7.3 Політичний розвиток України

У 1992-1994 роках політична та економічна ситуація в Україні була досить гострою. На тлі погіршення соціально-економічного становища відбувались складні політичні процеси: один за одним змінювались прем'єр-міністри, йшла боротьба за владу між президентом Л.Кравчуком і Верховною Радою. Поглиблення економічної кризи викликало в мільйонів людей негативне ставлення до нової влади, ностальгію за СРСР. У країні почало швидко наростати соціальне напруження. Падіння життєвого рівня народу і зубожіння більшості населенім сприяло посиленню серед громадян політичної апатії і розчарування в демократичних інститутах.

Не дивлячись на те, що в Україні вже в 1993 році діяло більш ніж 30 політичних партій, жодна з них не мала визначного впливу в державі. Усі українські партії можна розділити на чотири основні групи: націонал- радикальні, націонал-демократичні, соціал-комуністичні і центристські (ліберальні).

Для націонал-радикалів головним завданням діяльності є побудова незалежної української держави. Саме цій ідеї вони підпорядковують свої соціальні, економічні і культурно-духовні програми. Ці партії не виключають застосування радикальних, екстремістських методів для досягнення головної мети.

Націонал-демократи відрізняються від націонал-радикалів тим, що головними методами для досягнення тієї самої мети - побудови незалежної держави - вони визнають демократичні, еволюційні методи. Вони виступають за реформування економіки на принципах підприємництва і приватної власності.

Партії комуністичного і соціалістичного спрямування (ліві) є принциповими опонентами націонал-радикалів і націонал-демократів у питаннях вибору напрямів соціально-економічного розвитку України та її стосунків і співробітництва з колишніми республіками Радянського Союзу. Ці партії відстоюють пріоритет колективних форм власності і господарювання в економіці, виступають за надання соціальних гарантій населенню, надання російській мові статусу офіційної.

Політичні партії центристської орієнтації виступають за парламентську республіку, багатопартійну систему, соціально орієнтовану ринкову економіку, за забезпечення вільного національного і культурного самовизначення громадян, національно-культурну та адміністративну автономію для всіх національних меншин, повернення на батьківщину депортованих народів тощо.

Між прихильниками партій точиться запекла політична боротьба.

Політичне протистояння стримувало проведення економічних і соціальних реформ, паралізовувало діяльність органів виконавчої влади, зводило нанівець усі зусилля, спрямовані на розбудову незалежної Української держави. Більшість політичних сил України розуміла, що в таких умовах необхідно відмовитися від власних амбіцій і прийти до розумного компромісу. 8 червня 1995 року було підписано Конституційний договір між Верховною Радою і президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і органів місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття Конституції України. Віднині президенту України передавалась значна частина владних повноважень, які він повинен був виконувати для покращення соціально-економічної ситуації в країні.

Прийняття компромісного рішення щодо розподілу влади на деякий час послабило політичну боротьбу. Новий спалах цієї боротьби відбувся в березні 1996 року, після того, як був опублікований проект нової Конституції України. На початку червня проект Конституції прийнято Верховною Радою в першому читанні. А 28 червня 1998 р. Верховна Рада прийняла нову Конституцію. Прийняття Конституції України завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежної Української держави.

Україна реально стала невід'ємною складовою частиною європейського і світового товариства.