7. Сучасні підходи до реабілітації злочинців.

У зв’язку з низькою ефективністю реалізації реабілітаційних програм у місцях позбавлення волі, в сучасний період ідея реабілітації поступово відроджується в іншій іпостасі, що передбачає не соціальну ізоляцію правопорушника, а його перебування в суспільстві. При цьому вважається за необхідне забезпечувати життєдіяльність правопорушника у суспільстві і паралельно розв’язувати соціальні проблеми, що свого часу підштовхнули людину на скоєння правопорушення. Головним аргументом на користь соціальної роботи з попередження правопорушень є можливість проведення значно більшої кількості реабілітаційних програм, ніж це можливо зробити в закритих закладах. Керівництво пенітенціарних департаментів у розвинутих країнах найбільшу увагу приділяє розробці превентивних стратегій в соціальній політиці: попередженню злочинності та впровадженню превентивних соціальних технологій.

Останнім часом почали з’являтися досить обгрунтовані докази на користь так званого просоціального моделювання, суть якого полягає у свідомому застосуванні спеціально розробленої стратегії для розвитку моральності підопічного. Соціальний працівник разом з клієнтом планують досягнення кількох дуже конкретних цілей, спрямованих на утримання правопорушника від спокуси вчинити злочин. Цей метод спонукає також соціального працівника заохочувати клієнта до досить високого ступеня рефлексії та стимулювати його самостійність і автономію при вирішенні життєвих питань. Соціальний працівник має діяти як позитивна рольова модель, тобто спонукати підопічного до наслідування: він має регулярно демонструвати повагу до клієнта, хвалити його за досягнення і уникати вербальної конфронтації.

Подібні програми намагаються підсилити шляхом впровадження пробаційних (випробувальних) технік, спрямованих на активне заохочення просоціальної поведінки.

Відомо, що підготувати засуджених до життя на волі в умовах в’язниці дуже складно через ізольованість закладу від суспільства. А покарання без позбавлення волі об’єктивно має певні переваги:

1. санкції, що застосовуються до правопорушника протягом періоду пробації, вважають більш адекватним покаранням за незначні злочини, що складають в середньому близько 70% загальної їх кількості;

2. пробація сприяє реабілітації злочинця у звичних для нього умовах, до того ж немає потреби його реінтегрувати в суспільство після відбуття покарання;

1. пробація потребує значно менших витрат, ніж ув’язнення;

3. такий підхід приводить до зменшення кількості ув’язнених, що, у свою чергу, збільшує кількість платників податків. Засуджені, як правило, особи працездатного віку. Наприклад, середній вік ув’язнених в Україні — 29,4 роки.

Єдиним загальновизнаним методом успішної реабілітації злочинця є вивчення рівня повторної злочинності. Статистика рецидиву через 2 роки після завершення дії нев’язничних санкцій свідчить про те, що така міра не веде до зростання рецидиву, а навпаки, сприяє його зниженню в порівнянні з тими, хто відбув в’язничне покарання. Дослідження в Норвегії показало, що повторний злочин упродовж двох років скоїли 25% осіб, які пройшли громадські роботи, 35% тих, хто мав відстрочку від виконання вироку, і 50-60% тих, хто відбув в’язничне покарання.

Можна зробити висновки, що соціальна робота з правопорушниками у суспільстві ефективніша, ніж в умовах в’язниці. При цьому соціальні працівники мають стати позитивною рольовою моделлю для своїх клієнтів, що висуває підвищені вимоги до їхньої поведінки та етичних поглядів.

Ряд дослідників вказує, що на початку третього тисячоліття Україна має розробити і запровадити власну концепцію попередження правопорушень та злочинів — м’якого соціального контролю. Обмеження покарання переважно ув’язненням довело неефективність цієї санкції: покращання в поведінці більшості засуджених і соціальної адаптації їх після визволення не виявлено. Водночас треба зважати на те, що найближчим часом ми об’єктивно не зможемо відмовитися від системи в’язниць. Необхідно лише пам’ятати, що в’язниця не може бути основним засобом покарання.

28