2. Теорії нації та націоналізму. Типології націоналізму.

Слово «нація» походить від латинського natio (порода, рід, плем’я, походження, народження). У своїх промовах Ціцерон називав «націями» віддалені та «варварські» народи. Поширеним слово «нація» було в середньовічних університетах. В Паризькому університеті вже в 1220 р. існували «нація Франції», «нація Пікардії», «нація Нормандії». В Болонському університеті інувало 35 націй студентів і викладачів.

В кін. XVIII ст. слово «нація» в французькій мові стало еквівалентом слова «народ» (peuple). В XIX ст. поняття «нація» в країнах Європи ототожнюється з поняттям «держава». Термін «нація» асоціюється з державною одиницею, країною. Так, в 1919 р. була створена Ліга Націй, а пізніше – Організація Об’єднаних Націй.

Етнологи, етнополітологи прагнули теоретично обґрунтувати виникнення та сутність націй. Можна виділити декілька основних теорій нації: комунікативна, етатистська та етнологічна.

1. Комунікативна теорія нації. Найбільш повно і чітко ця теорія була сформульована професором Масачусетського технологічного інституту Карлом Дойчем в праці «Націоналізм та соціальна взаємодія». Одне з базових понять К.Дойча – взаємна відповідність або «компліментарність» (complementarity), здатність елементів певної структуривзаємно доповнювати, замінювати одне одного.

Спільнота, яка претендує на власну спільну історію, твердить К.Дойч, є спільнотою компліментарних способів і засобів комунікації, спілкування. Необхідними компонентами для цього процесу є історична пам’ять, символи, звички, спосіб мислення, які зрозумілі всім членам спільноти. Компліментарність комунікативних навичок є першоосновою внутрішньої єдності народу-нації. Отже, ступінь розвитку нації залежить від ступеня суспільної комунікації індивідів.

2. Етатистська теорія нації. Ця теорія заснована на простому принципі – ототожнення нації з державою, територіально-політичною ознакою спільноти. Британський дослідник Ентоні Ґіденс твердить, що нація існує лише тоді, коли держава охоплює своїм впливом всю територію, яку вважає об’єктом свого суверенітету. Подібне трактування дається і в сучасній вітчизняній науковій літературі: «Нація – це народ, який або прагне мати власну державу, або має її».

3. Етнологічна теорія нації. Найповніше етнологічна (етніцистська) концепція нації сформульована Ентоні Смітом. Він виділяє наступні ознаки нації:

• відмінні культурні риси, які дають змогу відрізнити «своїх» і «чужих»;

• наявність історично успадкованої спільної території;

• відносно велика чисельність населення;

• зовнішньополітичні відносини з іншими спільнотами;

• наявність спільних колективних почуттів;

• безпосереднє членство в групі з різними правами громадянства для всіх її членів;

• вертикальна економічна інтеґрація зі спільною системою поділу праці.

Головна теза етніцистів полягає в тому, що націоґенеза потребує етнічного підґрунтя. Існування етносу є необхідною передумовою виникнення нації.

Професор УжНУ Михайло Тиводар твердить, що нація – це особливий стан розвитку етносу, пов’язаний з творенням державності, національно-державних атрибутів, національної свідомості і культури. Тобто, нація – це політизована етнічність.

Поряд із теоретичними моделями нації ряд вчених прагнули класифікувати або типологізувати націй.

Типологія націй. Одна з перших спроб типології націй була здійснена німецьким філософом Ґергом Геґелем в праці «Філософія історії». Він поділяв нації на «історичні» та «неісторичні». «Історичні» нації (західноєвропейські) мають власну історію та державу. «Неісторичні» (східні) нації не здатні на створення своєї держави в принципі.

Німецький історик Фрідріх Майнеке запропонував поділ націй на «культурні» і «політичні» («державницькі»). «Культурна» нація може існувати і без наявності державних інституцій. Прикладом таких націй є поляки після втрати своєї державності, німці, італійці до політичного об’єднання в др.п. XIX ст. «Політична» нація характеризується високим рівнем політичної свідомості громадян, рівних перед законом, незалежно від їхнього соціального статусу, етнічного походження та віросповідання. Прикладом «політичних» націй є Франція, США, Велика Британія.

Англійський історик Г’ю Сетон-Вотсон запропонував інший підхід і поділив нації на «нові» і «старі». До «старих» він зарахував ті спільноти, що сформувались до епохи Французької революції кін. XVIII ст. У 1789 р. «старими» націями могли вважатися англійці, шотландці, французи, голландці, кастильці, португальці, датчани, шведи, угорці, поляки, росіяни. «Новими» європейськими націями стали чехи, словаки, серби, хорвати та ін. Якщо в «старих» націях процес націотворення відбувався повільно, «природним» шляхом, то в «нових» націях він відбувався швидкими темпами. Вони переймали багатий досвід «старих» націй.

Усі вищенаведені типології потрібно розцінювати як спроби осягнути феномен нації в різних ракурсах. Кожна з типологій має право на існування. Водночас вони мають суто прикладне значення в рамках певних ідеологічних схем та концепцій.

Термін «націоналізм» вперше згадується в XV ст. Тоді це слово як і «нація» означало університетську спільноту, створену для захисту власних потреб. Наприкінці XVIII ст. в Німеччині «nationalismus» означав національне піднесення, дух, захоплення власною культурою. Йоган Гердер вживає цей термін у 70-х рр. XVIII ст. Оксфордський словник 1836 р. визначав ототожнював націоналізм з доктриною, згідно якої певні нації є об’єктом божественного вибору. Згодом ототожнювалось із словом «національність», «патріотизм». Так, англійська газета «Дейлі Ньюс» від 20 травня 1869 р. вжила цей термін стосовно ірландців. Тут термін «націоналіст» розглядався як патріот і борець за незалежність свого народу.

Націоналізм – це природне і відкрите демонстрування, відстоювання і захист етносами своєї самобутності і неповторності, устремління до державно-політичної незалежності (Михайло Тиводар).

Ентоні Сміт розширює рамки значень слова «націоналізм». Воно має декілька варіантів:

• націоналізм – процес формування та утвердження націй або національних держав;

• націоналізм – усвідомлене розуміння належності до нації;

• націоналізм – мовні та символізовані означення нації;

• націоналізм – ідеологія нації, її прагнень і волі;

• націоналізм – суспільно-політичний рух, завдання якого полягає у досягненні певної мети нації.

Типологія націоналізму. Карлтон Гейз твердить, що новітній націоналізм, який з’явився в кін. XVIII ст., пройшов декілька етапів розвитку. Спочатку існував гуманістичний націоналізм (націоналістичні гуманістичні доктрини Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Гердера). Пізніше виникає якобінський націоналізм (пропонував революційні методи досягнення мети). Наступним типом став традиційний націоналізм європейської консервативної аристократії. Він орієнтувався на цінності і традиції нації, а не на революцію. Його наступником став ліберальний націоналізм. Представниками були Дж.Мадзіні в Італії, Д.Бентам в Англії, Ф.Гізо у Франції. Вони відстоювали ідею, згідно якої кожна нація має право на власну незалежну державу. Національна держава – найвища цінність; її влада повинна узгоджуватися з правами та свободами особистості. Згодом наступає епоха інтеґрального націоналізму. Він відкидав гуманістичні цінності, не переймався питаннями співідношення добробуту всього людства та окремих націй. Власна нація для інтеґрального націоналіста – найкраща, найвища. Інтеґральний націоналізм з’явився наприкінці XIX – на поч. XX ст.

Найвпливовішою є історична типологія націоналізмів Ганса Кона. На його думку історично склалися два типи сучасного націоналізму: «західний» (раціональний) та «східний» (культурницький; містичний) націоналізм. На Заході націоналізм був породженням ери Просвітництва, він базувався на раціональних мотивах, обстоював ідею рівності, свободи і братерства, принципи відкритого суспільства. Націоналізм Заходу виник як політичний феномен побуди держави на національній основі. «Культурницький» націоналізм виник на Сході (Азія, Центральна і Східна Європа) в авторитарних, закритих суспільствах. «Східний» націоналізм відкидає раціоналізм, вимагає повного підкорення інтересів особистості інтересам нації і держави, абсолютизує принцип колективізму.

Відомий примордіаліст Ентоні Сміт виділяє «етноцентричний» та «поліцентричний» націоналізм. «Етноцентричний» націоналізм виникає в стародавні часи. Яскравим прикладом такого націоналізму є панеллінізм Давньої Греції, з його ідеями релігійно-етнічно-культурної єдності і протиставлення «варварському Сходу». Поліцентричний націоналізм виникає в Новий час. Для поліцентричного націоналізму пріоритетними є інтереси своєї нації, однак національна спільнота має увійти до «товариства націй», не претендуючи на власну винятковість. Е.Сміт виділяв в низку так званих націоналістичних рухів:

• антиколоніальний;

• інтеґраційний;

• сепаратистський;

• іредентистський.

Таким чином, феномен нації і націоналізму належним чином представлений в науковій літературі. Найбільш поширеними є комунікативна, етатистська та етнологічна (етніцистська) теорії нації. Нації поділяли на «історичні» і «неісторичні», «культурні» і «політичні», «старі» і «нові». Націоналізм як феномен політичного життя по-різному трактується дослідниками. Виділяють ряд типів націоналізму: гуманістичний, якобінський, традиційний, ліберальний, інтеґральний (К.Гейз); «західний» та «східний» (Г.Кон); «етноцентричний» і «поліцентричний» націоналізм (Е.Сміт).