7.7 Наука і культура України в 60 -80-х роках

Неоднозначні процеси в означений період відбувались у сфері освіти, науки та культури. З одного боку, неможливо не визнати великих зрушень і досягнень, з іншого - період застою привів до відчутних негативних, кризових явищ у галузі культури, науки, освіти.

З кінця 50-х років у сфері освіти було проведено три реформи. Реформою 1958 року передбачалось здійснити перехід до політехнічної освіти. В 60-х роках було прийнято рішення про перехід до обов'язкової восьмирічної освіти. В 70-х роках відбувся перехід до обов'язкової загальної середньої освіти не тільки в загальноосвітній, а й у професійно-технічній школі. Конституція 1978 року законодавчо затвердила положення про загальну середню освіту. У 1984 році була проведена нова реформа освіти, згідно з якою здійснювався перехід до навчання з шести років, середні школи переводились на одинадцятирічний термін навчання.

Характерною ознакою навчально-виховного процесу стала його ідеологізація і політизація. Школи як державні навчальні заклади покликані були виховувати слухняних, покірних громадян унітарної союзної держави. На всіх рівнях навчання обов'язковим було вивчення праць класиків марксизму-ленінізму, рішення з'їздів і пленумів партії, праці провідних партійних діячів. Об'єктивно школа перетворилась на бюрократичний заклад, який діяв у режимі одноманітності, однодумства і одноосібної влади. Це не могло не призвести до падіння престижу знань, зниженню ефективності освіти, поглиблень розриву між освітою та потребами практичної діяльності.

Розв'язати тугий вузол проблем, що виникли в системі народної освіти, спробувало радянське керівництво в роки перебудови. Перебудова освіти усіх рівнів передбачала, по-перше, радикальну реформу на основі нової філософії освіти; по-друге, підтримку та матеріальне стимулювання педагогічного новаторства; по-третє, інтеграцію освіти, науки і виробництва. Реалізація перебудови народної освіти в Україні відбувалась у межах державної національної програми "Освіта".

Проблемами школи в Україні були: зменшення учнів в умовах зниження народжуваності, недостатнє матеріально-технічне забезпечення, довготривала русифікація. Партійне керівництво, яке взяло курс на "злиття націй у єдиний радянський народ", відводила національним мовам другорядну роль. У деяких великих містах республіки не було жодної української школи.

Схожі процеси відбувались і в галузі вищої освіти. З одного боку, зміцнювалась матеріально-технічна база вищих навчальних закладів, будувались нові корпуси, гуртожитки, їдальні, спортивні комплекси тощо. Потреби народного господарства у високоосвічених, кваліфікованих спеціалістах сприяли відкриттю нових інститутів. Вищі навчальні заклади України готували висококваліфікованих спеціалістів не лише для народного господарства республіки і СРСР в цілому, а й для багатьох країн Європи, Азії, Африки, Латинської Америки.

У цілому освітній рівень населення України був досить високим. Вищу і середню освіту (повну і неповну) на 1987 рік мали близько 84% зайнятого населення.

У 60-80-х роках розвивалась і наука. Головним науковим центром України залишалась Академія наук УРСР, очолювана відомим вченим академіком Б.Патоном. Основні напрями наукових досліджень визначалися фізико-технологічною, біохімічною секціями та секцією суспільних наук АН УРСР. Фундаментальні дослідження проводилися в науково-дослідних інститутах республіки.

Українські вчені зробили значний внесок у розвиток ракетної техніки, космонавтики, кібернетики, у використання атомної енергії в мирних цілях. Науковими дослідженнями в Україні в 1987 році займались понад 213 тис. науковців, серед яких було близько 6 тисяч докторів та більше ніж 71 тис. кандидатів наук.

Усе більшої ваги набували наукові дослідження в галузі сільського господарства. В Україні були виведені нові гібридні сорти кукурудзи, соняшнику, цукрових буряків. Науковці Миронівського інституту селекції і насінництва пшениці під керівництвом академіка В.Ремесла вивели кілька нових перспективних сортів пшениці.

Під керівництвом вчених Інституту історії Академії наук УРСР було видано 26-томну роботу "Історія міст і сіл Української РСР", закінчено працю над багатотомним виданням "Історія Української РСР".

І все ж, незважаючи на, безсумнівно, значні успіхи, вітчизняна наука відставала від розвинутих країн Заходу. Гальмом розвитку наукових

досліджень була надмірна централізація керівництва наукою, диктат партійного керівництва обмежував можливості об'єктивних досліджень в галузі гуманітарних наук.

Українська наука забезпечувала насамперед потреби військово- промислового комплексу, на його розвиток держава кошти виділяла без обмежень. Інші наукові дослідження фінансувалися здебільшого за залишковим принципом.

У другій половині 70 - початку 80-х років наука мала ознаки "застою", конкретними проявами якого було: всеохоплююча ідеологізація, несприйняття нового, науковий диктат консервативних кіл учених, бюрократизація. У результаті відбувалось зростання чисельності наукових співробітників, але результативність їх наукових досліджень неухильно падала. Впровадження новітніх досягнень науки у виробництво гальмувалося роками.

Відбулися суттєві зміни і в сфері культурного життя республіки. До безсумнівних здобутків у галузі культури варто віднести діяльність "шістдесятників", творчість молодих талановитих художників, у тому числі і художників-авангардистів, розвиток довженківських традицій і народження національно-самобутнього кіно, розвиток української музичної культури та літературно-художньої творчості.

Серед найбільш відомих літературних творів того періоду можна, назвати збірки М.Рильського "Троянди і виноград", "Далекі небосхили", романи Олеся Гончара "Тронка", "Собор", "Циклон", "Бригантина", "Берег любові", романи М.Стельмаха "Дума про тебе" та "Чотири Броди", В.Земляка "Лебедина зграя", роман Ю.Мушкетика "Позиція" та ін. Українські композитори написали багато опер, оперет, симфоній, пісень, які отримали народне визнання. Великий внесок у розвиток національної музичної культури зробили Г.Майборода, П.Майборода, А.Кос-Анатольський, К.Данькевич, Б.Лятошинський, І.Шамо, О.Білаш і багато інших. Наприкінці 70 - початку 80-х років в Україні працювало 6 оперних театрів, 25 філармоній, велика кількість музичних колективів. Народними улюбленцями були видатні майстри сцени Д.Гнатюк, А.Солов'яненко, Б.Гиря, Н.Ужвій.

Переважна більшість творів українських авторів була написана з позицій соціалістичного реалізму і розвивала тему "соціалістичного і комуністичного" будівництва. В умовах жорсткого ідеологічного тиску українські митці були позбавлені можливості писати про історію боротьби українського народу за національне відродження. Твори з цією тематикою були заборонені, а якщо й розповсюджувались, то здебільшого в рукописних варіантах.

Поштовхом до активізації культурного життя в Україні стала "перебудова", однією зі складових якої стала політика "гласності". Звільнення друкованого слова, живої думки від жорсткої цензури, догматизму і заборон сприяли виникненню нової морально-політичної

атмосфери в Україні, відродженню національної самосвідомості українського народу.

Справжніми подіями того періоду стали численні публікації художніх, історичних, філософських творів українських авторів, які довгі роки були недоступними. Саме тоді були вперше оприлюднені таємні протоколи пакту Молотова-Ріббентропа, численні документальні підтвердження страшних фактів голодомору 1932-1933 років, документи і спогади, пов'язані з революційними подіями в Україні 1917-1918 років, діяльністю Української Центральної Ради, Директорії тощо.

На екрани кінотеатрів республіки вийшли раніше заборонені та нові фільми: "Тіні забутих предків", "Покаяння", "Холодне літо 53-го" та ін.

Після довгого забуття до широкого читача повернулись твори М.Хвильового, В.Підмогильного, Г.Косинки, Є.Плужника, М.Зерова, В.Винниченка, М.Куліша та інших. Вперше українські читачі отримали можливість ознайомитися з раніше забороненими творами Г.Тютюнника, В.Стуса, В.Голобородька.

Активізували свою діяльність Український фонд культури, творчі спілки і об'єднання.

"Перебудова", "гласність" і демократизація створили більш сприятливі, ніж раніше, можливості для розвитку української мови, початку її повернення в усі сфери культури, освіти, науки.

Тема 8 УКРАЇНА НА ШЛЯХУ НЕЗАЛЕЖНОГО РОЗВИТКУ

1. Проголошення незалежності України.

2. Формування законодавчих, виконавчих та судових інститутів влади незалежної України.

3. Політичний розвиток України.

4. Соціально-економічний розвиток української держави.

5. Наука і культура в сучасній Україні.

6. Прийняття Конституції України.

7 Сучасна Україна: в пошуках нового сенсу.

8. 1 Проголошення незалежності України

У ході перебудови, в умовах демонтажу адміністративно-командної системи, загострення політичної та економічної ситуації, посилювались тенденції до відокремлення республік від СРСР і утворення незалежних самостійних держав. Радянське керівництво, яке усе ще продовжувало спроби вирішити нові завдання старими методами, не змогло зупинити цей процес. Політична боротьба в країні посилилась.

Консервативні сили як у цілому в СРСР, так і в окремих республіках робили все можливе, щоб не допустити розвалу Радянського Союзу. Але вони не мали конструктивних програм, які змогли б забезпечити нормальний розвиток держави і тому не змогли зупинити національно-визвольний рух, що посилювався.

Гостра боротьба між консервативними і демократичними силами українського суспільства знайшла своє втілення в протистоянні між депутатами Верховної Ради України. Консерватори становили більшість в українському парламенті і були представлені в переважній більшості членами Компартії України. Демократична течія, яка об'єдналась у Народну Раду, була в абсолютній меншості. Протистояння між консерваторами і демократами дуже часто призводило до зриву засідань Верховної Ради, блокувало прийняття важливих, життєво необхідних рішень і законів.

Інколи, правда, спільну мову знаходили, особливо коли йшлося про державний статус республіки. Так, Декларація про державний суверенітет України була прийнята майже одноголосно. Але як тільки мова заходила про перехід від декларативних заяв до конкретних справ, українські комуністи- депутати перетворювались на дисциплінованих виразників волі КПРС і союзних структур влади.

У свою чергу, у Верховній Раді СРСР у 1990-1991 роках утворилась надзвичайно впливова депутатська група "Союз", яка об'єднала навколо себе всі консервативні сили (військово-промисловий комплекс, партійних чиновників, Селянський союз) і наполегливо відстоювала непорушність Радянського Союзу, згоджуючись хіба що на його "удосконалення".

Під тиском консервативних сил М.Горбачов запропонував винести на всенародний референдум питання про майбутнє країни. Питання було сформульоване таким чином: "Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних республік, як оновленої федерації рівноправних союзних республік, у якій повною мірою будуть гарантовані права і свободи людини будь-якої нації". Таке складне формулювання питання було, щонайменше, некоректним, тому що такі терміни, як "оновлена федерація", "гарантовані права і свободи" не мали юридичного змісту. Формулюючи таким чином питання, партапарат розраховував залучитися підтримкою більшості народу. Дійсно, хто не хоче жити в такій щасливій державі, де будуть гарантовані усі права і свободи, тим більше, що в той час переважна більшість населення не хотіла і боялась розвалу держави.

В таких умовах Леонід Макарович Кравчук запропонував паралельно з загальносоюзним референдумом провести в Україні свій референдум і виявити погляди українського населення щодо майбутньої єдиної союзної держави. Верховна Рада України підтримала ідею Кравчука і затвердила додаткове питання в такому вигляді: "Чи згодні ви з тим, що Україна повинна бути у складі Союзу радянських суверенних держав на основах Декларації про державний суверенітет України".

Референдум відбувся 17 березня 1991 року. Народ відповідав на обидва питання. Позитивну відповідь на питання союзного бюлетеня дали 70,2%, на питання республіканського - 80,2%. Відповідь "ні" - дали відповідно 28% і 18% тих, хто взяв участь у голосуванні.

Після референдуму почалися переговори керівників десяти республік, у тому числі і України, з президентом СРСР М.Горбачовим про зміст нового союзного договору. Горбачов, який намагався зберегти державну цілісність союзної держави, згоден був іти на серйозні компроміси, передаючи частину повноважень від союзного центру до республіканських міністерств і відомств. Але такий компроміс не влаштовував найбільш радикальні консервативні сили в центральних органах влади, і вони вирішили діяти.

В ніч на 19 серпня 1991 року найближчі до М.Горбачова посадові особи спробували взяти владу до своїх рук. Вони утворили так званий Державний комітет з надзвичайного стану - ДКНС (ГКЧП - російською мовою) на чолі з віце-президентом Г.Янаєвим. М.Горбачов позбавлявся влади "за станом здоров'я". Таким чином, в Москві була зроблена спроба здійснити державний переворот. На вулицях Москви та інших великих міст з'явились війська, танки. Був заборонений вихід майже всіх центральних газет, припинили роботу всі канали телебачення, крім Центрального, усі радіостанції. Припинялась діяльність усіх партій, крім КПРС.

Путчисти проголосили про введення в країні надзвичайного стану і проведення надзвичайних заходів "для подолання глибокої кризи, хаосу і анархії, що загрожують життю і безпеці громадян". Під прапором збереження Радянського Союзу режим надзвичайного стану вводився в усіх регіонах СРСР (в тому числі і в Україні). Перед керівництвом Української РСР була поставлена вимога про підтримку дій нової влади.

Як згодом виявилось, група Янаєва не мала реальної програми дій і бажала лише одного: зупинити процеси демократизації суспільства і повернути країну до того стану, в якому вона перебувала до 1985 року. Але народні маси виступу "гекачепістів" не підтримали. їхні симпатії схилялись на бік президента Росії Б.Єльцина, який тимчасово взяв на себе функції Президента СРСР. Проти спроби державного перевороту, який об'єктивно міг привести до розв'язання громадянської війни в країні, виступили основні частини армії, війська КДБ та МВС. Не знайшовши широкої підтримки в країні, на третій день заколоту організатори державного перевороту змушені були визнати свою поразку.

Стрімко розвивались події в Україні. Уже 19 серпня ряд керівників республіканського і районного рівнів висловили своє негативне ставлення до спроби державного перевороту в Москві. Голова Верховної Ради УРСР Л.Кравчук у виступі по радіо 19 серпня заявив, що в Україні ніякого надзвичайного стану впроваджено не буде, а керівництво республіки буде послідовно захищати демократію і законність.

Серпневі події в Москві зумовили суттєві зміни в державному і суспільному житті країни, надзвичайно посиливши відцентрові тенденції в СРСР.

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла "Акт проголошення незалежності України", яким стверджувалося утворення незалежної самостійної української держави - України.

ЗО серпня 1991 року постановою Президії Верховної Ради була заборонена діяльність Комуністичної партії України. Після того як Верховний та Конституційний суди визнали непричетність Компартії України до серпневого заколоту, 5 жовтня 1993 року Міністерство юстиції відновило її діяльність.

1 грудня 1991 року в Україні було проведено Всеукраїнський референдум і відбулися вибори президента держави.. Результати референдуму були вражаючими: за незалежність України проголосувало 90,3% громадян, що взяли участь у референдумі і виборах першого президента незалежної України. Характерно, що за незалежність проголосували не тільки етнічні українці, а й представники інших народів, які проживали на той час в Україні.

Під час виборів президента з шести кандидатур громадяни переважною кількістю голосів (61,6%) обрали керівником Української держави Л.Кравчука. З 5 грудня 1991 р. Л.Кравчук приступив до виконання своїх обов'язків.

Акт проголошення незалежної України і його підтримка народом на референдумі означали, що Українська Радянська Соціалістична Республіка припинила своє існування, замість неї з'явилась нова самостійна держава - Україна. Український народ мирним, демократичним шляхом довів своє право жити вільно, розвивати свою економіку, політичну систему, мову, культуру.

7-8 грудня 1991 року в Біловезькій Пущі (Білорусь) відбулася зустріч лідерів України, Білорусії та Російської федерації. Президенти Б.Єльцин Л.Кравчук і голова Верховної Ради Білорусії С.Шухевич констатували, що вихід республік із складу СРСР і утворення незалежних держав стало реальним фактом і що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Керівники держав підписали угоду про денонсацію Договору 1922 р. про утворення СРСР і оголосили про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). До СНД невдовзі приєднались і інші республіки - всього 11 , крім Прибалтійських держав та Грузії. Україна увійшла на правах асоційованого члена, тому що не визнала всіх пунктів угоди. За час існування СНД періодично відбувались зустрічі (саміти) керівників держав - членів співдружності. Проте значних економічних і політичних результатів у його діяльності не досягнуто.

Які ж причини розпаду СРСР? Навіть сьогодні аналітики не висувають будь-яких серйозних об'єктивних економічних, соціальних і політичних чинників, здатних привести до загибелі таку велику і могутню державу, як Радянський Союз. Спробуємо визначити деякі з них.

• Унітарний характер СРСР - фактично. Монополія на владу належала центру, що обмежувало права республік.

• Недоліки і грубі помилки керівництва СРСР у сфері національної політики:

• курс на формування нової спільності - радянського народу, що на практиці виявилося в тотальній русифікації та гальмуванні розвитку національних культур;

• невирішеність багатьох національних проблем (кордонів, депортованих народів та ін.).

• Суперечлива непослідовність економічних реформ, що спричинило розбалансованість народного господарства і поглиблення економічної кризи.

• Процеси демократизації і гласності сприяли зростанню національної свідомості та активізації національно-визвольних рухів.

• Ослаблення центральної влади і КПРС, які забезпечували єдність СРСР.

25 грудня президент СРСР М.Горбачов склав свої повноваження і пішов у відставку.