2. Поняття постмодерна

На думку теоретиків постмодерна, ця втрата віри в усі великі проекти заради майбутнього людства вийшла за межі однієї лише архітектури й поширилася на всі сфери соціального життя. Мир увійшов у ту фазу, коли годиться всі, дозволені всі моди й стилі, покуда жоден не сприймається занадто серйозно. Але якщо це так, то під сумнів ставляться основні допущення соціології.

Французький теоретик Жан- Франсуа Лиотар затверджує, що постіндустріальне суспільство й постмодерна культура почали розбудовуватися наприкінці 50- х років, хоча темпи розвитку й досягнутий рівень серйозно відрізняються в різних країнах і усередині кожної країни [Lyotard J.-F. The Postmodern Condіtіon. - Manchester Unіv. Press, 1984]. Лиотар уважався, що відмінності ці пов'язані з технікою, наукою й деякими соціальними зрушеннями, однак найбільше - зі змінами в мові. Ключове поняття, уведене їм, - це "язикові ігри". Він уважав, що соціальне життя організоване навколо цих язикових ігор, службовців виправданню або ж легітимізації поведінки людей у суспільстві.

Допущення, що щось є правильним або дійсним, - це і є гри, де кожне твердження є "ходом", який може допомогти учасникові в його спробі виграти гру, змусити прийняти саме його версію того, що є дійсним або правильним.

У до-індустріальних суспільствах, наприклад у південноафриканському племені кашинахуа, нарратив, розповідь - усна передача історій, міфів, легенд, казок - є головною язиковою грою. Оповідач установлює своє право говорити й легітимність того, що він говорить, відповідно до тем, ким він є. Він починає свою розповідь, називаючи своє ім'я в племені кашинахуа, щоб показати, що він справжній, автентичний член племені, яке й передало йому цю історію.

Це є, таким чином, прикладом самолегітимізації: те, що він говорить, повинне бути прийняте завдяки тому, ким він є. Нарративы допомагають закріпити правила, на яких заснований соціальний порядок, вони відіграють ключову роль у соціалізації.

Із приходом епохи Освіти нарративы, язикові ігри були массированно замінені науковими "денотативними" іграми. Учений розглядає нарратив як "приналежний до іншого типу менталітету: дикунського, примітивного, нерозвиненого, відсталого, відчужен, що полягає з думок, звичаїв, авторитетів, забобонів, неуцтва, ідеології" [Op. cіt. - Р. 27]. У денотативних язикових іграх не має значення, хто говорить, судження оцінюються відповідно до тем, дійсні вони або неправильні. Наукові твердження детально аналізуються й "є предметом аргументації або доказу" з боку інших учасників гри. Доказ і раціональний довід використовуються для встановлення того, прийняти або відкинути дане судження.

Однак, поглиблюючи свій аналіз, Лиотар затверджує, що наука не здатна повністю позбутися нарративного знання. Наука намагається удержати дистанцію між собою й соціальними домовленостями для того, щоб залишатися об'єктивної. Однак це піднімає питання про цілях науки. Як можуть бути виправдані величезні вкладення в науку, якщо вона відокремлює себе від життя суспільства? В остаточному підсумку наука ґрунтується на "метанарративах", які й надають їй зміст. Вони надають цільову свідомість науковому підприємству й почуття орієнтованості на життя суспільства. Метанарративы, що мають ключовий вплив на західну думку із часів Французької революції аж до марксизму ХХ століття, припускають, що за допомогою науки люди прогресують, перемагаючи неуцтво й гноблення. За наукою зізнається здатність допомогти людству скорити природу й стати більш свідом, що глибше розуміють самого себе. На додаток до цього знання вважається споконвічним благом для людей їм, що дозволяють, реалізувати свій потенціал.

Лиотар уважає, що метанарративы звільнення, емансипації людства, самореалізації й соціального прогресу були підірвані із пришестям постмодерного суспільства. Розбудовується "недовіра до метанарративам" [Op. cіt. - Р. XXІV]. Люди вже більше не вірять, що розум може перемогти марновірство, що людей може удосконалюватися, що політичні зміни можуть створити зроблене суспільство.

Постмодерна ера характеризується двома основними рисами:

Перше, вона очевидно відмовляється від пошуку істини, оскільки денотативні язикові ігри втрачають повагу, респектабельність. Знання виявляється фрагментом безлічі різних язикових ігор, специфічних для конкретних галузей науки або соціальному життя, у міру того, як люди зневіряються в пошук однієї великої істини, що поєднує, що й обґрунтовує все знання.

Друге, денотативні язикові ігри заміняються технічними язиковими іграми. У них судження оцінюються не по тому, чи дійсні вони, а по тому, полезны чи вони й ефективні. Акцент переноситься з кінцевих цілей людської діяльності на технічні засоби, за допомогою яких може вирішуватися велика різноманітність конкретних завдань. В університетах, наприклад, дослідника скоріше можуть запитати, у чому корисність його досліджень, ніж - чи дійсні висновки його досліджень. Дослідження починає орієнтуватися на виробництво знань для того, що вимагає ринок.

Лиотар приділив мало уваги поясненню того, як відбулися ці зміни. Однак він надавав найбільшого значення техніці. На його думку, постмодернізм заснований на "мініатюризації й комерціалізації" машин. Комп'ютерна технологія стала головною "продуктивної силою". Більшість наукових досягнень постмодернізму пов'язані з комунікацією, мовою й зберіганням інформації. Знання, яке не може бути трансльоване у форму, використовувану комп'ютерами, швидше за все, згубиться, або ж його не оцінять. В усі більшому ступені економічна діяльність зосереджується на інформаційних технологіях. Соціальне життя в усі більшому ступені стає предметом моніторингу й контролю за допомогою комп'ютеризованої техніки, а контроль над знанням стає головним джерелом влади. Знання не є вже самоціллю, але засобом купівлі- продажу, імовірно, навіть боротьби за нього. Він припускає, що майбутні війни будуть викликані не суперечками із приводу території, але контролем над знаннями.

По Лиотару постмодерне суспільство засноване на виробництві й обміні корисною інформацією. Великі теорії істини, справедливості й прогресу вийшли з моди. Язикові ігри зосереджені скоріше на тому, чи є речі ефективними, що й піддаються продажу, ніж на тому, чи служать вони якоїсь кінцевої мети. Часто аналіз Лиотара дуже схожий на марксистську критику капіталізму. На ділі ж він вихваляє наслідки постмодернізму. Пошук істини в сучасному мисленні привів тільки "до такої великої кількості терору, яку ми можемо мати" (як приклад він приводить репресії сталінських часів). Постмодернізм відкриває можливості для толерантності й творчої різноманітності, при яких люди не стають корумпованими доктринальним метанарративом.

Подібно роботам більшості захисників постмодернізму, у працях Лиотара можна зустріти безліч парадоксів. Нападаючи на "метанарративы", сам Лиотар зробив безліч загальних узагальнень щодо напрямку розвитку людства, а також безліч моральних допущень і їх бажаність. Відкидаючи можливість об'єктивного знання, він претендує на ідентифікацію й точний опис процесу розвитку ключових сторін сучасних суспільств.

Доказу, які він використовує для підтримки своїх претензій, досить розпливчасті, містять мало доводів, чому читач повинен віддати перевагу "язиковим іграм" Лиотара побудовам будь-якого іншого соціального теоретика. Виступаючи за торжество різноманітності, Лиотар завершує свої висновки похвалою язиковим іграм, проведеним відповідно до єдиним набором правил, таких же, що й для технічних язикових ігор.

Марксистський критик Лиотара Терри Иглтон бачив у всім цьому не що інше, як виправдання капіталізму й погоні за прибутком, незважаючи ні на які гуманні міркування [Eagleton T. Capіtalіsm, modernіsm and postmodernіsm // Agaіnst the Graіn. - L.: Verso, 1986. - Р. 134].

Іншим теоретиком постмодернізму є Жан Бодрийар. У своїй роботі "Симуляції" він доводить, що претензія соціологів на вивчення власного предмета - "соціального" або "суспільства", на противагу "політичному" або "економічному" - у цей час уже не має змісту. Для Бодрийара, "соціальне" у сучасному світі не існує в якості об'єктивної реальності, що очікує щоб його вивчали соціологи. Він пише, що соціологія "може тільки відзначити експансію соціального і його розчленованих частин... Гіпотеза смерті соціального є також гіпотезою її власної смерті" [Baudrіllard J. Sіmulatіons. - N.Y.: Semіotexte, 1983. - Р. 3].

На противагу марксистам Бодрийар доводить, що суспільство відходить від стану, заснованого на виробництві й обумовленого економічними силами, залученими в обмін матеріальними благами. Центральне значення покупки й продажу матеріальних товарів і послуг заміняється на продаж і покупку знаків і іміджів, що мають досить мале відношення, якщо воно взагалі є, до матеріальної реальності. Бодрийар не дуже докладно пояснює, що він має на увазі в цьому контексті, однак приклади показують способи, коли автомобілі, сигарети, поп-зірки й політичні партії стали більше асоціюватися з их іміджами, що представляють, чому із суттю, їх складової ( відповідно, з моторами, змістом нікотину, музикою, політикою).