Культу́ра мо́влення — це дотримання сталих мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, невимушене, цілеспрямоване, майстерне вживання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення — процес добору й вживання засобів мови для порозуміння з іншими членами певної мовної громади. Мовлення є форма існування живої мови, у мовленні мова функціонує, перебуваючи в постійному розвиткові. Мова й мовлення нерозривно пов'язані. Мовлення існує на засадах певної мови, а мова розкриває себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення — явище загальне; вона належить усім, хто нею послуговується. Мовлення ж щодо мови — часткове, окреме, індивідуальне. Та без щоденного вжитку на всіх вікових і суспільних рівнях, повсякденного розвою форм та спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення.

Культура спілкування

Добираючи ті чи інші мовні засоби, слід дотримуватися загальних етичних правил й орієнтуватися також і на позамовні чинники, досліджуючи їх як єдине ціле. Серед цих чинників провідними є суспільна царина й мета спілкування в реальних ситуаціях.

Оскільки мова є універсальний засіб спілкування, нагромаджування й передавання інформації, навчання, виховання та формування внутрішнього світу, вона немислима без належної культури мовлення.

Отже, культура мовлення — це сукупність таких якостей, які найліпше впливають на адресата з урахуванням реальної ситуації, поставлених мети й завдань. До них належать: точність, зрозумілість, чистота мови, багатство й розмаїтність, виразність, правильність. Кожен, хто бажає поліпшити свою культуру мовлення, має розуміти, що таке національна мова, у яких формах вона існує, яка різниця між книжною та розмовною мовами, що таке функційні стилі мовлення, чому в мові існують фонетичні, лексичні, морфологічні, синтаксичні варіанти, що таке мовна норма, опанувати й розрізняти навички добору й уживання мовних засобів у процесі діяльності, оволодівати нормами літературної мови, її багатствами.

Культура поведінки, культура мовлення і культура спілкування в житті найчастіше виступають у єдності. Культура спілкування є складовою частиною культури людини в цілому і безпосереднім модулятором людських стосунків. Стан моральної та психологічної культури спілкування в суспільстві відчутно впливає на стан економічного й політичного розвитку держави, духовність її громадян і їх національну свідомість. Культура спілкування формується багатьма поколіннями. Суспільство у цілому й кожний його член зокрема мають прагнути до того, щоб не лише зберегти, а і примножити духовний спадок попередників.

Живомовний етикет

Під живомовним етикетом розуміють розроблені правила мовної поведінки, систему живомовних формул спілкування. Знання правил мовного етикету, їх дотримування дає змогу людині почувати себе впевнено й невимушено, не відчувати незручностей через огріхи й непоправні дії, оминути кепкування з боку інших.

Безумовно, самі знання не забезпечать культури спілкування, якщо їх не будуть використовувати належним чином. Для того щоб спілкування було вдалим, слід мати відповідні вміння. Їх набувають із досвідом, за допомогою певних вправ. Для того щоб контакт був по-справжньому глибоким, особистість, крім знань про спілкування, певних навичок і вмінь, мусить мати ще й відповідну комунікативну настанову на спілкування. До того ж, не просто настанову щодо налагоджування контакту, а — на особу як на загальнолюдську цінність. Тоді цей контакт стане олюдненим і спілкування вестиметься на високому рівні...

Носії літературної мови

Культура мови бере початок із самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймають їхню мову в різних суспільних сферах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов'язана із соціологією і психологією не лише у сенсі напрацювання моделей ідеалів мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості.

А ось як подає визначення поняття «культура мови» словник мовознавчих термінів: культура мови — це ступінь відповідності нормам орфоепії, слововживання та іншим установленим для даної мови; здатність наслідувати ліпші зразки у власному індивідуальному мовленні. Таким чином, блискуче володіння мовою, її нормами у процесі живомовної практики людини й розкриває її культуру мовлення. Мовлення вбирає в себе реальне говоріння, що триває в часі й розкривається у звуковій (включно із внутрішнім проговорюванням) або письмовій формі. Але опанувати літературні канони вимови й дотримувати їх набагато складніше й важче, ніж навчитися безпомилково писати. Фундаментальними причинами низької культури усного мовлення є порушування системи вимог, регламентування, значний вплив суржику й недостатнє знання засад літературної вимови. Ще з прадавніх часів уміння правильно говорити вважалося невід'ємною частиною виховання. У перших навчальних закладах Давньої Греції ораторське мистецтво вважали однією з семи головних наук.

«Заговори, щоб я тебе побачив. »

Сократ. Вислів Сократа промовисто свідчить про те, яке місце мовленню надавали елліни.

«Птаха пізнають по пір'ю, а людину по мові.» Українська народна мудрість.

Справжньому спеціалістові властива широта світосприйняття, знання історії свого народу, розуміння проблем сьогодення, виразна громадянська позиція, оскільки інтереси будь-якого професіонала, якщо він людина інтелігентна, не вдовольняються вузькими фаховими рамцями.

Тільки взявши за основу процес спілкування й постійного навчання, можна сформувати не тільки пізнавальні дії, а й систему стосунків, спілкування в цілому, живомовну культуру молодого майстра будь-якої галузі.

Література

(укр.) Микола Зубков Сучасне ділове мовлення. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2007.

Лікування – це мистецтво використання слова.

Лікування для медика завжди залишатиметься мистецтвом. І як мистецтво, вимагатиме від нього розвиненої уяви, інтуїції, гармонії розуму і серця. Ці якості допомагають обрати оптимальний шлях ліку­вання, його стратегію й тактику. Слово лікаря є свід­ченням його милосердя, чуйності, загальної культури й освіченості. Слово «врач» з'явилося в мові слов'ян в XI ст. і пов'язане з дієсловом «врать» у значенні «заговаривать, уговорить, говорить». Звідси тлума­чення слова «врач» як «утешителя, человека, умеющего заговаривать, действовать силой слова».

У медицині термін «анальгезія» означає симптом важкого захворювання, коли втрачається здатність відчувати біль. Не треба бути фахівцем, щоб зрозуміти, як важко встановити в такому разі діагноз, а відтак своєчасно допомогти людині. Мистецтво слова проти­стоїть втраті здатності до співпереживання, сприй­няття болю чужого як свого. Тому мав рацію О.Герцен, коли писав: «Література не лікар, а біль». Саме зав­дяки літературі, мистецтву нині, в умовах комерціалі­зації буття, можна якоюсь мірою запобігти духовній деформації та моральній деградації особистості. Зна­чення мистецтва слова в медицині розуміли ще в середні віки, коли гуманітарна освіта була для лікаря своєрідним допуском до практичної роботи. Він повинен у своїй роботі керуватися принципом: лікувати людину, а не хворобу. Слово лікаря, як і письменника, покликане повернути тому, хто потре­бує, втрачену гармонію з оточуючим світом. При цьому в медицині виходять з поняття «норма», а в мистецтві — «міра». Література більш орієнтована на хвороби суспільства, а медицина — на його оздо­ровлення через зцілення окремої особистості. Мистецтво слова має унікальні цілющі, пізнавальні, виховні можливості. Сфера його вжитку практично безмежна, оскільки воно не пов'язане з жодним конкретним органом відчуття, як скажімо, музика чи живопис. У цьому сенсі слово — дійсно «найпластичніший матеріал» (Регель). Воно здатне викликати і прямі образи, й асоціації, що відновлюють у пам'яті давно пережите. Скажімо, досить вимовити слово «хірургія», щоб у більшості людей виникло відчуття, схоже на біль.

Культура мовлення лікаря – успіх у лікуванні.

Фахова мова медика — це діалоги фармацевта з покупцем в аптеці або лікаря з хворим у поліклініці чи лікарні, написання різних довідок, протоколу операції, історії хвороби чи реферату. Обов'язковим для будь-якої фахової мови є вживання специфічних термінів високого рівня стандартизації, зваженість і точність формулювань, І цілком природно, що саме терміни перебувають у центрі уваги, коли йдеться про опанування фахової мови. Однак і загальновживана лексика у фаховій мові зазнає певних змін, окремі слова набувають нових значень або нових відтінків.

Слово за своїм змістовним багатством, узагальню-вальним значенням принципово відрізняється від умовних подразників першої сигнальної системи і є подразником другої сигнальної системи. Діапазон психічної і фізичної дії слова розширюється завдяки тембру, силі голосу, інтонації та швидкості його вимов­ляння. Напевне, саме тому Гете стверджував, що написане слово не більше, ніж сурогат слова сказаного. Найбільше вражає, запам'ятовується все те, що сприймається насамперед на рівні емоцій, почуттів. Необережне слово здатне спричинити задишку, кашель, серцебиття, підвищення артеріального тиску, з'яву холодного поту, відчуття нудоти тощо. Навпаки, слово зважене і своєчасно сказане надає впевненості в успіхові лікування, додає, як-то кажуть, життя до років, а не років до життя.

Працівників охорони здоров'я сьогодні цікавить реалізація наукового та розмовно-побутового стилів мовлення в повсякденних ситуаціях на роботі, у процесі навчання в медичному закладі або під час написання наукового тексту. Тому в посібнику мову викладено в її практичному, прагматичному аспекті. Інакше кажучи, йдеться переважно про її основну, комунікативну функцію.

Для повноцінного спілкування треба мати необ­хідний словниковий запас і вміти правильно будувати речення. Тому в книжці пропонуються не численні правила граматики, а найпоширеніші мовні конструк­ції. За їх допомогою можна оволодіти навичками автоматичного, підсвідомого словотворення, наголошу­вання слів. У мовній практиці це сприятиме дотри­манню усталених літературних норм, чого не гаран­тують лише знання правил, вміння теоретично відрізняти нормативні вислови від ненормативних. Узагалі, культура мовлення кожного носія мови зале­жить від свідомого ставлення до написаного і мовле­ного слова, від того, що називають «відчуттям слова». А воно показове для особистості художньо обдаро­ваної чи небайдужої до літератури. Можливо, тільки нахил до читання реально сприяє розвиткові «відчуття слова». Тобто бібліотерапія, про яку йшлося вище, і сприяє одужанню, і вчить бути вимогливим до своєї мови. Спеціальна лексика, зрозуміло, не може пов­ністю забезпечити потреби реального спілкування, зокрема, такі типи мовлення, як розповідь (повідомлен­ня про події), опис (словесне зображення предмета), роздум, міркування (доведення або пояснення чогось). Усі вони вимагають від мовця змістовності і точності, послідовності і доречності, багатства і виразності мови. А це означає, що тему виступу або статті слід розкрити з необхідною повнотою, водночас уникнувши всього, що заважає, відволікає від адекватного сприйняття основної думки. Тут у пригоді авторові стане план, що надасть викладу думок послідовності, взаємо­зв'язку. Враження буде зіпсоване, мети не буде досягнуто, коли лікар уживатиме однотипні речення, часто повторюватиме одні й ті самі слова або мова ряснітиме словами, що не несуть смислового наван­таження, стають «паразитами», «бур'яном».

Важливою вимогою до завершеного висловлювання є відповідність темі, змісту і стилю мовлення. Слід зважити при усному мовленні на зовнішні обставини, характер, настрій, стан співрозмовника, аудиторії, стежити за точністю висловлювання власної думки, власного ставлення, до предмета обговорення.

Однією з ознак культури мовлення є доречність. Мовні засоби мають відповідати ситуації спілкування, меті висловлювання. Скажімо, діалектизми і канцеляризми вживаються в художньому стилі для індивідуалі­зації персонажів. У науковому стилі такі слова недо­речні. Так само залежно від ситуації використовують слова-звертання: товаришу, пане, шановний Іване Степановичу, колего та ін.

Нині все більше громадян України починають послуговуватися державною мовою. І тому саме на часі подбати про культуру української мови. А вона вимагає від носія мови свідомого і послідовного дотримання мовних норм. Справедливе твердження: культура мовлення — не тільки показник якості воло­діння мовою, а й духовне обличчя людини. Мабуть, не буде перебільшенням сказати й таке: сьогодні це обличчя певною мірою втрачено. Найбільш типові помилки, пов'язані з порушенням орфоепічних, орфо­графічних, граматичних, лексичних норм, наводять на думку, що значна частина населення володіє не українською мовою, а так званим суржиком.

Що стосується фахової мови, то спеціалісти виділя­ють тут помилки двох типів. Одні пов'язані з впливом російської мови, інші — з прагненням будь-якою ціною «заукраїнізувати» українську термінологію. Це і спонукало авторів посібника навести найважливіші правила української мови в стислій і наочній формі таблиць.

В. Скуратівський слушно зауважив, що «одним із суттєвих показників людської шляхетності є культура мовлення — поняття не тільки лінгвістичне, а й психо­логічне, естетичне та етичне». Мовленнєвий етикет (ширше — етико-психологічні основи спілкування) становить те підґрунтя, на якому тільки й можливе професійне формування лікаря. Усі його зусилля допомогти пацієнтові може звести нанівець нечемне, фамільярне привітання, грубість, неуважність, нетак­товність, проявлені під час опитування. Спілкування лікаря з хворим — це бесіда обопільно зацікавлених людей, мета яких перемогти недугу. Вона вимагає від медика певних зусиль, нервових витрат, щоб залиша­тися доброзичливим, невимушеним, терпимим. Усе це, в свою чергу, необхідно для подолання в бесіді з паці­єнтом цілком природної його тривожності, дратівли­вості, виснаженості. Майже завжди соматична хвороба супроводжується страхом, переживаннями, очікуван­нями, які здатні спричинити стресовий, депресивний стан. Хворого можуть відштовхнути, налякати навіть темп, висота звучання голосу, інтонація, яку іноді називають душею слова. Інтонація може змінити зміст одного і того ж слова. Воно може підбадьорити, стати «щитом і бальзамом для ран», і навпаки, знищити, перекреслити всі сподівання. Причому інтонація мов­лення лікаря, так само, як і актора, повинна узгоджу­ватися з його виразом обличчя, жестами. Для пацієнта все це є джерелом інформації, яку він потім прискіп­ливо аналізує, щоб винести вирок: довіряти чи ні.

Свідченням культури мовлення є також логічний наголос. «Наголос, — писав К. С. Станіславський, — вказівний палець, що відмічає головне у фразі чи в тексті! У слові, що виділяється, прихована душа, внутрішня сутність, основні моменти підтексту . Наголос — це любовне або злісне, поважне або пре­зирливе, відкрите або хитре, двозначне, саркастичне виділення наголошеного складу чи слова».

Рідна мова — це найособистіша і найглибша сфера обстоювання свого, «я», коли воно є, своєї особистої і національної гідності. (і. Дзю6а)

Важливим компонентом ділового спілкування є етика мовлення. Недаремно один мудрий філософ сказав: «Заговори, щоб я тебе побачив». Вислів віками не втрачає своєї актуальності. Адже від того, якими лексичними засобами володіє мовець, яку має інтонацію, вимову, як послуговується жестами, емоціями — залежить рівень його освіченості й культури.

Виховану людину завжди вирізняє ввічливість, привітність, доброзичливість, тактовність, стриманість, повага до співрозмовника, здатність до співчуття та розуміння оточуючих. І особливу роль у цьому відіграє слово: вчасне, доречне, вагоме, переконливе.

Вміння володіти словом — велика майстерність.

Не секрет, що не завжди на належному рівні ведуться ділові переговори, виступи перед співробітниками чи незнайомою аудиторією. І, на жаль, частково огріхи припадають на невдало підібрані й сказані слова. Наприклад, доповідачі, лектори у своїх виступах часто вживають російські слова в українському варіанті або ж навпаки, тобто калькують їх. Насичують свою мову просторіччям, територіальними діалектами, нехтують вимовою, а іноді й роблять це навмисне, мовляв, для «кращого ефекту», але досягається зворотній. .

Часто можна почути, як через мовознавчу некомпетентність порушується граматична й лексична структура слів. Нерідко виступаючі говорять:

лекція (замість) лекція

тема (замість) тема

проблема (замість) проблема

навєрно (замість) мабуть

конєшно, канечно (замість) звичайно

невздовзі (замість) невдовзі

пойнятно (замість) зрозуміло

поощряє (замість) заохочує

Европа (замість) Європа

сольоний (замість) солоний

тута (замість) тут

український (замість) український і т. д.

Не завжди розрізняється й логічна структура слів. Наприклад: прошу (будь ласка) і прошу (звертаюся з проханням), шкода (про жалість, втрати, збитки) і шкода (даремно, не варто).

Трапляється, що не точно коментується значення і вживання паронімів. Наприклад: відігравати (роль), грати (на чомусь) і ґрати (конструкція).

З'явилась проблема і у використанні букви ґ. Дехто намагається вживати її взагалі замість г. У випадках сумніву слід звернутися до українського правопису.

Іноді мовці у виступах використовують книжні слова, різні граматичні звороти, маловідому термінологію. Така мова не сприймається слухачами, стомлює їх, створює дискомфорт і свідчить про низький рівень виступаючого.

Бувають випадки, коли доповідач чи лектор нав'язливо звертається до слухачів «Вам зрозуміло?», «Вам ясно?». Запитання такого типу свідчать, що виступаючий недооцінює слухачів і цим ображає їх.

Отже, аби не траплялося подібних ситуацій, потрібно скористатися загальноприйнятими нормами ділового етикету.

Мова виступу, доповіді, лекції має бути бездоганною, простою, зрозумілою широкому колу слухачів. Слід уникати іншомовних слів, якщо є українські відповідники; сполучників типу: тому що; через те, що; у зв'яжу з тим, що; враховуючи те, що; з огляду того, що; зважаючи на те, що; так, як; про те, що і т. д.

Важливим є також правильне й доречне використання вставних слів і виразів, обережне послуговування крилатими словами та іншими фразеологізмами. Тут треба враховувати професіональний і віковий контингент слухачів.

Для ефективності ділових взаємин варто зорієнтуватися не лише в собі, айв тих, хто оточує, виробити свою манеру спілкування. Спілкуючись, треба триматися скромно й впевнено. Належить подбати й про атмосферу приязності, товариськості, вільного й рівноправного обміну думками. Необхідно передбачати і враховувати реакцію слухачів.

Доповідач повинен говорити чітко, переконливо, не поспішаючи, в ході мовлення змінювати інтонацію, щоб мова не була монотонною. Буває й так, що спілкуючись, співрозмовники не завжди розуміють один одного. Не слід забувати, що в будь-якій ситуації можна дійти згоди. Запорукою успіху в цьому є взаємодовір'я.

Отже, уважне, дбайливе ставлення до мови є зовнішньою ознакою мовного етикету.

Термінологізація української мови.

Можна вважати вже доведеним і загально визнаним, що упорядкування, унормування, кодифікація і уніфікація української термінології належить до державотворчих процесів, бо очевидним є те, що безповоротний процес українського державотворення диктує такі потреби національного життя, які сприяли би утвердженню його престижу в усьому світі. До такої ділянки належить і наукова мова, у тому числі розвиток термінології. У складних державотворчих процесах до десятиліття Незалежності України ми прийшли з вагомими здобутками у розвитку термінологічних систем, а як наслідок цього – до розвитку власної термінологічної лексикографії.

Інтелект українського народу, зрештою, здавна, навіть тоді, коли колонізатори переслідували українську мову та культуру, схильний був творити словники (і чи лише їх!). Авторам минулого не раз вдавалося обходити цензуру і словникові видання ставали для українців своєрідними маніфестами – зберігали мову народу, доводили, що українська мова не бідніша від інших європейських, сприяли духовному відродженню української нації, утверджували національну самобутність.

У сьогоднішніх умовах українська національна термінологія та термінографія як одна із державотворчих ланок продовжує цю властивість української нації, і, ніби випущена з клітки пташка, почала напружено набирати злету, наполегливо розвиватися. Цьому посприяло перш за все те, що віками гноблена і переслідувана українська мова визнана Конституцією України державною. Сам факт, що протягом десятиліття Незалежності України вийшло 466 словників лише термінологічного типу з різноманітних галузей знань, виробництва, культури говорить сам за себе. А хіба не вражаючим є те, що на третьому році Незалежності, тобто 1993, вийшло 78 термінологічних словників різних типів, 1994 – 57, 1995 – 53, 1996 – 50, 1997 – 60, а в 2000 – 59? (Для порівняння: в УРСР за 42 роки – 1948–1990 – вийшло 107 подібних праць). Поява таких праць – це вияв патріотичного ентузіазму самих авторів, свідчення великої працездатності цих людей, бажання усталити українські термінологічні системи, забезпечити українській мові якнайширші сфери розвитку в Україні та у світовому просторі в галузях міжнародних відносин, політики, торгівлі, економіки, освіти та культури. Про здобутки української термінології та термінографії останніми часами не раз писалося, про них буде мова і на цій конференції, тому тут не будемо цих успіхів детально аналізувати. Варто лише відзначити, що важливим досягненням розвитку термінологічної справи є активне опрацювання теоретичних проблем, висвітлення такої проблеми, як теормінознавство, проведення різноманітних термінологічних конференцій, які відбуваються почергово в Києві, Львові, Чернівцях, до яких належить і наша вже 8 МНК. На Україні утворилися центри, де розробляється питання термінології та видаються термінологічні словники.

Аналіз здобутків сучасної української термінології та термінографії дає змогу побачити і певні її недоопрацювання, недовершеність, навіть хиби. З метою подальшого успішного розвитку цих систем задумаймося над причинами такого стану.

Однією із причин, що стоїть на перешкоді української термінологічної справи на національній основі, є відсутність підтримки не лише наукової, а й української мови в цілому з боку владних структур і багатьох урядовців, які нехтують державною мовою, матеріально і духовно не підтримують її, не надають їй належного захисту, що, за словами митрополита УГКЦ Любомира Гузара, “може, найвиразніше показує слабкість і непослідовність нашої влади” щодо української мови. З цієї причини випливає низка інших.

Хоча в наш час термінологічними і термінографічними проблемами займається багато наукових установ, кафедр різних навчальних закладів Києва, Львова, Чернівець, Харкова, але ні одна з них не має бажання підпорядкуватися іншій, хоч ці проблеми обговорюються на десятках різних конференцій, наша біда в тому, що термінологічні системи розвиваються стихійно на ентузіазмі людей, відданих цій справі. На Україні для підтримки життєдіяльних процесів термінології бракує такої наукової інституції, як Інституту наукової мови, що існував колись в Києві, який був би арбітром у цій справі та рішення якого не підлягали би дискусії.

Саме через відсутність цього корегувального центру маємо в сучасній терміносистемах та термінологічних словниках величезну нестабільність у номінуванні одного і того ж поняття. Це дуже яскраво довели Б.Рицар та Р.Рожанківський.

Висновки.

Причиною нестабільності розвитку української термінології та термінографії був і, на жаль, часто залишається, факт певної, а інколи навіть дуже великої, залежності українських термінологічних систем від російської термінологічної основи. Усі ми це усвідомлюємо і говоримо про це в своїх теоретичних мірковуваннях. У багатьох випадках є намагання позбуватися калькування російських термінів, але поки що вирватися з цих обіймів не вдається, бо багато навчальної літератури, посібників, виробничих процесів є російськими, бо в багатьох навчальних закладах навчаємося за допомогою цих перекручених термінів.

Термінографічну роботу здійснювано і за межами України. У повоєнний час українська діаспора досягла вагомих здобутків у термінографії, консолідувавши свої зусилля в Українському Термінологічному Центрі в Америці (УТЦА), Товаристві Українських Інженерів Америки (ТУІА), Термінологічній комісії НТШ, Науково- Дослідчому Товаристві Української Термінології. Різнобічна діяльність термінологічних організацій – проведення конференцій, видання діаспорних журналів (“Свобода”, “Рідна школа”) створили наукове, мовне середовище, в якому функціювала українська термінологія. До найцікавіших лексикографічних праць української діаспори можна віднести словники П.Штепи “Знадібки до словника чужословів” (Торонто, 1967), “Словник чужослів” (Торонто, 1977).

Список використаної літератури.

1. Лабенко О. Розвиток критичного мислення в середніх загальноосвітніх закладах // Рідна школа. – №4. – 2001. – С. 68-70.

2. Зубков М. Сучасна українська ділова мова. 2-ге видання, доповнене. Х.: Торгін. 2002 – 448 с.

Тлумачним словником називають такий, головним завданням якого є тлумачення значень слів (і фразеологізмів) будь-якої мови засобами самого цієї мови. Тлумачення дається за допомогою логічного визначення концептуального значення (наприклад, нагрітися - нагрітися до дуже високої температури; рекордсмен - спортсмен, який встановив рекорд), за допомогою підбору синонімів (настирливий - докучливий, нав'язливий) або у формі вказівки на граматичне відношення до іншого слову (прикривання- дія за значенням дієслів прикривати і прикриватися). У деяких тлумачних словниках значення слів розкриваються в потрібних випадках за допомогою малюнків. Емоційні, експресивні і стилістичні конотації вказуються за допомогою спеціальних послід («неодобр.», «Презр.», «Шутл.», «Ірон.», «Книжн.», «Разг.» І т. п.). Окремі значення в міру потреби і можливості (в залежності від обсягу словника) ілюструються прикладами - типовими поєднаннями, в яких бере участь дане слово (наприклад, праска розжарився, атмосфера загострилася - де дієслово виступає вже в переносному значенні: "стала напруженою"), або ж (особливо в словниках більшого обсягу) цитатами з авторитетних письменників. Як правило, тлумачні словники дають також граматичну характеристику слова, вказуючи за допомогою спеціальних послід на частину промови, граматичний рід іменника, вид дієслова і т. д. і приводячи в потрібних випадках окрім «представницької», або «словникової», і деякі інші граматичні форми даного слова. У тій чи іншій мірі вказується і вимова слова (наприклад, у російських тлумачних словниках - наголос), іноді повідомляються і різні інші, додаткові відомості.

Зазвичай тлумачні словники є словниками сучасної літературної мови. Деякі з них носять строго нормативний характер, тобто відбирають тільки факти, які повністю відповідають літературній нормі, рекомендують ці факти як єдино «правильні» і відсікають все, що хоча б трохи відхиляється у бік просторіччя. Типовим прикладом може служити академічний словник французької мови (Dictionnaire de I'Academie Franзaise). Для багатьох інших тлумачних словників характерно більш широке розуміння літературної мови і, відповідно, включення до словника розмовної і навіть просторічної лексики (крім лише вузько-обласних, діалектних, вузькопрофесійних і суто арготіческіх елементів). До цього типу належать обидва останніх академічних словника російської мови - 17-томний «Словник сучасної російської літературної мови» Академії наук СРСР (1950-1965) і 4-томний «Словник російської мови» (1957-1961), а також однотомний «Словник російської мови »С. І. Ожегова (9-е испр. і доп. видання під ред. Н. Ю. Шведової 1972 р.), який дуже корисний для практичних цілей, і більш ранній« Тлумачний словник російської мови »колективу авторів під ред . Д. Н. Ушакова (4 томи, 1935-1940). Особливе значення для російської лексикографії має, звичайно, 17-томний академічний «Словник сучасної російської літературної мови». Він включає більше 120 тис. слів. У 1970 р. він відзначений Ленінською премією.

Інший характер носить знаменитий, не раз перевидавався «Тлумачний словник живої великоруської мови» В. І. Даля (4 томи, перше вид. 1863-1866 рр..), В достатку включає обласну та діалектну лексику середини 19 століття і щодо повноти охоплення цієї лексики і великої кількості народних виразів досі неперевершений. Він включає близько 200 тис. слів літературної мови та діалектів. З 1965 р. почав виходити «Словник російських народних говорів» під редакцією Ф. П. Філіна, в якому представлені діалектна лексика і фразеологія всіх російських говірок 19-20 століть.

Головне завдання тлумачного словника - витлумачити значення слів та їх застосування в мові, відмежувати правильне від неправильного, показати зв'язок слів зі стилями мови, дати читачеві відомості про особливості відмінкових, родових, заставних, видових та інших граматичних форм слова; попутно вказується, як слова пишуться і вимовляються.

Тлумачні словники, як правило (але не завжди), виявляються і нормативними, тобто пояснюють слова відповідно до вимог літературно-мовних норм (норма стосовно мови - це завчена за участю літератури і прийняте суспільством як обов'язкового правило, що регулює застосування слова в мові, його написання, вимова і наголос). Так, всі перераховані тлумачні словники російської мови - нормативні, за винятком «Тлумачного словника живої великоруської мови» В.І. Даля.

Тлумачних словників протистоять перекладні, найчастіше двомовні (скажімо, російсько-англійський та англо-російський), а іноді багатомовні. У перекладних словниках замість тлумачення значень на тому ж мовою даються переклади цих значень на іншу мову, наприклад, нагрітися - Become heated, настирливий - importunate, troublesom. У залежності від того, призначений чи словник як посібник. при читанні (слухання) тексту чужою мовою, або як допомога при перекладі з рідної мови на чужій, його бажано будувати по-різному. Так, російсько-англійський словник для англійців може давати менше відомостей в «правою» (тобто англійською) частини, ніж їх дає російсько-англійський словник, призначений для росіян. Наприклад, перекладаючи російське звернення, словник для англійців може просто перерахувати всі можливі англійські еквіваленти (address, appeal; conversion; treatment, circulation і т. д.), так як англійцю відомі смислові відмінності між цими англійськими словами; в словнику ж для російських доведеться вказати, що address і appeal це "звернення до ...', причому appeal це" звернення "у смисле'прізив '; що conversion це' навернення 'і т. п., що treatment це "звернення з ...', 'обходження з ким-небудь', a circulation 'обіг товарів, грошей і т. п.'; крім того, доведеться вказати, з якими приводами вживаються ці англійські іменники, навіть вказати місце наголосу ( address і т. п.), тобто забезпечити англійські еквіваленти багатьма роз'ясненнями, які допоможуть правильно спожити їх, переводячи текст зі словом поводження з рідної російської мови на іноземну англійська. Ясно, що в англо-російській словнику картина відповідно зміниться. У словнику, розрахованому на росіян, російська частина буде менш докладної, але в словнику, призначеному для англійців, доведеться докладно вказувати відмінності в значеннях і у вживанні російських еквівалентів, забезпечувати їх граматичними позначками, вказувати наголос і т. д. Хороший перекладний словник повинен містити також стилістичні послід і особливо відзначати випадки, коли переводить еквівалент є неточним у стилістичному відношенні. Переклад слів завжди представляє велику трудність, тому що обсяг значення слова в різних мовах часто не збігається, переносні значення в кожній мові розвивається по-своєму. Так, у російській сон означає і «сон» (стан сну) і «сновидіння», а в чеському першому відповідає spanek, а другому - sen, аналогічно в англійському розрізняють sleep і dream, slumber; в німецькому Schlaf і Traum. Навпаки, важливе для російської мови відмінність дієслів йти і їхати не отримає відображення в перекладі на болгарську мову, де буде спільний дієслово Іда, ідвам, і французький, де arriver - і йти, і їхати і т.п.

Перекладні словники можуть бути двомовними (російсько-французький, англо-російський і т.п.) і багатомовними. До останніх відноситься складений А. і В. Попова «Словник на семи мовах (французько-німецько-англійсько-італійсько-іспансько-португальсько-голладско-російська)», що вийшов в світ в 1902 р. Теоретичне і практичне значення подібних словників досить невелика. Значно важливіше багатомовні спеціальні словники, дають переклад будь-якої галузевої термінології на ряд мов, наприклад, випущений в Росії в 1881 р. «Кишеньковий російсько-англійсько-французько-італійсько-датський і норвезько-латиський морський словник». Останнім часом досить широкого поширення набули короткі багатомовні словники з підбором найбільш уживаних слів і виразів. Прикладом може бути «Слов'янський розмовник», випущений в Софії в 1961 р.. У ньому наведено привітання («Здрастуйте!» І под.), Застереження («Бережіться!»), Слова для розмови на побутові теми в гостях, в магазині, на пошті і т.д. російською, сербохорватської, болгарською, польською і чеською мовами. Багатомовні словники можуть мати різну цільову установку. Так, в 18 і початку 19 століття були поширені «каталоги мов», де до цього слову підбиралися всі відомі переклади на будь-які мови, пізніше цей тип став більш вузьким і практичним, об'єднуючи переклади або на групу споріднених мов, або на групу мов однієї географічної місцевості на допомогу туризму і подорожей.

До загальних словників ми віднесемо також словники, розглядають (в принципі) всю лексику, але під яким-небудь специфічним кутом зору. Такі, зокрема, словотворчі (дериваційні) словники, що вказують членування слів на складові їхні елементи, тобто дають довідки про морфологічному складі слова. Прикладом може служити «Шкільний словотвірний словник» З.А. Потихи (1964р.). А далі етимологічні словники (однієї мови або групи споріднених мов), що містять відомості про походження та первісної мотивації слів. Короткі етимологічні словники звичайно обмежуються приведенням для кожного слова однієї етимології, що вважалася автору словника найбільш вірогідною. У більш великих і солідних словниках, як правило, наводяться відповідності в родинних мовах і викладаються «контроверзи», тобто суперечки учених, що стосуються етимології тих чи інших слів, даються стислі зведення запропонованих гіпотез і їх критична оцінка. У етимологічні словники прийнято включати слова, етимологія яких залишається неясною (у цих випадках так і вказують: «неясно»). Похідні і складні слова, мотивування яких очевидна, або зовсім не включаються до етимологічний словник, або основні з них перераховуються для ілюстрації словотворчої активності виробляє слова, або в тих випадках, коли в похідних відображені зв'язку з якимось більш старими значеннями, втраченими виконує словом . Прикладом етимологічних словників можуть служити «Етимологічний словник російської мови» А. Преображенського, «Russisches etymologisches Wцrterbuch» М. Фасмера, який з 1966 р. почав виходити в російській перекладі. Для практичних цілей може бути корисний що вийшов у 1961 р. «Короткий етимологічний словник російської мови» Н.М. Шанського, В.В. Іванова та Т.В. Шанской.

Від етимологічних словників слід відрізняти історичні словники, які, у свою чергу, представлені двома різновидами. У деяких з них ставиться мета - простежити еволюцію кожного слова і його окремих значень протягом письмово засвідченої історії відповідної мови, зазвичай аж до сучасності (або якогось відрізка цієї історії, теж аж до сьогодення). Прикладами словників цього можуть служити «великий Оксфордський словник» англійської мови, німецькі словники - розпочатий братами Грімм і словник Г. Пауля, великий словник Шведської академії і деякі інші. До другого різновиду історичних словників слід віднести словники стародавніх періодів історії відповідної мови, наприклад «Матеріали для словника давньоруської мови» (у трьох томах) філолога та етнографа Змін. Ів. Срезневського, виданий у 1893-1903гг., А доповнення до нього в 1912 р., а також словники окремих письменників минулого (в тому числі і недавнього минулого) і навіть окремих пам'яток.

Попередниками історичних словників були азбуковнікі, лексикони і так звані прітекстовие словники: вони містилися прямо при текстах і в них пояснювалися слова тільки конкретного даного тексту. Сутність історичного словника Л. В. Щерба свого часу охарактеризував так: «Історичним у повному розумінні цього терміна було б такий словник, який давав би історію всіх слів протягом певного часу, причому вказувалося не тільки виникнення нових слів і нових значень, але і їх відмирання, а також їх видозміну ».

Знайомство з історичними (як і з етимологічними) словниками дозволяє з'ясувати історію слів і виразів сучасної мови, заглянути в їх «біографію». Так, наприклад, відкривши словник І. І. Срезневського, можна дізнатися, що такі однокореневі і близькі за значенням сучасні слова, як працівник, робітник, робоча (про особу), сходять до слова раб, зазнавши тривалу еволюцію у своїх значеннях. Тепер колишня зв'язок зі словом раб цих та інших однокореневих слів ніким безпосередньо не усвідомлюється, наприклад: робота - рабство, неволя ... (Т. 3, с. 2 зазначеного словника); работат, працюю - перебувати в рабстві, в неволі ... (Т. 3, с. 4); работ'нік' - раб, невільник ... (Т. 3, с. 5); работ'ніца - служниця, раба ...; работ'ний - що відноситься до рабства ...; раб - слуга, невільник ... (Т. 3, с. 5) і т. д. Ці та інші слова з таким же коренем забезпечені прикладами з давніх пам'яток писемності.

Інший різновид історичного словника - це словник письменника. Словник письменника або окремого пам'ятника повинен бути вичерпним, тобто повинен а) включати абсолютно всі слова, вжиті в творах (також у збережених листах і т. д.) даного письменника і б) вказувати всі зустрілися форми цих слів. Зазвичай такий словник не тільки ілюструє цитатами з тексту всі виділені значення і відтінки значень, але й дає «адреси» всіх випадків вживання слова (наприклад, тому, сторінку, рядок для кожного випадку вживання). Якщо подібним чином будується словник не одного письменника, а цілого періоду в історії мови, такий словник виявляється вичерпним для цього періоду, або так званим «тезаурусом». Гарним прикладом словника письменника може бути «Словник мови Пушкіна» (т.1-4, АН СРСР, М., 1956-1961), за кордоном створені словники Шекспіра, Гете та інших великих літераторів. Такі словники дуже потрібні науці для того, щоб можна було повніше і правильніше зрозуміти, як розвивається так звана мова художньої літератури, тобто той стиль загальної літературної мови, який обслуговує художня творчість, словесне мистецтво. Перш за все складаються словники за творами найбільш великих письменників і поетів, які мають національне значення у розвитку культури.