Сапухін п. «Микола Гоголь – гість нашого краю»

Захоплюючись незрівнянним живописом геніальних творів безсмертного М. В. Гоголя, ми часто запитуємо: звідки ця дивовижна майстерність? В яких джерелах її початок?

«У мене, – говорив письменник, – тільки те виходило добре, що я брав з дійсності, з даних мені відомих».

Вичерпної відповіді на поставлені вище запитання ми не одержуємо з цього скромного визнання. А втім, творчий принцип неперевершеного реаліста світової літератури охарактеризовано цілком правильно.

В коло відомої Гоголю «дійсності» включені і «дані», пов’язані з Сумщиною. Своє відображення знайшли вони і в його творчості.

Згадайте хоча б те, як щедро змалював письменник у своїх творах географію нашого краю. В «Сорочинському ярмарку» подається класичний опис річки Псьол. В «Майській ночі» згадується місто Ромни, у «Втраченій грамоті» – Конотоп, в «Страшній помсті» – Глухів і т. д.

Відома примітка М. В. Гоголя до повісті «Вій»: «Уся ця повість, – зауважує письменник, – є народний переказ. Я ні в чому не хотів його змінювати й розповідаю майже з тією простотою, як чую».

Сюжет «Вія» справді має фольклорний характер і в значній мірі збігається з мотивом казки про Пантелеймона, яка була записана в колишньому Сумському повіті. Пантелеймон, подібно до Хоми Брута, три ночі передував біля труни покійниці – відьми і так само, як гоголівський бурсак, обводив навколо себе рятівне коло, яке захищало його від нечистої сили.

Таким було творче спілкування Гоголя з нашим краєм. Але у письменника були з Сумщиною і живі зв’язки. Він відвідував багато населених її пунктів, знав її людей, гостював у декого з них.

Ще під час навчання в Ніжинській гімназії вищих наук не раз доводилося йому проїжджати через Ромни, які ще з кінця 18 століття стали найбільшим центром гуртової торгівлі на Україні. але найкраще знав він Глухів. Відвідував Гоголь це місто в 1832, 1835, 1848, 1850 роках, коли їхав з Росії на Полтавщину і повертався звідти назад.

Влітку 1850 року Микола Васильович зупиняється в Глухові разом з близьким своїм приятелем, відомим вченим, професором М. О. Максимовичем, який пізніше, вже після смерті Гоголя, писав про це в своїй статті, надрукованій в 1854 році в журналі «Москвитянин»: «Я їхав з ним із Москви 13 червня 1850 року. Розлучився в Глухові 25 червня, пообіцявши побувати в нього в серпні. Я не спитався, де його Василівка, бо був переконаний, що вона знаходиться біля Миргорода».

Кілька днів М. В. Гоголь гостював у селі Сварково, нинішнього Шалигінського району. Це було наприкінці серпня 1848 року. Заманив його у Сварково товариш дитячих та юнацьких років Олексій Семенович Данилевський. Гоголь разом з ним вчився в ніжинській гімназії. А після її закінчення два нерозлучних друга разом вирушили до Петербурга влаштовувати там свою долю. Удвох їздили вони зі столиці відвідувати рідних у Миргородський повіт, удвох, не маючи для цього достатніх коштів, подорожували за кордон.

Немолодою вже людиною Данилевський одружився з дуже юною дівчиною надзвичайно щасливої вдачі – Уляною Григорівною Похвісневою, дочкою досить багатого поміщика села Ганнівки, як називалась тоді нинішня Веретенівка, Сумського району.

Дружина найближчого приятеля справила на Гоголя чудове враження. Є навіть твердження, що письменник увічнив її образ Уліньки, з якою він знайомить читачів у другій частині своїх «Мертвих душ».

Повернувшись 1848 році з-за кордону, Гоголь відвідав рідну Василівку і часто зустрічався з Данилевськими, які жили тоді недалеко від нього.

У кінці серпня Гоголь зібрався їхати до Москви. О. С. Данилевський зажадав розділити з ним подорож до села Сварково, де жив дядько Уляни Григорівни О. М. Маркович, відомий український фольклорист і щирий прихильник знаменитого автора «Вечорів» і «Миргорода». Гостинні господарі умовили письменника зупинитись на якийсь час у їх садибі. Дуже наполягав на цьому і Данилевський. Гоголь не відхилив запрошення і затримався на кілька днів у невеличкому українському селі колишнього Глухівського повіту.

Тут його дуже зацікавив щоденник предка господаря садиби – генерального підскарбія Якова Марковича. На той час щоденник не був ще опублікований, хоч і становив собою справді унікальний документ 18 сторіччя. Писався він день у день на протязі п’яти десятиліть – 1717 – 1767 рік.

У сварківському архіві Марковичів зберігалося багато інших цікавих для письменника історичних матеріалів, в тому числі й короткий літопис наказного гетьмана Павла Полуботка. Гоголь зі слів Данилевського давно знав про цей рідкісний архівний фонд. Тепер він дістав можливість ознайомитися з ним безпосередньо. Саме таким заняттям і присвятив він значну частину часу, проведеного в Сваркові.

Господар сварківської садиби Олександр Михайлович Маркович виявився освіченою людиною і дуже цікавим співрозмовником. Він був автором багатьох історичних статей і публікацій, спілкувався з широким колом діячів культури, та й сам не стояв осторонь гуманної громадської діяльності.

Доречно зауважити, що О. М. Маркович у 1852 році, тобто саме тоді, коли помер Гоголь, порушив перед царським урядом клопотання про звільнення сварківських селян від кріпацтва, але не одержав на це дозволу.

Від їхньої Клевені, що протікала повз старосвітську садибу Марковичів Гоголь вирушив у подальшу подорож – на Москву. О. С. Данилевський, попрощавшись з найближчим другом, повернувся на Миргородщину.

Останні 27 років свого життя він провів у маєтку своєї дружини в селі Ганнівці, під Сумами. Тут він написав свої спогади про Миколу Васильовича Гоголя. Тут він і помер у 1888 році.

До самої смерті зберігав у своїй пам’яті найменші подробиці, пов’язані з життям свого геніального друга і товариша. Послухати з його уст зворушливі спогади про живого Гоголя до Ганнівки приїжджали з Сум і з навколишніх сіл численні шанувальники великого російського письменника. Тут вони могли побачити листи, написані ним у різні періоди життя, його малюнки, його твори з дарчими авторськими написами і цілу галерею фотокарток та гравюр з гоголівською тематикою.

Це був ніби маленький меморіальний музей, ніби перший у нашому краї пам’ятник безсмертному Гоголю.

Сапухін П. Гоголь гість нашого краю // Ленінська правда. – 1957. – 9 березня. – С.4