2. Приватна мистецька освіта та її ефективність

Досліджуваний період відзначається неперервним розвитком мистецької освіти приватного характеру, яка виробила різні організаційні форми навчання, засновані на джерелах фінансування приватних осіб. Саме з приватних форм освіти постали і розвивалися паралельно з державними освітніми закладами два головних напрями мистецької освіти – образотворчий та художньо-промисловий (на ранній стадії – фахово-ремісничий), які розширили і збагатили мистецьку освіту в цілому. При меценатській підтримці виникли перші фахово-ремісничі і художньо-промислові школи. В розділі висвітлюється історичний шлях семи приватних шкіл образотворчого та п’яти закладів декоративно-ужиткового спрямування, констатуються факти існування численних дрібних приватних шкіл-майстерень. Автономний характер розвитку таких мистецьких шкіл сприяв формуванню прогресивних і нестандартних методів викладу.

Приватні форми мистецького навчання були зорієнтовані на різні рівні професіоналізму та різні верстви населення – від приватних уроків для загального культурно-естетичного розвитку представників заможних верств до фахово-ремісничих курсів для сиріт. У складній соціальній та економічній ситуації найживучішими виявилися форми приватного вишколу, що орієнтувалися на співіснування з державними навчальними закладами, виконуючи прикладну роль сателітів або функції підготовчих курсів. Притаманна приватним навчальним закладам гнучкість методик, чутливе реагування на нові європейські мистецькі рухи та ідеї, взаємодія з мистецькими товариствами та об’єднаннями, нерідко дозволяли представникам цих шкіл формувати стратегічні лінії розвитку мистецтва цілих регіонів.

3.2. Рисунок як основа мистецького вишколу: розвиток методик викладання. Серед проблем методики базових для будь-якого візуального мистецтва навчальних дисциплін однією з провідних виявилася проблема методики викладання рисунку. Трансформація цієї методики загалом розвивалася у загальноєвропейському контексті, але мала низку специфічних рис. Переважання спільних засад викладання рисунку в навчальних закладах центральноєвропейських країн підтвердило, що причини якісної різниці полягають не стільки в методах, скільки в персональному творчому підході до їх застосування.

У галузі художньо-промислової освіти викладання рисунку остаточно втратило самодостатній академічний образотворчий характер і набуло “прикладного” значення для загальної підготовки спеціалістів. Загалом, цінним набутком розглянутої доби є мобільне застосування різних форм і методів викладання рисунку відповідно до потреб, мети вишколу та усвідомлення необхідності якісного викладання дисципліни на усіх ступенях загальної середньої, промислової та мистецької освіти.

3.3. Мистецько-освітній рух в російсько залежних регіонах України: антагонізм мистецької самобутності й імперського стандарту. З другої половини ХІХ ст. у мистецькій освіті України окреслилися помітні зрушення, що найочевидніше проявилося у відході від системи цехового ремісничого навчання. Паралельно з давніми школами іконопису та ремесел, що діяли при монастирях, почали створюватися перші приватні осередки художнього вишколу, зорієнтовані на академічну школу західноєвропейського зразка.

У тій чи іншій формі предмети мистецького циклу викладалися в університетах, середніх навчальних закладах – ліцеях, гімназіях, учительських і духовних училищах, спеціальних професійних училищах. На рівні загальноосвітніх структур мистецька освіта була засобом залучення селективно визначених соціальних верств до культурної сфери, підготовки цих верств до користування благами мистецтва. Визначальна роль у структуризації головних напрямів специфічно мистецької освіти належала художньо-ремісничим майстерням, художньо-промисловим школам середнього рівня та приватним мистецьким школам. Діяльність окремих таких шкіл підтримували заможні підприємці і фабриканти – М.Терещенко, С.Маршак, В.Кульженко – з метою орієнтації шкільництва на промисловість. Ядром культурно-мистецького життя Києва і тим “рубіконом”, після якого розпочалися невідворотні процеси формування Національної мистецької школи, стала діяльність рисувальної школи М.Мурашка (1866-1901). У той же час усвідомлення потреби у якісно нових формах і методиках художньо-промислової освіти не могло стимулюватися в колах представників академізму, які сповідували консервативний культ вищості красних мистецтв. Прогресивні інноваційні тенденції, що виникали в численних регіональних мистецьких школах України, поступово усували монополію Петербурзької АМ, що захищала сферу культурної політики царської імперії. Передові педагоги Петербурзької АМ українського походження, зокрема І.Рєпін, підтримували мистецько-культурні зв’язки з Україною, бажали виникаючим тут школам сміливого розвитку власних мистецьких ідеалів. Набуті власною педагогічною практикою теоретичні узагальнення та методичні інновації провідних митців-педагогів Києва, Одеси, Харкова в багатьох аспектах випереджали події у Петербурзькій АМ, стаючи чинниками нових прогресивних змін в усій системі державної мистецької освіти. Методика цих шкіл нерідко визнавалася кращою і на столичних офіційних міжшкільних конкурсах. Мистецькоосвітні ініціативи різних регіонів України у складі Росії при усій очевидній персоніфікації методик не чинили дисонансу, навпаки, творили собою діалектично сформований поліфонічний потік в одному руслі. Втім, цей процес не міг замінити відсутній на той час головний організаційний чинник майбутньої системи, її найвищої ланки – академії мистецтв. Характерно, що з другої половини ХІХ століття кращі мистецькі представники, вихідці з України з академічною освітою, перш за все Т.Шевченко, а за ним Н.Буяльський, І.Рєпін, М.Раєвська-Іванова, Микола та Олександр Мурашки прагнули до створення національної школи мистецтв.

У другій половині 1910-х років структурні відмінності дедалі чіткіше викристалізувалися у структурні блоки: початковий загальноосвітній; нижчий (художньо-ремісничі майстерні); середній (художньо-промислові школи); пограничний (приватна мистецька освіта). Остання суттєво компенсувала назрілі соціальні потреби у різних формах і напрямках мистецького вишколу, в тому числі вищого мистецького навчального закладу.

3.4. Народні промисли і художньо-промислова освіта. Важливе значення для повноцінного розгортання мистецького і мистецькоосвітнього процесів в Україні мала робота зі збереження художніх промислів та адаптація їх до нових умов існування, яка активізувалася і стала справжнім знаменням часу. Діяльність земств у напрямі розвитку та підтримки народних промислів стала зв'язковою ланкою між інтелігенцією та народом, одним з етапів у процесі створення єдиної цілісної культури. В умовах відсутності власної національної держави земства, товариства і спілки творили підвалини справді народного господарства і культури, невіддільною частиною яких було ремесло і декоративно-ужиткове мистецтво.

Історично випробувані форми опіки над ремеслами та ремісничої самоорганізації незмінно існували і культивувалися в українському суспільстві протягом усього розглянутого періоду, а в Галичині – до 1939 р. включно. Незмінною ланкою в системі функціонування цих форм самоорганізації була фахова реміснича і художньо-промислова освіта.

3.5. Роль музеїв у становленні художньо-промислової освіти України. Музейна справа в Україні другої половини XIX – початку ХХ ст. набрала великої ваги в загальнокультурному процесі. В цей час багато музеїв почали розгортати свою теоретичну і практичну роботу чітко вираженої спеціалізації у сфері розвитку народних промислів. Проведений аналіз фактичного матеріалу свідчить, що музеї відігравали важливу роль у вирішенні проблем розвитку та адаптації художніх промислів до нових умов існування. В розділі висвітлюється історія діяльності міських промислових та художньо-промислових музеїв у Львові, Чернівцях, Києві, Полтавського губернського земства, музеїв при навчальних закладах у Миргороді, Опішному, Кам’янці-Подільському низки музеїв, створених українцями на еміграції. Під час дослідження музейної діяльності на українських землях визначено кілька її основних напрямів, що сприяли функціонуванню мистецької освіти. На процес зростання творчого потенціалу промислів значний вплив почали справляти мистецтвознавство і мистецька критика. Навчально-виховна функція мистецьких музейних збірок особливо яскраво проявилася на еміграції. Слід відзначити, що деякі аспекти навчання мистецтву на еміграції здійснювалися саме під егідою українських музеїв, економічних та політичних організацій і громадських установ. Більшість цих установ об’єднує прагнення протистояти асиміляції, знайомити громадськість різних країн зі спадщиною української культури, забезпечити базу для української молоді майбутніх поколінь, що вивчатиме українську історію, культуру і мистецтво.

Розділ 4. Історичний аналіз функціонування художньо-промилової освіти

4.1. Художньо-промислова і реміснича освіта в Східних областях України у складі Росії. Наведені відомості про розвиток кожного навчального закладу згруповані за принципом тогочасного територіально-адміністративного поділу та з врахуванням поділу на локальні зони розвитку народних промислів України з врахуванням хронологічної послідовності їх виникнення.

1. Художньо-реміснича освіта Полтавського, Чернігівського, Київського губернських земств. На їх території склалися найсприятливіші історичні, економічні та соціальні умови для розвитку промислів та поширення руху на їх підтримку. Слід зауважити, що саме в цей час промисел не відділяли від спеціальної школи підготовки майстрів. Таким чином промисел розумівся як цільна система, складовою частиною якої були навчальні заклади. В розділі висвітлюється історія, локальні, міжрегіональні та міжнародні зв’язки художньо-ремісничих навчальних закладів Опішного, Миргороду, Києва, Глинського, Макарів-Яру, Олешні, Скопця, Вербівки, та ін.

У пошуках оптимальної організації навчального процесу розглядаються форми впровадження знань для кустарів: від найпростішої моделі „пересувної” навчальної майстерні короткого терміну дії до ідеї розвитку артілей, яка згодом була піддана абсурдним ідейно-організаційним деформаціям під прапором більшовизму з подальшим нищенням первинних основ традиційних.

Внаслідок цього, формування та розвиток власних систем формотворення, декорування, технологічних нововведень був припинений. Краща соціально-економічна ситуація склалася довкола художньо-промислових шкіл, які були безпосередньо пов’язані з підготовкою художніх ремесел міського типу чи для успішних фабричних підприємств. Програми „міських” художньо-промислових шкіл східних областей України у складі Росії активно інтегрували досвід кращих аналогічних навчальних закладів Європи, зокрема, Австро-Угорщини та її складових: Чехії, Галичини. У цьому плані зафіксовано широкий обмін фахівцями, технологічними знаннями, і, найголовніше, яскравої сукупності ідейно-естетичних та мистецьких концепцій, що формували сутність національного мистецтва всупереч державним кордонам.

4.1.2. Кам’янець-Подільський мистецькоосвітній осередок. Досвід та інструктивні напрацювання Київського земства по організації в промислах навчальних майстерень короткої дії був використаний і пристосований до умов розвитку кустарних промислів Подільського земства. Одним з перших навчальних закладів на Поділлі, що давав художньо-ремісничу освіту й сприяв розвитку місцевих народних промислів була Кам’янець-Подільська художньо-промислова школа. Як свідчить історичний шлях Кам’янець-Подільської школи, основою її творчого розвитку було вивчення народного мистецтва та пошуки якісно нових форм вираження нагромадженого традиціями художнього досвіду. Науково обгрунтовані і концептуальні напрямки розвитку художнього ремесла не могли бути достатньо вироблені на даному етапі у зв’язку з відсутністю загального аналізу розвитку його галузей, стихійністю оцінок досягнутого. Творчий процес, що увійшов у справжнє мистецьке русло був репресивно перерваний.

4.2. Вищі мистецькі школи Києва, Харкова, Одеси (1917-1930 рр). Історичний період державотворчості є прикладом найтіснішого паралельного руху реформ в державній та мистецькоосвітній сферах. Тому стало можливим співіснування найбільш екстремістських мистецько-педагогічних доктрин з наступною абсолютно ілюстративною пропагандою державницьких, а згодом тоталітарних ідей. З нинішнього ретроспективного погляду, мистецька освіта в Україні того часу стала полем справжнього подвижництва і висунула цілий ряд незабутніх імен видатних художників, які у своїй діяльності та в ареалі мистецтва піднялися до рівня державних діячів і національних світочів.

Мистецькоосвітні процеси й деякі форми організації художньо-ремісничої освіти зініційовані Києвом, торкнулися й західних областей України. Згодом на базі, закладеній в час Української революції була сформована державна мережа вищої та середньої художньо–промислової освіти. У цьому зв’язку в контексті розвитку вищих мистецьких шкіл розглядається діяльність Межигірського керамтехнікуму, Київського художнього училища, Школи народних майстрів у Києві та інших навчальних закладів. Основою вищої художньої школи України стала Українська академія мистецтв у Києві, яка була утворена під час правління Центральної Ради 1917 р. Поряд з Києвом, основу для нової, якісно іншої підготовки фахівців мистецтва формували мистецькі заклади Харкова та Одеси, потенціал яких дозволяв претендувати на статус вищих. Новоутворена структура мистецької освіти особливо яскраво відображає соціально-політичні парадокси і суперечності епохи. У кінцевому результаті для досягнення тотального управління мистецькоосвітніми процесами 1934 р. в Україні була здійснена реформа мистецької освіти. В якості єдиного шаблону навчального процесу було насаджено навчальну програму Всеросійської академії мистецтв.

Реформи мистецької освіти, спрямовані тоталітарним режимом на офіціозне реалістичне мистецтво, особливо негативно відбилися на декоративно-ужиткових спеціальностях мистецької освіти. Паралельно із реорганізацією і закриттям мистецьких шкіл різного рівня сталінська державна машина рішучими діями створювала ілюзію піклування про розвиток мистецтва, насамперед народного. Реорганізаціям та скасуванню були піддані найкращі заклади художньо-промислового спрямування, а прикладники і монументалісти зазнали перших і найжорстокіших репресій. Драматизм ситуації полягав у тому, що влада чітко визначила мистецьку школу ефективним засобом впровадження штучних схем функціонування мистецтва на службі більшовицької ідеології.

4.3. Мистецька освіта на Волині. У порівнянні з іншими регіонами України внесок Волинської землі в розвиток мистецької та художньо–ремісничої освіти виглядає особливо затаєним або ж непрочитаним.

У становленні мистецької освіти на Волині особливу роль відіграла Кременецька гімназія (1805), яка за своїми програмами наближалася до статусу вищої школи. Віддаленість від таких великих міст як Краків, Львів чи Київ сприяла періодичному “використанню” Кременця в якості експериментальної арени авангардних мистецьких рухів 1930-х рр. Можемо говорити про Кременець як про один із найстаріших осередків мистецької освіти не лише Волині, а й усієї України.

На доволі широкому географічному просторі волинської землі наприкінці ХІХ ст. і до кінця 1930-х рр. ХХ ст. співіснували іноді протилежні і непоєднувані за своєю ідейною та формотворчою суттю мистецькі явища різного порядку. В мистецькоосвітній сфері вони були викликані, насамперед, намаганнями закріпити ідейно-культурні впливи різних державницьких інтересів або ж місцеві культурно-економічні інтереси, представники яких намагалися організувати мережу ремісничої та художньо-ремісничої освіти нижчого рівня.

Мистецькоосвітній рух на Волині в сфері художнього ремесла мав локальний характер і порівняно слабу організацію, яка не змогла повноцінно використати потенціал народних умільців для вирішення синтетичних мистецьких проблем.

4.4. Художньо-промислова і реміснича освіта в Галичині. На другу половину ХІХ століття припадає становлення мережі художньо-промислових шкіл на теренах Галичини. Особливе місце серед усіх промислових шкіл Галичини належить Львівській художньо-промисловій, яка постала при Музеї художнього промислу і досі верстає свою історію, роблячи великий внесок у мистецьку освіту України та розвиток українського мистецтва.

1. Львівська художньо-промислова школа (1876-1939). Львівська художньо-промислова школа була створена у контексті західноєвропейського руху “мистецтво і ремесло”, який у середині ХІХ ст. набирав усе більшого розгону. Протягом дослідженого періоду (1876 - 1939) Львівська художньо-промислова школа у взаємодії з Міським промисловим музеєм програмувала діяльність мережі фахових шкіл мистецько-ремісничого спрямування в Галичині. Силами викладацького складу Львівської ХПШ формувалася система педагогічного, естетичного та творчого впливів на розгалужену сітку різного типу вищезгаданих навчальних закладів, кількість яких за півстолітній розглянутий період у Східній та Західній Галичині сягає близько 150-ти найменувань.

Повсякчас актуальною для Львівської ХПШ залишалася проблема творення новітньої мистецької стилістики у синтезі з розмаїттям мистецтва самобутніх регіональних шкіл та народних промислів. Діяльність останніх сприймалася як запорука невичерпності першоджерел народного мистецтва, культивування в міському середовищі таких явищ, як “гуцульський” і “закоп’янський” стилі, “яворівська різьба”, “глинянський килим” тощо. Викладачі та випускники Львівської ХПШ відігравали чільну роль у вирішенні проблеми взаємодії новітньої індустріально-технічної і традиційної народної естетики. Викристалізо-вана у школі методика і творча практика чинили постійний вплив на загальний мистецько-ремісничий рух Галичини у відповідності із загальноєвропейськими тенденціями розвитку мистецтва, формуючи водночас суто галицьке обличчя останнього.

4.4.2. Школи кераміки та гончарства. Упродовж останніх десятиліть ХІХ ст. у Галичині сформувалася струнка система шкільного навчання для спеціалістів середньої ланки у сфері керамічного мистецтва, першість у якій тримала Коломийська гончарна школа. В розділі висвітлюється історія діяльності керамічних шкіл в Коломиї, Товстому, Поремб’ї, заходи щодо створення шкіл кераміки у Львові. Заснування та успішне функціонування цих шкіл було спричинене, у першу чергу, ініціативою “знизу”, що виходила від інтелігенції, приватних осіб на місцях.

У якості найбільш прийнятного і дієвого засобу збереження й розвитку традицій народного гончарства у кінцевому рахунку викристалізувалась орієнтація на стильові особливості кераміки кожного окремого гончарного центру з властивими йому локальними засобами вираження. Вивчення і засвоєння локальних художніх рис окремих гончарних центрів стало головною умовою збереження різноманітності багатих художніх традицій гончарних промислів у цілому.

Свідома трансформація традиційної стильової спрямованості мистецтва кераміки сприяла органічній адаптації до соціально-культурних суспільних змін, створювала сприятливу атмосферу для подальшого розвитку на рівні домашнього виробництва, організованого промислу і професійної творчості, реально сприяла захисту культури від національно забарвленого примітивізму і диктату комерційного попиту.

4.4.3. Школи художнього металу. Чисельні пам’ятки металопластики Галичини кінця ХІХ ст. засвідчують наявність високопрофесійних осередків виробництва художнього металу, що збігається в часі з організацією перших навчальних закладів цього профілю. В розділі висвітлюється діяльність чотирьох шкіл художнього металу, констатується освітня роль десятків художніх слюсарсько-ковальських майстерень.

Встановлено, що практично всі фірми з виробництва художнього металу провадили навчання учнів. Від початку 1890-х років виставки праць учнів ремісничих та рукодільних шкіл трактувалися насамперед як навчальні заходи, що мали, у якійсь мірі компенсувати нестачу ремісничих шкіл цієї галузі.

Майстри художнього металу Львова відкарбували усі стилістичні зміни в архітектурі та побуті, інтепретуючи їх у винятково широкому діапазоні творчих та технологічних пошуків. Досягла розквіту багатогранна система функціонування металообробного ремесла. Сукупність мистецьких пам’яток та виявлених організаційно-творчих процесів дає підстави стверджувати існування потужної школи художнього металу Галичини другої половини ХІХ – 30-х рр. ХХ ст., що не має відповідників в Україні і стала яскравим явищем у загальноєвропейському контексті.

4.4.4. Школи килимарства і ткацтва. Школи цього виду домашнього промислу на краєвих і міжнародних виставках кінця ХІХ – початку ХХ століття займали почесні місця та їх продукція особливо високо оцінювалася громадськістю. В розділі висвітлюється історія чотирьох найважливіших шкіл ткацтва килимарства, що діяли у с. Вікно, в Глинянах, Косові та Кросно. Констатується наявність в Галичині поч. ХХ ст. мережі десятків приватних та державних навчальних закладів та курсів, які мали дієві контакти із навчальними установами за кордоном, знаходили ефективні форми співпраці з фахово-ремісничими та мистецькими товариствами. Однак, без постійної державної уваги і підтримки навіть така вдало створювана система мала нестійкий характер. Діяльність спілки “Гуцульське мистецтво” стала останнім яскравим явищем такого порядку. До кінця 1930-х рр. вона об’єднувала у кращих формах професійне і народне мистецтво, вирішувала економічні і мистецько-естетичні потреби, відроджувала давні традиційні технології килимарства. При цьому масштабність явища не обмежилася лише етнографічними інтересами Гуцульщини. Спілка акумулювала творчий потенціал кращих професійних митців, а в пошуках нових мистецьких форм своєрідно акумулювала досвід та оживила традиції килимарства різних регіонів України.

За усіх історичних обставин відродження традицій килимарства Галичини незмінно опиралося на один із найважливіших чинників, на художньо-ремісничу освіту. Була сформована перспективна і продуктивна структура, що об’єднувала на базі народного промислу дрібні навчальні курси, художньо-промислову освіту, професійну творчість і фабричне підприємництво. Завдяки їй видатні досягнення українського килимарства до і після Першої світової війни стали єдиним процесом розвитку традиції. На практиці відбулося остаточне “примирення” протилежних явищ – рукотворних основ традиційного ремесла і фабричних принципів виробництва.

4.4.5. Деревообробні школи. Деревообробний промисел Галичини кінця ХІХ – початку ХХ століть розвивався у руслі будівельного (архітектурного) та меблевого столярства із суміжною галуззю лозоплетіння.

Зміни в характері архітектури кінця ХІХ ст. викликали зацікавлення видатних зодчих народною спадщиною, дерев’яною архітектурою і, зокрема, народними деревообробними промислами. Саме архітектори спричинилися до створення однієї з перших шкіл такого спрямування в Галичині, в Закопаному. В розділі висвітлюється історія деревообробних шкіл в Риманові, Станіславові, Коломиї, Яворові, Львові, констатується діяльність десятків дрібних деревообробних та кошикарських шкіл майстерень. Академiчна система професiйної пiдготовки нерідко вступала в суперечність з традицiйно-народним промислом. Діяльнiсть шкіл переконливо засвiдчує, що нехтування народними традиціями неминуче приводить до виснаження мистецького потенціалу, що прямо залежить вiд методiв викладання загальнохудожнiх дисциплін.

Історія деревообробних шкіл Західної України кінця ХІХ – початку ХХ ст. дає цільне панорамне висвітлення явища, під впливом якого формувалася новітня мистецька діяльність цілої когорти професійних майстрів художньої обробки дерева. Творча праця найвидатніших представників галузі була тісно пов’язана з цими навчальними закладами. Школи визначали подальший розвиток і народного, і професійного мистецтва, залишили спадщину творчу, педагогічну, естетичну, а також цінний досвід помилок і позитивних зрушень у художній обробці дерева.

4. Косівський мистецькоосвітній осередок. У різні історичні періоди – наприкінці ХІХ століття, у 1910-х, 1930-х і 1940-х рр. – Косів мав усі передумови стати одним з головних осередків розвитку української мистецької освіти. Ставка національних сил на Косів робилася невипадково: адже це давній осередок народного ремесла і мистецтва; але в умовах української бездержавності державну підтримку для розвитку шкільництва здобували інші регіональні осередки. І все ж Косів змагався. Художньо-промислове шкільництво в Косові базувалося на потужних джерелах усіх видів народної творчості – килимарства, ткацтва, вишивки, різноманітного деревообробництва, столярства – і притягало до себе кращі педагогічно-мистецької сили. І хоч Косів не відзначився безперервним історичним шляхом якогось одного навчального закладу, його значення вийшло далеко за межі регіонального мистецького явища. Хоч тут у різний час засновувалися і діяли різні заклади мистецького вишколу, Косів здобув значення загальноукраїнського осередку, який упродовж визначеного періоду зберігав тяглість розвитку національної мистецької освіти.

4.6. Мистецька освіта на Буковині. Наприкінці ХІХ ст. Буковина розцінювалася політиками різних держав як стратегічно важливий регіон для розвитку освіти. Найсхідніша в межах Австро-Угорської монархії вища школа була організована саме у місці Чернівцях, що було адміністративним, торгово–економічним та культурним центром найбільш відсталого в економічному та науковому відношенні краю монархії. В розділі висвітлюється історія навчальних закладів художньо-промислового спрямування в Чернівцях, Вижниці, констатується діяльність приватних мистецьких шкіл (Е.Бучевського, Є.Максимовича, Ю.Пігуляка, М.Івасюка, П.Видинівського) та низки навчальних курсів у селах Буковини. Пожвавлення діяльності промислових шкіл на Буковині на початку 90–их років ХІХ ст. значною мірою було викликане ініціативою представників української громадськості у буковинському Сеймі.

Як це було характерним для всіх без винятку регіонів України, на Буковині навчання образотворчому мистецтву також стало уділом окремих митців-педагогів, ентузіастів своєї справи. За відпрацьованою в багатьох регіонах Австро-Угорщини схемою на Буковині закладалися основи для діяльності промислової школи та промислового музею, мережі художньо-ремісничих шкіл та курсів.

Тенденції до оптимізації художнього життя особливо відчутно проявилися в декоративно-ужитковому мистецтві, насамперед, в діяльності навчального закладу у Вижниці. Форма організації Вижницької школи у свій час набула значення найефективнішої моделі функціонування шкіл такого профілю. Вона стала однією з небагатьох в Україні, що зуміла відроджувати свою діяльність у незмінному, задекларованому від її заснування напрямку, метою якого був розвиток самобутнього художнього промислу.

Серед усіх деревообробних шкіл Буковини, Західної та Східної Галичини Вижницька школа найближче і органічніше відповідала тогочасному (поч. ХХ ст.) розумінню осередку, що плекає творчий народний дух та розвиває локальну традицію художнього ремесла. Неповторне звучання народженої у Вижниці “Буковинської ноти”, підтримане українською інтелігенцією, стало невід’ємною складовою загальноукраїнського мистецькоосвітнього руху.

4.7. Художньо-реміснича освіта Закарпаття. Є найменше висвітленою в історії мистецтва України і ця прогалина не обійшлася без втрат для українсьго мистецтвознавства. Саме її існування стало одним із першорядних джерел розвитку декоративності, стильового розмаїття декоративно-ужиткового мистецтва Закарпаття. В розділі висвітлюється історія деревообробної школи в с.Ясіня, констатується діяльність трьох десятків фахових ремісничих шкіл. Своєрідність давніх традицій наклала свій відбиток і на сферу ремісничого вишколу, що підтверджують статистичні відомості про національні фахові школи Закарпаття початку 1920-х рр. Проте, вагомих мистецьких результатів досягли лише окремі школи, у більшості випадків наголос ставився на дисципліни суто виробничого і технологічного характеру. Практика розподілу ремісничих шкіл на національній основі при загальноприйнятій методиці навчання ремеслам сприяла кристалізації самобутності традиційних промислів кожного етносу. Сегментація національних традицій та естетичних норм на рівні ремісничих шкіл творила обличчя кожної з них на міжнародних та краєвих виставках у мозаїчному полікультурному просторі Європи. Це не суперечило міжнародному обміну фахівцями, зв’язкам між навчальними закладами.

Провідну роль у процесах мистецько-культурного порозуміння відіграло організоване А.Ерделі та Й.Бокшаєм “Товариство діячів образотворчого мистецтва Підкарпатської Русі” (1931). Коло цих митців засобами образотворчого мистецтва стверджувало і сприяло прогресивній оцінці населенням надбань традиційної народної культури, її популяризації за межами краю. Але при першочерговій орієнтації Товариства на образотворче та сакральне мистецтво, кооперація його членів з мережею ремісничих шкіл виявилася лише в окремих випадках.

Новий етап розвитку українського шкільництва на Закарпатті 1938 р. під проводом А.Волошина накреслив якісні та організаційні зрушення. У цей період художньо-ремісниче шкільництво краю володіло кількісним і високоякісним вчительським складом, сформованим за попередні десятиліття. Та значних перетворень за короткий час правління карпато-українського уряду не можна було здійснити. До 1946 р. на Закарпатті не вдалося організувати єдиного навчального закладу, уповноваженого централізовано вирішувати усі проблеми освіти. Але міцний фундамент для цього було закладено.

Розділ 5. Українська мистецька освіта в роки Другої світової війни (1939-1945 р.р.) та поза Батьківщиною (1910 - 1955 рр.)

5.1. Мистецька освіта в Україні (1939-1945 р.р.). Зовсім не випадково вічна проблема співвідношення соціальних ідей та мистецтва набула особливого загострення під час війни, ставлячи питання теоретичного мистецтвознавчого характеру. В розділі висвітлюється історія діяльності в умовах німецької окупації Львівської ХПШ, Вищої образотворчої студії, Краєвого інституту народної творчості, десятків фахових ремісничих шкіл на території Галичини.

В організаційно-творчих процесах 1939-44 рр. окремого розгляду заслуговує теоретичне та наукове підгрунтя розбудови мистецької освіти. Воно формувалося окремими особистостями і викристалізовувалося на тематичних зібраннях, з’їздах культурно-освітніх працівників, виставках учнівських робіт, висвітлювалося на сторінках нечисленних, але інформаційно містких та інтелектуально глибоких українських періодичних видань.

Явище мистецької освіти стало чільною складовою частиною культуротворчості в екстремальних умовах. За формою і змістом воно охопило образотворче мистецтво, народне ужиткове мистецтво, музику, театр, ремесла, етнографію і літературу. У своєрідних обставинах військово-політичних режимів українські митці-педагоги зуміли створили розвинуту мережу навчальних закладів, просвітніх установ та наукових осередків, що координували розвиток усіх ланок мистецько-культурного життя. Інтелігенція Галичини та видатні мистецькі особистості Східної України, що переїхали від большевицької окупації, створили реальний і продуктивний механізм мистецького вишколу. Незважаючи на короткий історичний період його дії, він мав унікальний за силою та ідейно-естетичним значенням вплив на подальший розвиток українського мистецтва як в Україні, так і на еміграції.