліній використовує збірну назву для цих племен – гілевіони. Птоломей і Йордан згадують свеїв, гаутів, данів та інші дрібніші племена, які населяли відповідно центральну частину Скандинавії поблизу озера Меларен, місцевість поблизу озера Веттерн та південь півострова в області Схоне. Після відселення більшості германських племен, кількість населення тут на певний час стабілізувалася.

10.

На чолі німецьких племен стояли старійшини - кунинги (двн. kunung літер. 'родоначальник', порівн. гот. kuni, так. cynn, двн. kunni, дск. kyn, латів. genus, грн. genos'рід'). Вища влада належала народному зборам, яким були всі чоловіки племені у бойовій озброєнні. Повседневные справи вирішувалися радою найстарішим. У військовий час обирався воєначальник (двн. herizogo, так. heretoga, дисл. hertogi; порівн. ньому. Herzog'герцог'). Він збирав навколо себе дружину. Ф. Енгельс писав, що "це був найбільш розвинена організація управління, який взагалі могла розвинутися при родовому устрої" [2].

У цю епоху у германців панують патриархально-родовые відносини. Разом про те, у Таціта й у деяких інших джерелах, які наводить Ф. Енгельс, є дані про наявність в германців пережитків матріархату. Приміром, в деяких германців тісніші узи кревності зізнаються між дядьком і племінником по сестрі, цим між батьком і сином, хоча спадкоємцем є син. Як заручника племінник по сестрі більш бажаний для ворога. А найбільш вірну гарантію в заложничестве представляли дівчини - дочки чи племінниці з цієї родини вождя племені. Пережитком матріархату є і те, що у жінці древні германці бачили особливу пророчу силу, радилися із нею у найважливіших справах. Жінки як надихали воїнів перед битвами, а й під час боїв могли спричинити результат, йдучи назустріч що звернулося тікати чоловікам, і цим зупиняючи їх і спонукаючи боротися по перемоги, оскільки для германцев-воинов була страшна думка, що їх племені можуть потрапити до полон. Деякі пережитки матріархату простежуються на пізніших джерелах, наприклад, у скандинавської поезії.

Про кревної помсти, властивій родового ладу, є згадки у Таціта, в древнегерманских сагах і піснях. Тацит зазначає, що помста за вбивство може замінюватись викупом (худобою). Цей викуп - "віра" - вступає у користування всього роду.

Рабство в давніх германців мало інший характер, ніж у рабовласницькому Римі. Рабами були військовополонені. Вільний член роду також міг стати рабом, програвши себе у кістки чи іншу азартну гру. Раба можна було продати і безкарно вбити. Однак у інші стосунки раб - це молодший член роду. Вона має власне господарство, але зобов'язаний віддавати своєму пану частина худоби і врожаю. Його діти ростуть разом із дітьми вільних германців, й ті та інші суворих умовах.

Наявність рабів в давніх германців свідчить про розпочатий процес соціальної диференціації. Вищий шар німецького суспільства було представлено старійшинами роду, військовими вождями та його дружинами. Дружина вождя ставала привілейованої прошарком, "знаттю" древнегерманского племені. Тацит неодноразово пов'язує два поняття - "військову доблесть" і "знатність", котрі виступають як невід'ємні якості дружинників. Дружинники супроводжують свого вождя в набігах, отримують земельну частку військової видобутку газу і нерідко разом із вождем роблять службу до іноземним правителям. Основну ж масу воїнів становили все дорослі чоловіки німецького племені.

Вільні члени племені доставляють вождю частина продуктів своєї праці. Тацит зазначає, що у вождів "особливо радіють дарам сусідніх племен, що надсилається немає від окремих осіб, як від імені всього племені і що складається з добірних коней, цінного зброї, фалер (тобто. прикрас для кінської збруї - Прим. авт.) і намист; ми навчили їх приймати також гроші" [3].

За описом побуту германців у Таціта вже можна будувати висновки про переході германців до осілості і зрослої вони ролі землеробства. У розділі XVIII Тацит пише, що у посаг, які з їх звичаєм не дружина приносить чоловіку, а чоловік дружині, входять упряжка волів; воли ж використовувались у ролі тягловою сили при обробці землі. Основними злаками були овес, ячмінь, жито, пшениця, вирощувалися також льон і коноплі, у тому числі выделывались тканини.

Цезар говорить про суворому спосіб життя германців, про їхнє бідності, у тому, що вони загартовуються з дитинства, привчаючи себе на позбавленням. Про це пише і Тацит, який наводить приклад деяких розваг німецьких юнаків, розвивають вони собі силу й спритність. Одне з розваг у тому, щоб стрибати оголеними між мечами, уткнутими в землю вістрями вгору.

За описом Таціта, селища германців складалася з рублених хатин, які відстояли друг від друга значній відстані відстані та оточили земельними ділянками. Можливо, у тих житлах розміщувалися непоодинокі сім'ї, а цілі родові групи. Про зовнішньому прикрасу своїх жител германці, очевидно, не піклувалися, хоча частини будівель обмазували кольорової глиною, що покращувало їхній вигляд. Німці викопував також приміщення у землі і утеплювали їх згори, там вони зберігали припаси і рятувалися зимових холодів. Про такі "підземних" закритих приміщеннях і згадує Пліній.

Особливо шанованими божествами було також Водан і Тиу, яких Тацит називає Меркурієм і Марсом. Водан (сканд. Один) був верховним божеством, дозволити панувати як з людей, і у Валгалле (сканд. valhol від valr'трупи убитих у битві' і hol'хутір'), де по смерті продовжували жити воїни, полеглі в бою.

Поруч із цими головними найдавнішими богами - "асами" - у германців було також "ваны", боги пізнішого походження, які, як і припускати, зустріли індоєвропейськими племенами від переможених ними племен інший етнічній групі. Німецькі міфи розповідають про довгої боротьбі асів з ванами. Ймовірно, що у ці міфи відбилася реальну історію боротьби індоєвропейських прибульців з племенами, колись населяли перед тим північ Європи, внаслідок змішання із якими відбулися германці.

У міфах говориться у тому, що германці ведуть свій початок від богів. Земля породила бога Туиско, яке син Манн став прабатьком роду германців. Богів германці наділяли людськими якостями і вважали, що поступаються їм у силі, мудрості, знаннях, але боги смертні, як і всьому землі, вони загинути у вищій світової катастрофи, у тому зіткненні всіх керівництв природи.

11.Вивчення германської і скандинавської міфології та фольклору є важливою темою для сприйняття релігії та культури давніх германських племен. .

Отже, міфологічна картина світу давніх скандинавів постає наступним чином. Спочатку існувала лише пуста безодня Гінунгагап (у “Молодшій Едді” їй дається інша назва – Ніфльфейм, Світ темряви). Ця безодня створена ще на початку часів. У центрі бурлить потік “Киплячий Казан”, а з нього витікають дев’ять рік зі зловісними назвами – Холодна, Буря, Вовчиця тощо. Одна з них протікає повз ворота Хель так званої країни мертвих.

Згодом боги створили землю, проте там не було кому жити. Тому коли Одін разом зі своїми братами Вілі та Во подорожували землею, вони побачили два дерева, які їм – асам, з певної причини сподобалися. Боги створили з них людей. Одін дав їм життя та душу, Вілі подарував розум та рух, а Во наділив їх мовою, слухом і зором. Аси навіть забезпечили їх одягом і назвали перших людей Аском (ясеном) та Емблею (вербою). Від них бере початок увесь рід людський, який згодом заселив Мідгард (місце проживання людей).

Найвідомішою річчю, пов’язаною саме зі скандинавськими міфами, є уявлення про Світове дерево: величезний ясен, що є стовбуром світу. Вікінги називали його Іггдрасіль. Вони вважали, що Світове дерево знаходиться в центрі світу, проте неспроможні були вказати точних координат. Відомо, що корені дерева простягалися в усі світи, оскільки вони були і під землею, у Хель, і на землі, в Мідгарді, і на небі, в Асгарді. Тому доволі важко уявити, в якому саме положенні знаходилося це дерево.

Важливим місцем у скандинавській міфології є Вальгалла, що знаходиться недалеко від Асгарду (фортеці богів). Це велика зала (туди ведуть п’ять сотень дверей і сорок ще), де спочивали після смерті герої, яких називали ейнхеріями – воїнами Одіна. У Вальгаллі такі обранці продовжують життя бойової дружини: вдень вони воюють та гинуть у поєдинках, щоб увечері воскреснути до великого гостинного столу. Загалом в ейнхеріїв була доволі висока мета – вони мали виступити проти армії мерців та чудовиськ під час Рагнароку (кінця світу), тому вони невпинно тренувалися.

У Вальгаллі знаходиться трон Одіна, Хлідск’яльв, з якого ас може зазирнути в усі світи. Біля ніг лежать два вовки, Гері та Фрекі, а на спинці трону сидять два ворони, Хугін та Мунін. І перші, і другі вважалися тваринами Одіна.

Служницями Вальгалли є діви-валькірії, які за наказом Одіна збирали обраних героїв з поля бою після їх смерті. Мертвих воїнів валькірії зустрічали з рогом меду.

У скандинавській міфології зустрічаються три типи богинь-жінок, що мають певне відношення до долі: діси – допомагали при народженні і визначали, чи народиться дитина живою, норни – віщали подальшу долю народженої людини, та валькірії – визначали перемогу або поразку воїна, його життя та смерть. Германцям загалом властиве “діалектичне ставлення до долі” (А.Я.Гуревич).

У “Старшій Едді” (“Пророцтво Вйольви”) розповідається про трьох норн – Урд, Верданді та Скульд, чиї імена часто перекладають як “Минуле, Дійсність (Сьогодення) та Майбутнє” або також “Доля, Становлення, Обов’язок”. Трьох богинь долі скандинавського пантеону ототожнюють з грецькими мойрами та римськими парками, а також слов’янськими породіллями та суденицями.