37. Синтаксис у давньогерманських мовах

Згідно з Дж.Грінбергом, логічно можливе існування шести типів порядку слів: SVO, SOV, VSO, VOS, OSV, OVS (де S – суб’єкт, V – предикат (дієслово), O – об’єкт). У більшості сучасних мов світу панівною є одна з трьох моделей порядку слів: 1) VSO, 2) SVO, 3) SOV. У праіндоєвропейській спочатку основним був OV порядок слів. Після розпаду індоєвропейської спільності порядок слів змінився на протилежний – VO.

Відповідно до принципів структурної організації праіндо-європейського речення, Ю.С.Степанов виокремлює шість його типів. В теорії В.Леманна просте речення в індоєвропейській мові-основі складалося з дієслова та одного або декількох об’єктів. Суб’єкт, а також прислівники часу, місця та способу були факультативними. Ж.Одрі реконструює такі типи простого речення в мові-основі: 1) односкладне, 2) двоскладне; 3) трьохскладне. Односкладне, в свою чергу, членувалося на дієслівне, що містить особову форму дієслова, і номінативне, яке не має функції об’єкта. Двоскладне речення складалося з об’єкта і предиката (дієслівний або іменний). Трьохскладне речення містило суб’єкт, предикат та об’єкт, причому останній передував предикату.

Питання щодо можливості існування складного речення в праіндоєвропейській мові досі залишається дискусійним. Одні твердять, що в індоєвропейській мові-основі неможливе існування одиниці, вищої, ніж просте речення (Ж.Одрі). Г.С.Кнабе дійшов висновку, що індоєвропейське речення залишалося простим за формою, проте могло функціонувати як еквівалент складного. За О.С.Мельничуком, складнопідрядні речення виникали і формувалися частково вже в індоєвропейській прамові пізнього періоду.

В лінгвістиці відомою є теорія про два шляхи розвитку складного речення (О.П.Рифтін):

“перший шлях” – розвиток складнопідрядного речення шляхом поєднання низки простих на базі сурядності;

“другий шлях” – розвиток гіпотаксису (підрядного речення) всередині простого з його елементів (інфінітивних, дієприкметникових або дієприслівникових конструкцій).

І.Р.Буніятова доводить, що основним джерелом походження гіпотаксису в германських мовах є первісне об’єднання низки простих речень у складне поліпредикативне ціле. Щодо іншого засобу утворення складнопідрядних речень – то його сфера була досить обмеженою через слабку розвиненість системи дієприкметникових утворень, початковість формування дієслівних рис дієприкметника та інфінітива в давній період розвитку мов.

41.Табуйована лексика. Власні назви.

Табу — полінезійське слово, яке стосується етнографії:означає заборону на вживання тих чи інших слів, виразів або власних імен через забобони, вірування, з цензурних і етичних міркувань. У сучаснихмовах до табу можнавіднеститенденцію не говорити прямо про смерть,тяжку хворобу, уникатизгадок про "непристойні" предметитощо.Табуйована лексика - шари лексики в мові, що являють собою табу з релігійних, містичних, моральних, політичних мыркувань, дотримання хорошого тону ( поведінки) в суспільстві або в деяких його шарах.Обсценна лексика є одним з видів табуйованої лексики, але не єдиним. Також розрізняють Сакральні табу, наприклад, проголошення імені Бога в іудаїзмі.Містичнетабуювання на вимовляння назви дичини, на яку полюють (ведмедя називають «господар», та й саме російське слово ведмідь (той, хто їсть Медвіт, тобто мед, як і в німецькій - Bär або англ.-bear відбулося в результаті табуюванняпраіндоєвропейської * r̥kÞos.Лексика, що приховує незручність, пов'язане з необхідністю вийти в туалет і т. п.Частотабуйована лексика є ненормативною.Власні назви — це індивідуальні назви, що виділяють предмет з однотипного ряду.Власні назви служать для виділення названого ними об'єкта з низки подібних, для його індивідуалізації та ідентифікації. До них належать антропоніми (імена людей), топоніми (географічні назви),теоніми (назви божеств), зооніми (клички тварин), астро-німи (назви небесних тіл),космоніми (назви зон космічного простору і сузір'їв), хрононіми (назви відрізків часу, пов'язані з історичними подіями), ідеоніми (назви об'єктівдуховної культури), хрематоніми (назви об'єктів матеріальної культури) та ін. Усі ці назви вивчаються спеціальною наукою ономастикою (від гр. onomastike "майстерність давати імена").