3. Взаємовідносини політики з іншими сферами суспільства.

Політика зазнає впливу різних факторів: соціальних, економічних та духовних процесів, моральних та правових систем і т. п. Марксизм вважає, що у взаємодії політики та економіки пріоритет належить економіці, бо лише глибинні економічні процеси можуть пояснити саму зміну політики, підвищення ролі тих чи інших політичних форм та ін. Політика є вторинною, похідною, бо тип політичного панування кінець кінцем визначається типом панівних економічних відносин. Зміни в політичній сфері й кінцевому рахунку пояснюються особливістю глибинних економічних процесів. У той же час марксизм не заперечує зворотного впливу політики. В демократичних суспільствах зв´язок політики з іншими сферами носить більш гнучкий характер, посилюється роль моральних, релігійних норм, методів самоорганізації економічного життя.

У перехідні періоди, під час наростання авторитарних тенденцій посилюється роль політичних методів регулювання соціальними процесами. При тоталітарних режимах політичні методи витісняють моральні, правові, економічні регулятори.

Існують й інші трактування співвідношення політики та інших факторів. Так, сучасний французький соціолог Р. Арон відстоює думку про те, що у взаємодії політики й економіки пріоритет належить політиці. Порівнюючи різні види індустріального та постіндустріального суспільства, він робить висновок, що їхні характерні риси залежать перш за все від політики.

Право як сукупність законів видається або санкціонується державою. Це знаряддя вияву та реалізації державної волі. Політика тісно пов´язана з правом. Його застосування забезпечується силою державного апарату. У свою чергу, держава не може існувати без права, бо лише у формі права воля держави набуває загальної обов´язкової форми. Можна сказати, що закони — це та мова, за допомогою якої держава формулює свої владні веління.

У міру того, як держава витісняє родову організацію, право в період розпаду первісно-общинного ладу постійно витісняє родові звичаї, замінюючи їх законами, що виражають інтереси правлячих структур.

Відношення до права, законності визначає особливості політичної орієнтації суспільства в цілому, тенденції розвитку методів, способів політичного управління.

Білет 7 (Білоброва)

1.Розвиток німецької соціології Німецька соціологія була «фрагментарною» з самого початку. Тріщина утворилася між Марксом (і його соратниками), який залишався лише на підступах до соціології, і титанами традиційної німецької соціології, Максом Вебером і Георгом Зіммелем.Однако хоча сама теорія Маркса вважалася неприйнятною, її ідеї так чи інакше знайшли своє місце в пануючому напрямку німецької соціології.

Розвиток соціології у Німеччині XIX ст. пов'язаний з діяльністю Л. фон Штейна (1815—1890). Його праця "Соціалізм та комунізм сучасної Франції" (1842) справила безперечний вплив на розвиток німецької соціологічної науки.

Другим в історичній шерензі німецьких соціологів є Ф. Тьонніс (1855—1936), автор книги "Спільнота та суспільство" (1887),

Тьонніс виходив з того, що соціологія поділяється на (1) (теоретичну) чисту, (2) прикладну та (3) емпіричну

Теоретична (чиста) соціологія займається загальними проблемами існування та розвитку культурних спільнот і суспільств. Прикладна соціологія, близька за духом до філософії історії, досліджує процеси соціального розвитку. Емпірична соціологія робить ставку на спостереження та використання статистичного методу у пізнанні соціальних явищ і процесів. Тьонніс — один із засновників Соціологічного товариства (1909) і його президент до 1933 року, коли нацисти розпустили це товариство.

Творець так званої формальної соціології Г. Зіммель (1858—1918) спробував вилучити із соціології історію. У подальшому він розробляв переважно проблеми філософії культури. Життя Зіммель розумів як процес творчого становлення людини. Цей процес не вичерпується раціональними засобами, які перебувають у розпорядженні людської особистості, а може бути осягнутий тільки за допомогою інтуїції. У працях з соціології кінця XIX ст. предметом соціології він оголосив форми соціальної взаємодії людей, які зберігаються за усіх змін конкретно-історичного змісту. Відповідно до цієї методологічної установки Зіммель аналізує такі соціальні форми, як договір, конфлікт, конкуренція, авторитет, підпорядкування тощо, тобто аналізує відносини, які виникають у малих соціальних групах.

В атмосфері розквіту експериментальної психології та становлення соціології як науки у Німеччині відбувалося формування "емпіричної соціології, (лапки у цьому випадку вказують на нетиповість цього різновиду соціології) відомого німецького соціолога, філософа та історика М. Вебера (1864—1920), науковий світогляд якого склався під сильним впливом неокантіанства. Спільно з Г. Рік-кертом (1863—1936) та В. Дільтеєм він розробив концепцію так званих ідеальних типів, яка Стала методологічним підґрунтям його "емпіричної соціології". Згідно з концепцією, "ідеальні типи" — це певні теоретичні схеми, які дають змогу впорядковувати емпіричний матеріал.

Праці Вебера відіграли велику роль у розвитку соціології. Він був одним із засновників Німецької соціологічної асоціації.