Соціал-демократична доктрина суспільного устрою.
Поряд з революційним (марксистським) баченням соціалізму в другій половині XIX ст. в його ж лоні зароджується й інше бачення – соціал-демократичне.
Соціал-демократична точка зору на соціалізм розглядає його як суспільний лад, який досягається не в результаті революційної ліквідації капіталізму, а шляхом його реформування зі збереженням приватної власності, забезпечення соціального партнерства тощо.
Одним із найперших розгорнуте обгрунтування соціал-демократичної ідеї здійснив Едуард Бернштейн (1850-1932), якого називають засновником сучасної соціал-демократії. Свої ідеї він виклав у працях “Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії”, “Чи можливий науковий соціалізм”, “Класи і класова боротьба”.
Формула Е.Бернштейна доволі проста: “Кінцева мета – ніщо, рух – все”. Теоретична позиція Бернштейна тісно пов’язана з його політичною орієнтацією на реформи. На відміну від К.Маркса він вважав, що пролетаріат не може завоювати політичну владу, так як не досяг потрібного рівня політичної та моральної зрілості. Більше того, Е.Бернштейн вважає соціалізм законним спадкоємцем лібералізму.
На думку мислителя, розвиток суспільства буде здійснюватися на таких засадах:
1) з розвитком науково-технічного прогресу проходитиме децентралізація капіталу;
2) розширятиметься акціонерний капітал;
3) з підвищенням рівня освіти, добробуту робітничого класу необхідність диктатури пролетаріату відпаде сама по собі;
4) розвиток парламентаризму сприятиме трансформації політичної влади у соціалістичну, шляхом послідовних реформ, результатом яких буде поступова еволюційна зміна суспільства в напрямі до соціалізму.
Головними складниками ідеології сучасної соціал-демократії є «три С»:
свобода – можливість робити все, що не завдає шкоди іншим;
справедливість – рівність стартових можливостей для всіх громадян;
солідарність – можливість для людини, яку спіткали життєві невдачі, розраховувати на допомогу суспільства і держави.
Координатором діяльності соціал-демократів виступає Соціалістичний Інтернаціонал, який об’єднує понад 170 партій, що налічують більш як 20 млн. членів.
Соціалістична партія України (О.Мороз) та Соціал-демократична партія України (Ю.Буздуган) є членами Соцінтерну. Соціал-демократичну ідеологію декларують в своїх документах також соціал-демократи (об’єднані) В.Медведчука, «Соціал-демократичний союз».
Висновок. Отже, соціалістична ідея пройшла в своєму розвитку складний шлях, етапами якого були утопічний комунізм, критично-утопічний соціалізм, революційно-демократичний утопічний соціалізм та науковий соціалізм (комунізм). В ХХ ст. в рамках наукового комунізму були започатковані ще два напрями: марксизм-ленінізм з його модифікаціями (сталінізм, титоізм, маоізм) та соціал-демократія як еволюційний варіант наближення до справедливого соціалістичного ладу.
Фашизм, неофашизм.
Фашизм – це права націоналістична ідеологія або рух із тоталітарною та ієрархічною структурою, що цілком протилежний демократії та лібералізмові.
Термін фашизм зародився ще в Стародавньому Римі, де державну владу символізувала fasces – пучок пов’язаних прутиків (що означало єдність), з якого стирчала сокира (позначаючи провід). Цей термін запозичив Б.Мусоліні, назвавши ним рух, який він привів до влади в Італії в 1922 р. Згодом подібні рухи охопили інші країни Європи міжвоєнного часу:
націонал-соціалізм в Німеччині;
«Action Francaise» у Франції;
«Схрещені стріли» в Угорщині;
фаланґісти в Іспанії.
Фашизм виникає як реакція на зростання величі капіталістичного світу Європи та США, з одного боку, з іншого, протистояння комустичному блокові СРСР. Тому в ідеології фашизму можна вирізнити наступні негативні (заперечувальні) складові:
расизм (зневажання представників іншої (не білої) раси);
шовінізм (зневажання інших етносів, націй);
антисемітизм (зневажання єврейства);
антибільшовизм (зневага до комуністів);
антидемократизм (боротьба з капіталістами Заходу та Америки).
Таким чином, пріоритетом фашистської ідеології є відродження величі нації, відновлення її чистоти, ренесанс національного панування завдяки реорганізації держави, економіки та суспільства.
Для досягнення цієї мети передбачаються наступні засоби:
крайній націоналізм (велич нації) (віра, що існує виразно визначена нація, яка має власні риси, культуру, власні інтереси, які не співпадають з іншими націями);
утвердження антиліберальної і авторитарної держави, де домінує одна партія, яка діє силовими методами;
тотальний контроль партією громадських структур, засобів масової інформації, інших агентів соціалізації (військо, освіта, церква);
державне (етатистське) регулювання економіки, відмова від саморегульованого ринку;
харизматичний лідер (дуче, фюрер), що втілює «справжні інтереси» мас і надихає їх на дію;
популістські методи політичної пропаганди, засновані на ірраціональних та міфологічних аргументах.
Після 2 Світової війни цей термін часто вживали з префіксом нео-, (неофашизм) характеризуючи тих, кого вважали за наступників фашистів. Насамперед, це наступні організації:
Італійський соціалістичний рух (з 1994 р. Національний альянс);
Республіканська партія Німеччини;
Національний фронт у Франції;
Фаланґа в Іспанії;
перонізм в Аргентині;
організація «Пам’ять» в Росії.
Відомий західний письменник Умберто Еко твердить про низку ознак «Ур-Фашизму» - фашизму як вічного та універсального явища. Адже сучасні праворадикальні неофашистські структури продовжують пропагувати ідеї А.Гітлера та Б.Мусоліні.
Спільними рисами неофашизму в багатьох країнах (США, Німеччина, Франція та ін.) є:
шалений націоналізм;
віра в могутність держави та чистоту нації;
ненависть до парламентсько-ліберального устрою суспільства;
опозиція до комунізму;
опозиція до капіталізму.
Висновок. На сучасному етапі зростання неофашизму можна пояснювати реакцією проти неперервної імміґрації з країн Азії та Африки (успіхи лідера Національного фронту Ле Пена у Франції). Неофашизм активізується через домінування в сучасному глобалізованому світі суперфінансових утворень міжнародного масштабу (МВФ, фонд «Відродження»). Ультраправі рухи, неофашисти, антиглобалісти їхню діяльність досить часто ототожнюють із глобальним Світовим урядом, жидомасонськими структурами тощо. Втім, такі ідеї популярні серед вузького кола людей у країнах, що мають досвід демократії.