5. Внутрішня політика нацистів. Масове насильство. Репресії.

Життя у фашистській Німеччині було далеким від тих омріяних картин, які були створені пропагандою. Насилля стало масовим. Тільки до початку 1935 р. було вбито більше 4200 противників нацизму, арештовано 515 тис. чол. До початку 1939 р. в ув'язненні знаходилось понад 300 тис. осіб. Сотні тисяч німців емігрували, в їх числі цвіт творчої інтелігенції- фізик Альберт Ейнштейн, письменники Томас і Генріх Манни, Ліон Фейхтвангер, Бертольд Брехт та ішні.

Антисемітизм став офіційною політикою фашистської держави. Вже з весни 1933 р. почався організований владою бойкот всіх установ, що належачи євреям. В 1935 р. була прийнята серія законів, що позбавила євреїв німецького громадянства і заборонила їм займати посади в державному апараті. Змішані шлюби були заборонені. З 1939 р. євреїв почали виселяти в спеціально відведені будинки і квартали (гетто). Їм було заборонено з'являтися в громадських місцях, займатися багатьма видами діяльності, вони були зобов'язані постійно носити на одязі нашиту жовту шестикутну зірку. В ніч з 9 на 10 листопада 1939 р. влада організувала єврейський погром, жертвами якого стали десятки тисяч чоловік. Так було підготовлено грунт для винищення євреїв у Німеччині, що масово почався в роки війни. 6 млн. євреїв стали жертвою расового безумства нацистів.

Нацизм прагнув установити контроль і над свідомістю людей.

Засоби масової інформації - друк, радіо - залежали від міністра пропаганди Й.Геббельса. Його відомство було поставлено на службу нацизму: художники, поети, композитори повинні були прославляти Гітлера, оспівувати переваги арійської раси і нових порядків. Велич Німеччини повинні були уособлювати циклопічні споруди.

Контроль над масовою свідомістю здійснювався і через тотальне охоплення населення нацистськими організаціями й політичними кампаніями. Німецький трудовий фронт об'єднував 23 млн. чоловік, до молодіжної організації "Гітлер-югенд" належало більше 8 млн. Членство в них було обов'язковим. Крім того, існували різні націонал-соціалістські союзи, що об'єднували людей за професіями, нахилами, захопленнями тощо. Всі вони повинні були:

• відвідувати мітинги і збори,

• брати участь у масових заходах.

Відхилення від всього цього було доказом незгоди і дозволяло цілеспрямовано боротися з його проявами.

Необовязково

Каральні органи нацистського режиму.

Абвер - орган військової розвідки та контррозвідки нацистської

Німеччини. Створений у 1919 році урядом буржуазної Веймарської республіки,

коли генерал фон Шлейхер зібрав усі секретні служби під ведення

міністерства оборони. Оскільки умови Версальського договору 1919 року не

припускали створення у Німеччині розвідувальних органів, на Абвер формально

покладались функції воєнної контррозвідки у збройних силах. З 1933 року

Абвер знаходився у постійному конфлікті з нацистськими спецслужбами СД і

Гестапо. З січня 1935 по 1944 роки на чолі Абвера стояв досвідчений

розвідник адмірал Канаріс, котрий активно сприяв перетворенню Абвера в

найважливіший інструмент гітлерівської політики. У 1938 році Абвер був

реорганізований в Управління розвідки та контррозвідки Верховного

головнокомандуючого збройними силами Німеччини (ОКВ). Абвер повинен був

забезпечити секретність військових приготувань Німеччини. Центральний

апарат Абвера складався з 5-ти головних відділів, безпосередньо

підпорядкованих начальнику Абвера. 1-й відділ займався організацією

розвідки за кордоном, добував інформацію про воєнно-економічний потенціал

ймовірного супротивника. 2-й відділ керував організацією диверсійної

діяльності за кордоном та в тилу військ супротивника. Головні задачі 2-ого

відділу: підрив морального духу армії та населення країн-супротивників,

знищення або захоплення особливо важливих воєнних та промислових об'єктів,

здійснення терористичних операцій, дезінформація політичного та військового

керівництва супротивника. 3-й відділ Абвера очолював військову

контррозвідку та вів політичний розшук у збройних силах і військовій

промисловості Німеччини. В його склад входили підвідділи, які займалися

контррозвідкою в сухопутних військах, ВМС, ВПС, охороною секретів і

боротьбою з саботажем у військовій промисловості, дезінформацією іноземних

розвідок, контррозвідкою за кордоном (проникнення в розвідувальні служби

інших держав, виявлення їх планів і діяльності у відношенні до нацистської

Німеччини). 4-й відділ, що взаємодіяв з міністерством іноземних справ,

збирав розвідувальну інформацію шляхом вивчення іноземної преси,

радіопередач і літератури, обробки даних, що поступали від німецьких

військових аташе за кордоном, фактично керував їх розвідувальною

діяльністю. 5-й, Центральний, відділ Абвера займався адміністративними

питаннями, вів центральний архів і картотеку агентів Абвера. Абвер мав

розгалужений периферійний апарат як у самій Німеччині, так і за кордоном.

Основними його ланками у Німеччині були спеціальні відділи, що створювались

при штабах військових округів і військово-морських баз. Вони

спеціалізувались на розвідувальній та контррозвідувальній діяльності. За

кордоном розгалужену систему периферійних органів Абвера складали

резидентури в країнах-супротивниках. Головне призначення цього органу -

ведення підривної діяльності проти держав, які нацисти вважали ворожими. До

початку та в перший період 2-ої світової війни Абвер, не дивлячись на

гостру конкуренцію інших розвідувальних служб (насамперед СД - служби

безпеки нацистської партії), був центральним органом ведення розвідувальної

діяльності за кордоном. Він зіграв велику роль у підготовці та забезпеченні

успіху гітлерівської агресії проти держав Європи. 14 лютого 1944 року в

зв'язку з невдачами Абвера в діяльності проти СРСР і в результаті боротьби

з іншими органами розвідки, а також зі зниженням довіри нацистської

верхівки до Канаріса вийшов декрет про розформування Абвера. За цим

декретом Абвер поділився на частини, що відходили до різних відомств, - в

основному в склад Головного управління імперської безпеки (РСХА).

Війська СС - озброєні формування нацистської партії. Історія військ СС

починається з 1933 року, коли Гітлер перейменував свою штабну охорону у

"Полк особистої гвардії Адольф Гітлер", створивши з неї озброєне

формування, незалежне від регулярної армії та поліції. На початку 1936 року

есесівські частини були розділені на дві групи: "Частини підсилення СС", в

які входив полк особистої охорони Гітлера, та загони "Мертва голова". З 1

жовтня 1936 в рамках головного управління СС був створений інспекторат

"Частин підсилення СС". Перед ним стояла задача перетворити слабко навчені

збройні формування СС (що налічували в той час біля 8,5 тис. чоловік) в

добре підготованих та споряджених новітньою зброєю війська. Чисельний склад

охоронних батальйонів у 1936 році збільшився до 35 тис. чоловік; з березня

1936 року вони отримали назву "Мертва голова". В секретному наказі Гітлера

від 17 серпня 1938 року уточнювалось, що вони не входять ні в Вермахт, ні в

поліцію (хоча і знаходились під загальним командуванням рейхсфюрера СС

Гіммлера), що вони є постійним озброєним формуванням СС, створеним для

"виконання спеціальних завдань поліцейського характеру". Зразу після

опублікування цього наказу Гіммлер передивився організацію військ СС: він

моторизував їх і створив нові частини протитанкової оборони, кулеметні та

розвідувальні батальйони. В перших числах вересня 1939 року почалась

конверсія есесівських спецпідрозділів у війська. На початку 1940 року вони

складали біля 100 тис. чоловік. Війська СС приймали участь в військових

діях Німеччини. Всюди поява цих військ супроводжувалась жорстокими акціями.

Головне управління імперської безпеки (РСХА) - було створене 27 вересня

1939 року. Було одним з 12 головних управлінь СС. З вересня 1939 по травень

1942 років РСХА очолював групенфюрер СС Гейдріх, а після його смерті -

Кальтенбруннер. Головною задачею РСХА в умовах розпочатої війни та

перспектив розширення панування "Третього рейху" була координація дій ЗІПО

(поліції безпеки) та СД. На першому етапі свого існування РСХА складалось з

декількох управлінь, що займались різними проблемами:

1 - адміністративні та юридичні питання;

2 - систематичний політичний аналіз змісту публікацій з ціллю ведення

психологічної війни;

3 - контроль за особливо важливими сферами внутрішнього життя

суспільства і партії. В свою чергу поділялось на чотири відділи: культури,

населення, суспільного життя та економіки;

4 - державна таємна поліція Гестапо. В його завдання входило виявлення

ворогів "Третього рейху" та боротьба з ними;

5 - кримінальна поліція рейха (КРІПО), її завданням була боротьба зі

злочинністю. Складалась з чотирьох відділів: кримінальна поліція і

превентивні міри; репресивна кримінальна поліція, злочини та

правопорушення; дізнання і розшук; Інститут криміналістики ЗІПО (Гестапо і

КРІПО);

6 - служба зовнішньої розвідки СД.

Восени 1940 року відбулась подальша реорганізація РСХА. 1 управління

прийняло на себе кадрові питання, систему навчання та організації СД і

ЗІПО. Було створене нове 2 управління, яке займалось господарсько-

адміністративними справами та постачанням. 2 управління було перетворене в

7 управління, котре займалось аналізом ситуацій в тій чи іншій сфері, воно

виконувало роль цензора вихідних публікацій рейха.

СА - штурмові загони, напіввійськові з’єднання нацистської партії,

почали утворюватись в Німеччині з серпня 1921 року. Були знаряддям фізичної

розправи з супротивниками нацистського режиму і насамперед комуністами. У

1931 році СА налічували приблизно 100 тис. чоловік, у 1932 - 400 тис., а на

початку 1934 - приблизно 3 млн. чоловік. Після приходу Гітлера до влади

штурмові загони СА були перетворені в допоміжну поліцію, несли охорону в

концентраційних таборах, здійснювали декотрі види військової та

напіввійськової підготовки.

СД - нацистська секретна служба безпеки, розвідувальне управління СС.

Утворена у 1934 році, спочатку з метою забезпечення безпеки Гітлера і

нацистського керівництва. Перший час СД була як допоміжна поліція, яка

підпорядкована нацистській партії. Теоретично СД підпорядковувалась

міністру внутрішніх справ, на практиці вона повністю підпорядковувалась

Гіммлеру. Як і Гестапо, займаючись в основному питаннями внутрішньої

безпеки "Третього рейху", СД тим часом була самостійною службою. Органи СД

займались дослідженням і підготовкою експертиз і матеріалів загального

характеру - плани опозиційних партій та течій, сфери їх впливу, системи

зв'язків і контактів, вплив окремих нелегальних організацій і таке інше. У

розпорядженні СД опинилась розгалужена інформаційна мережа в середині

країни та за кордоном, досьє та особові справи на супротивників

нацистського режиму.

Гестапо - тайна державна поліція "Третього рейху", призначена для

боротьби з супротивниками нацистського режиму, що стала символом

нацистського терору. 26 квітня 1933 року Геринг опублікував спеціальний

декрет, яким створювалась таємна державна поліція, підпорядкована особисто

йому. Були видані спеціальні інструкції, в яких наказувалось всім

чиновникам слідкувати за характером виказувань державних службовців,

повідомляти міністерству про будь-яку критику та вводилась практика

донесення серед робітників та службовців. 10 лютого 1936 року Геринг, як

прем'єр-міністр Прусії, підписав текст наказу, який назвали потім основним

законом Гестапо. Він проголошував, що Гестапо доручається розслідування

діяльності усіх ворожих державі сил на всій території; в ньому також

говорилося, що накази та справи Гестапо не можуть підлягати розгляду

адміністративними судами. В червні 1936 року імперським керівником Гестапо

був призначений Гіммлер. Декретом від 17 червня 1936 року гестапо був

наданий законний статус. Після створення РСХА Гестапо ввійшло до нього в

якості 4 управління. З цього моменту і до кінця "Третього рейху" гестапо

очолював Мюллер. Його центральна служба складалась з 1500 співробітників.

Внутрішня структура Гестапо налічувала п'ять відділів:

А - боротьба з супротивниками нацизму, здійснював заходи проти саботажу

та заходи загальної безпеки;

В - нагляд за політичною діяльністю католицької та протестантської

церков, релігійних сект, євреїв, франкмасонів та опозиційних течій молоді;

С - картотека, друк, складання досьє, а також превентивні арешти та

слідкування;

D - справи окупованих територій;

Е - контррозвідка, боротьба зі шпигунством.

Після реорганізації у 1943 році Гестапо як 4 управління РСХА отримало назву

"Виявлення та боротьба з супротивником". Сфера діяльності залишилась без

змін, був створений відділ F, що складався з двох секторів: прикордонної

поліції та бюро паспортів. У боротьбі з супротивниками нацистського режиму

Гестапо широко застосовувало катування над заарештованими. З кожним роком

зростала кількість розстріляних заложників. По всій Німеччині та на

окупованих нею територіях створювалась широка агентурна мережа з осіб,

котрих вдалось зламати за допомогою фізичного та психологічного тиску,

різних форм шантажу та загроз. Після розгрому "Третього рейху" Гестапо у

1945 році було визнано поза законом.

ІталіяОпис

6.Наслідки Першої світової війни для Італії. Встановлення фашистської диктатури. Вступивши влітку 1915р. на боці Антанти у війну, Італія не здобула очікуваних блискучих перемог, але заплатила за це життями 460 тис. своїх громадян. По завершенні війни розпочалася глибока криза. Внаслідок війни: значних збитків зазнало сільське господарство було порушено грошовий обіг, що засвідчило банкрутство колись потужного Облікового банку. Країна імпортувала значно більше товарів, ніж експортувала. необхідність спрямувати скромні внутрішні ресурси на погашення величезного зовнішнього боргу (лише Сполученим Штатам та Великій Британії Італія заборгувала за роки війни близько 4млрд дол.). Ці чинники призвели до гострої інфляції – знецінення італійської грошової одиниці – ліри. Зокрема, випуск паперових грошей зріс у 8 разів. Зовнішньополітичне становище Італії також було складним. За таємною Лондонською угодою 1915 р. з Антантою Італії належало отримати Трентіно, Південний Тіроль з м. Трієст, Істрію, Далмацію, частину турецьких володінь у Малій Азії та деякі німецькі колонії в Африці. Проте по війні союзники вирішили обмежити територііальні домагання Італії: за рішенням Паризької мирної конференції вона отримала лише колонії в Африці, а від Австрії – Трентіно й Південний Тіроль. Далмаці і порт Ф’юме так і залишилися нездійсненною мрією Італії. Усі негаразди держави найболісніше позначилися на становищі пересічних італійців. Через інфляцію значно скоротилися реальні прибутки робітників (у 1918 р. вони на 24% були меншими, ніж до початку війни), до майже 400 тис. армії безробітних долучилася проблема працевлаштування демобілізованих солдатів та офіцерів. Повернувшись додому, вони швидко зрозуміли, що держава кинула їх на призволяще. З фронтовиків почали стихійно формуватися загони “ ардіті ” (“ сміливців ”) – мужніх і готових на все, але політично малограмотних і просто неписьменних людей, схильних поширювати на цивільне суспільство військові порядки й в усіх бідах звинувачувати парламент і демократію. Соціальна напруженість у суспільстві спричинила загострення боротьби між політичними партіями, які репрезентували інтереси різних верств населення: лібералами, республіканцями, демократами, радикалами, католиками та ін. Король Віктор Еммануїл III намагався маневрувати між ними та фашистами, які ставали впливовою силою, але робив це не послідовно й нерішуче. У 1918-1920 рр. Італія пережила суспільну кризу. Країну потрясли понад 4 тис. економічних страйків. У цілому вага монархії в політичному житті країни впала до критичної межі, за якою Віктору Еммануїлу вже вважалися “ жахи ” республіки. Не кращим було й становище італійського парламентаризму. Політичні партії з калейдоскопічною швидкістю змінювали одна одну при владі, але становище в країні погіршувалося. Парламент перетворювався в дискусійний клуб, нездатний запропонувати народу кокретні шляхи виходу з кризи. Зневіра як в монархії, так і в демократії спричинила те, що тисячі знедолених і невдоволених результатами війни італійців звернули свої погляди до новонародженої політичної сили – фашизму. Термін “фашіо” у перекладі з італійської – “зв’язка”, “пучок”, у переносному значенні – “союз”, “єднання”. У Давньому Римі зв’язаний у жмут хмизу «фасції» символізував владу царя.Беззаперечним лідером фашистів був Б. Муссоліні. Беніто Муссоліні (1883-1945). Італійський фашистський диктатор 1922-1945 рр. Народився в селі Предаппіо (область Романья) в сім’ї коваля і вчительки місцевої школи. По закінченні школи певний час працював помічником учителя. З часом примкнув до заснованої в 1900 р. Соціалістичної партії. У 1912 р. став головним редактором провідної газети Соціалістичної партії “Avanti!” (“Вперед!”), збільшивши її тираж з 20 до 100 тис. На початку війни виступав за її негайне припинення, але згодом став чи не найголовнішим прихильником участі в ній Італії. За це у листопаді 1914 р . його було виключено з партії. У відповідь Б. Муссоліні заснував власну газету. У 1915-1917 рр . служив у війську. Був контуженний під час учбових занять зі збройою. У бойових діях участі не брав. У 1919 р . в Мілані об’єднав навколо себе розрізнені групи націоналістів і соціалістів і заснував “Фашіо ді комбаттіменто” – “Союз боротьби”. 1919 р. у своїй партійній програмі фашисти запропонували італійцям привабливі й прості для розуміння цілі: встановлення республіки запровадження Законодавчих зборів передання землі селянам, боротьба проти “буржуазії” підвищення зарплатні, створення “народної міліції” ліквідація банків і бірж, відродження “Великої Італії” та ін. Проте на виборах 1919 р. вони не здобули жодного місця в парламенті й навіть у рідному селі Б. Муссоліні за них не було подано жодного (!) голосу. Здавалося, що партії разом з її вождем настав кінець – наприкінці року в ній залишилося лише близько 4 тис. членів і вона була за крок від саморозпуску. Та в цей час рятівне коло фашистам кинув сам парламент, який через міжпартійну боротьбу в ньому виявився неспроможним прийняти бодай одне вдале рішення для виводу країни з катастрофічного становища. На виборах 1921 р. фашисти діяли нахабно та агресивно й здобули відразу 35 депутатських мандатів (близько 7%). Потрапивши до парламенту, депутати-фашисти своїми хуліганськими діями фактично паралізували його роботу, демонструючи народу і королю, що парламентська демократія остаточно вичерпала себе й настав час “ сильної влади ” – диктатури. Звісно, під цим малася на увазі фашистська диктатура. Цими гаслами фашисти влучили в “ десятку ” – суспільство стомилося від безпорадності влади й невизначеності власної долі й було готове прийняти будь-який режим, який забезпечив би йому стабільність і чітку перспективу на майбутьнє. Готуючись до захоплення влади, фашисти створили бойові групи – сквадри (наприкінці 1921 р. Б. Муссоліні заявив, що у них налічувалося понад 400 тис., але це було безсоромним перебільшенням). Як форму одягу сквадристи запровадили чорні сорочки (звідси їхня назва “чорносорочечники”), вступили в контакт з рядом вищих армійських офіцерів. Б. Муссоліні головним ворогом “ простих ” італійців вважав заможні західні демократії та сусідні країни, які нібито стали на перешкоді Середземного моря у “ внутрішнє італійське море ”. З іншого боку, фашисти обіцяли негайно знизити податки, підвищити платню й ліквідувати безробіття. Б. Муссоліні активно готувався до походу своїх прихильників на Рим, щоб взяти владу силою. На одному з мітингів він фактично пред’явив королю і уряду ультиматум: “Або нас добровільно допустять до управління, або ми захопимо владу, здійснивши похід на Рим ”. Проте він відверто блефував – “ сквадри ” були малочисельними й погано озброєними, і достатньо було кількох підрозділів поліції, щоб розігнати їх. Та весь розрахунок фашистів якраз і полягав у тому, що король Віктор Еммануїл не зважиться на застосування проти них сили. Серед генералів симпатії розподілилися між монархією та фашистами, тому Б. Муссоліні привселюдно заявляв про корисність монархії. Монарх, який також не поспішав до Рима, спочатку хотів оголосити надзвичайний стан, але в останню мить, боячись, що фашисти проголосять королем герцога д’Аоста, передумав. Привід було знайдено – не допустити пролиття крові, за яким країну охопить полум’я громадянської війни. У ніч з 27 на 28 жовтня 1922 р. сквадристи захопили ряд важливих державних об’єктів у Мілані (там, на той випадок, якби в результаті поразки довелося втікати до Швецарії, перебував Б. Муссоліні) та інших містах країни. 29 жовтня король призначив 39-річного Б. Муссоліні 27-м прем’єром Італії. “ Революція у спальному вагоні ”* перемогла. Цей термін з’явився після того, як Б. Муссоліні, дізнавшись у Мілані про своє призначення, забрався до спального вагону й погрозливо заявив залізничному службовцю: “ Тепер потяги курсуватимуть за розкладом ”. Це була чи не єдина обіцянка, яку він викона. Проте новий голова уряду не хотів, щоб у його співвітчизників склалося враження, що владу йому подарував король. Йому був потрібен міф про “ похід на Рим ” щонайменше 300 тис. “ фашистських мучеників ”, а тому вже наступного дня до столиці звідусіль стали прибувати сквадристи. Віктор Еммануїл чотири години простояв на балконі, спостерігаючи їхній парад.Влаштувавши у Вічному місті погром, якого те не переживало з часів нашестя варварів, під звуки партійного гімну вони маршовими колонами пройшли вулицями і вночі 31 жовтня 50-а спеціальними потягами залишили його. Парламент більшістю голосів передав владу фашистам. Прийшовши до влади, фашисти певний час змушені були залишити в країні демократичні інститути: до 1928 р. уряд був коаліційним ряд міністерських портфелів (юстиції, фінансів та ін.) Б. Муссоліні віддав іншим партіям, чимало представників яких обіймали посади заступників міністрів, керівників державних відомств. Але діставши владу в рамках формальної законності Б. Муссоліні відразу дав зрозуміти, що не збирається ні з ким її ділити. Перефразувавши відомий вислів Людовика ХІV, він чітко сформулював суть нового політичного режиму “ уряд – це я ”. До Б. Муссоліні новітня історія не знала таких масштабів культу особи правителя, який виник в Італії: повсюдно було вивішено його портрети, усі , навіть дріб’язкові, розпорядження чиновників віддавалися з посиланням на волю прим’єра, масове спорудження прижиттєвих пам’ятників, присвоєння титулів “ першого ”, “ найкращого ” тощо. У цей час він став кумиром радикалів усього світу. Б. Муссоліні, поступово обмежуючи повноваження короля, присвоїв собі титул “ дуче ” (вождь) і правив Італією майже одноосібно. Використавши як привід чотири невдалі спроби замаху на своє життя, він домігся заборони усіх політичних партій, крім власної. Депутатів - нефашистів було вигнано з парламенту. Сміливців, які наважувалися протестувати проти тоталітарної системи, заарештовували, відправляли на віддалені острови або, як це сталося з популярним парламентарем Джакому Маттеоті, просто знищували. Створений Муссоліні Особливий фашистський трибунал запровадив у країні смертну кару. Усупереч конституції найважливіші державні рішення фашисти приймали на масових мітингах, після чого парламенту та королю не залишалося ні чого іншого, як схвалювати їх. Підміняючи коституційні органи влади, режим створював свої власні. Зокрема, було скликано Велику фашистську раду, яка, по суті, стала вищим органом політичної влади в країні. 7. Корпоративна система у Італії. В основу економічної політики фашистів було покладено ідею створення “ корпоративної держави ” на засадах “ класового миру ”. Власне її автором був не Б. Муссоліні, а один з ідеологів фашизму поет Габріель д’Анунціо. Саме він створив перші корпорації в загарбаному в 1919 р. в місті Ф’юме. Економічні заходи: В італійській економіці почали діяти фашистські картелі й синдикати, об’єднані в корпорації. До їхнього керівництва входили партійні чиновники, представники фашистських профспілок і підприємці. Загалом в основних галузях економіки було створено 22 національні корпорації, а на середину 30-х рр. пратктично усі італійці стали їхніми членами. Згодом було утворено спеціальне міністерство корпорацій для регулювання економічного життя країни. Для усунення конфліктів між робітниками і підприємцями 1927 р. було прийнято Хартію праці, за якою професійні спілки було підпорядковано державним органам під контролем фашистів і включено до галузевих корпорацій. У галузі економіки та соціальних відносин фашисти вжили заходів для залучення капіталовкладень у промисловість, провели широке роздержавлення, провели вдалу грошову реформу (цьому сприяли значні кредити із США, У 1929 р. рівень промислового виробництва перевищив довоєнний на 40%. Офіційно курс на створення “ корпоративної держави ” було проголошено в 1934 р. Як заявляв Б. Муссоліні, “ фашистська держава може бути лише корпоративною, або вона не буде фашистською ”. Корпорації схвалили: заборону страйків 40-годинний робочий тиждень контролювали укладення колективних трудових договорів розглядали конфліктні ситуації надавали фінонсову підтримку профспілкам. скоротили безробіття (з 240 до 100 тис.).