Білет № 14(Гуменна)

1. Різновиди неомарксистської теорії. Намагання переглянути і доповнити класичну марксистську теорію, пристосувати її до нових явищ суспільного життя беруть свій початок ще з 20-х років XX ст. Такі спроби дістали в соціальній науці назву "неомарксизму". Його засновниками вважають Дьєрдя Лукача (Югославія) і Антоніо Грамші (Італія). Саме їхні теоретичні розвідки започаткували "діалектико-гуманістичний", або, як його називають на Заході, "критичний" напрям у марксистській думці. До цього напряму, що переважно апелює до ранніх праць К. Маркса, до проблем відчуження, належать теоретики франкфуртської школи (Теодор Адорно, Юрген Хабермас), пов'язані з цією школою фрейдо-марксисти (Вільгельм Райх, Г. Маркузе, Е. Фромм), марксисти-екзистенціалісти (Жан Поль Сартр, Моріс Мерло-Понті), група "Праксис" і багато інших.

Другий напрям у неомарксизмі представлений марксистами-сцієнтистами. Його прибічники вважають марксистське вчення недостатньо науковим. Неомарксисти-сціентисти апелюють, як правило, до економічних праць зрілого К. Маркса, до його матеріалістичної гносеології та аналізу соціальних класів. Серед представників цього напряму слід назвати Луї Альтюссера (Франція) і його послідовників, а також течію аналітичного марксизму (Його ще називають "академічним марксизмом'1), прихильники якого прагнуть переформулювати категорії історичного матеріалізму на основі методів сучасної науки; моделювання, функціонального підходу, теорії ігор, структурації, модальної логіки тощо. Представниками цієї течії можна назвати соціального філософа Лоуренса Коєна (Велика Британія), соціологів Джона Блстера (Велика Британія) і Джона Ремера (США) та ін.

Західні неомарксисти, незважаючи на своє критичне ставлення до революційної доктрини К. Маркса, наголошують, що історія розвитку марксистської теорії була, як правило, позначена неодноразовими передбаченнями її неминучого краху. Проте після кожного смертного вироку вона відроджувалася в оновленому вигляді. Лише за останні 20—ЗО років популярність марксизму на Заході мала кілька злетів. У 60-ті роки це було пов'язано з розвитком руху протесту та інтересом ідеологів "нових лівих" до марксизму. У 70—80-ті роки відбувся ще один злет неомарксизму, який було названо "академічною марксистською субкультурою". Остання за часом модифікація пов'язана зі спробами вирішення нових проблем постіндустріального та інформаційного суспільства. Отже, марксизм привертав і, ймовірно, привертатиме до себе увагу, як тільки виникатиме необхідність теоретичної систематизації та пояснення нових явищ і процесів суспільного життя. Зрозуміло, тут йдеться не про примітизоване "марксистсько-ленінське" вчення, поширюване у Східній Європі за часів "соціалізму", а про започатковану Марксом традицію теоретизування, яка вирізняється своєю плюралістичністю, користується різноманітними методами і підходами.

Сучасні неомарксисти уточнюють і марксистське тлумачення матеріальних джерел соціально-політичних криз у суспільстві, а також розуміння способів подолання їх. Ю. Хабермас, наприклад, вважає, що зростання ролі держави в регулюванні економічних процесів, у плануванні виробництва й розподілу матеріальних благ істотно змінило економічні закономірності розвитку капіталізму, позбавивши його колишніх гострих економічних криз. У політичному плані ці зрушення дають змогу державі досягати класового компромісу в суспільстві у межах чинних буржуазно-демократичних структур. Звідси робиться висновок, що джерела криз та способи подолання їх змістилися зі сфери економіки та гострої класової боротьби в адміністративно-управлінську сферу.

Французькі неомарксисти Е. Лаклю та Ш. Мюфф намагаються з'ясувати, чи є обов'язковою залежність між становищем, яке посідає у виробничій сфері суспільства той чи інший клас, та його об'єктивними емансипаційними можливостями. Відповідь вони дають негативну, доводячи, що такої залежності сьогодні не існує. На цій підставі Е. Лаклю і Ш. Мюфф доходять висновку про необхідність створення нової теорії емансипації, яка б враховувала нові соціальні та культурні явища, процеси розшарування робітничого класу, виникнення маргінальних прошарків та нових соціальних рухів. Наполягаючи на тому, що сьогодні важко виокремити певний клас як провідну силу емансипації суспільства, Е. Лаклю і Ш. Мюфф закликають утворювати транс-соціально-класові, радикально-демократичні коаліції із представників різноманітних класів, маргінальних прошарків, яких об'єднує більш широка система демократичних цінностей, причому такі транссоціальні блоки мають бути вільні від будь-якого керівництва з боку одного класу або партії.

2. Методологічні підходи до аналізу культури.

Спочатку слово "культура" позначало обробку землі (від лат. agricultura — рільництво, землеробство). У цьому вихідному значенні воно увійшло до словника сільськогосподарських, біологічних та медичних наук (наприклад, культура бактерій, культура рослин тощо). У спорідненому значенні слово "культура" означає поліпшення та ушляхетнення ("оброблення" у розумінні виховання, освіти) людини. Нарешті, у третьому головному значенні це слово подано у філософських творах, де під культурою розуміють усе те, що не росте, не розвивається саме по собі, тобто від природи, а виникає завдяки праці людини. Цей поділ на "природу" та "культуру" став засадовим для поділу наук на природничі та гуманітарні.

Предтечею слова "культура" у мові людини Нового часу були слова "гуманізм" (від лат. humanus — людяний; світогляд, ґрунтований на принципах справедливості та людяності), "гуманітарний", створені у XVII—XVIII ст. Слово "гуманітарний" зазвичай використовували, коли йшлося про освічену людину, яка має широкі знання в галузі "вільних мистецтв" (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія та музика), а також володіє класичними мовами (грецька, латина тощо).

Ідея "гуманітарної культури" була важливим духовним орієнтиром в історичному житті європейського суспільства, оскільки, починаючи з доби Відродження, гуманітарна освіта відігравала значну роль у розвитку західного світу. Поява термінів "культура", а пізніше — "цивілізація" (від лат. civilis — громадянський, державний; рівень суспільного розвитку), ознаменувала кризу традиційного гуманізму з його ідеалом раціонально влаштованого енциклопедизму знань. Просвітники, які ввели до наукового вжитку термін "цивілізація", мали на увазі суспільство, що ґрунтується на засадах розуму та справедливості. У XIX ст. поняття "цивілізація" вживали для характеристики промислово та технічно розвиненого суспільства. На початку XX ст. відомий німецький культуролог О. Шпенглер запропонував розглядати цивілізацію як заключну стадію розвитку будь-якої культури. За його словами, головними ознаками цивілізації є: розвиток індустрії та техніки, деградація мистецтва та літератури, перетворення народів на безликі "маси".

Поняття "культура" вказувало не стільки на голову людини, наповнену різними знаннями, скільки на людську особистість як щось цілісне, як єдність чуттєвого та раціонального, істинного, морального та прекрасного. Проте воно все ще було обтяжене просвітницькими ілюзіями, проти яких виступив Ж.-Ж. Руссо (1712—1778) зі своєю критикою сучасної йому культури та цивілізації, протиставляючи їх чистоті звичаїв патріархальних народів. Фактично від цієї критики тягнуться нитки до шпенглерівського тлумачення культури та цивілізації.

У XIX ст. філософи запропонували розглядати культуру як прогресивний розвиток здібностей людини, передусім інтелектуальних. З розвитком етнографії культуру почали вивчати у контексті соціально-антропологічної проблематики, тим самим закладаючи фундамент для появи соціології культури як теоретичної частини соціальної антропології.

У сучасному західному суспільстві, де проблема виробництва відступає на другий план перед проблемою споживання та дозвілля, змінюється розуміння культури. За цих умов правомірно говорити про виробників та споживачів культури, а отже, й про економічну цінність культурних благ. Відповідно можна говорити про ринок та економіку культури.

Таким чином, соціологія культури, що формується у палких суперечках, має певну практичну цінність, пов'язану з підвищенням ефективності виробничої діяльності за допомогою відносно мінімальних витрат. Тому недооцінка таких напрямів дослідницької діяльності обтяжена збитками там, де їх можна було б легко уникнути.