3. Консерватизм, неоконсерватизм.

Консерватизм – від лат. «conservare» – «зберігати», «охороняти») – це політична ідеологія і практика суспільного життя, що орієнтується на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Вперше термін “консерватизм” був вжитий письменником Ф.Шатобріаном, який в 1815 р. заснував журнал “Консерватор”, і розумів під ним ідеологію феодально-аристократичної реакції на Французьку революцію.

Теоретичне обгрунтування консерватизму належить Жозефу де Местру (1754-1821) та Енмунду Бйорку (1729-1797). Глибоко вражені спробами радикального переустрою суспільства в часи Великої Французької революції, консерватори прагнули утвердити думку про неприродність свідомого перетворення соціального порядку.

Характерні ознаки консерватизму:

1) існуючим соціальним інститутам (державі, релігії, сім’ї) слід віддати перевагу перед будь-якою теоретичною конструкцією, якою б оригінальною і завершеною вона не здавалась. Тобто, вони відстоювали пріоритет наступності, традицій перед інноваціями;

2) непорушність природного порядку, ієрархічність суспільного життя;

3) політичні принципи необхідно пристосовувати до національних традицій, які є сталими для суспільства, а не створювати нові соціальні інститути для реалізації нових принципів;

4) консерватизм, на відміну від лібералізму і соціал-демократії, не має конкретної соціальної бази (відповідно, лібералізм – буржуазія, соціалізм – робітничий клас). Тобто, консерватизм є багатопрошарковим явищем, що віддзеркалює захисну реакцію різних соціальних верств населення, які не бажали різких змін, відчували страх перед невідомим майбутнім;

5) консерватизм виступає за поступові зміни, які мають на меті збереження хорошого і виправлення хибного.

Сучасним варіантом консерватизму є неоконсерватизм, який пристосовує цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства. Серед теоретиків неоконсерватизму можна відзначити Д.Мойніхена, І.Крістола, Д.Белла, Р.Дарендорфа.

Основні ознаки неоконсерватизму:

1. захист вільного ринку і обмеження державного втручання в економіку (як запозичення ліберальних цінностей);

2. необхідність обмеження індивідуалізму сучасної людини;

3. пріоритетність інтересів держави та нації, а не окримих індивідів;

4. збереження самобутності та єдності нації, напротивагу наднаціональним корпораціям, міжнародним організаціям (критика «великого уряду»);

5. елітизм та антиегалітаризм (допуск до влади лише представників елітних прошарків суспільства, збереження нерівності і традиційної ролі еліт, протидія ідеї рівності).

Різновидом консерватизму є і християнсько-демократична ідеологія. Вона розповсюджена в країнах Західної Європи, Латинській Америці. Ідейну основу христянсько-демократичної ідеології становить синтез «світу любові» та «світу влади», визнання унікальності людського існування, необхідності солідарних форм суспільної організації та зміцнення держави як гаранта свободи всіх громадян. Провідним принципом християнської демократії є визнання залежності благополуччя кожної людини від процвітання держави і суспільства загалом.

В Україні діють ряд політичних партій, які в своїх програмних документах декларують консервативну ідеологію:

• Українська консервативна партія;

• Християнсько-демократична партія України;

• Республіканська Християнська партія України.

Висновок. Вцілому консерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагне, щоб розвиток був органічним і майбуття не знищувало минулого, традицій суспільного ладу конкретної країни. Успіх неоконсерваторів багато в чому пов’язаний з усвідомленням ними необхідності технологічних, соціально-економічних і політичних змін у суспільстві. У більшості країн Заходу неоконсерватизм сьогодні виступає як могутня інтелектуальна сила (правління консервативних сил: Рональд Рейган у США (1980-1984), Маргарет Тетчер у Великобританії (1979-1989), Гельмут Коль у ФРН (1982-1988).