Тема 7 україна в 60-80-х роках XX ст. Перебудова та початок

РОЗПАДУ СРСР……………………………………………….. …. 139-156

7.1 Соціально-економічні процеси в Україні в 60-х - першій половині

80-х років. Спроби реформування економіки

7.2 Згортання демократії. Посилення бюрократизму

7.3 Національна політика в Україні. Посилення русифікації

7.4 Дисидентський рух в Україні

7.5 Україна в роки перебудови

7.6 Утворення багатопартійної системи

7.7 Наука і культура України в 60 -80-х роках

Тема 8 україна на шляху незалежного розвитку……… 156-173

8.1 Проголошення незалежності України

8.2 Формування законодавчих, виконавчих та судових інститутів влади

незалежної України

8.3 Політичний розвиток України

8.4 Соціально-економічний розвиток української держави

8.5 Наука і культура в сучасній Україні

8.6 Прийняття Конституції України

8.7 Сучасна Україна: в пошуках нового сенсу

Розділ 1. Україна початку хх ст.

У даному розділі розглядаються особливості соціально-економічного та політичного розвитку українських земель в складі Російської та Австро-Угорської імперій, показуються зміни в економічному та соціальному розвитку українських земель після ліквідації кріпосного права та проведення буржуазних реформ, з’ясовується проблема відродження української національної свідомості, простежується процес зародження і розгортання національно-визвольного руху, визначаються його етапи та здобутки, аналізуються інші суспільні течії та рухи.

1 Соціально-економічний розвиток України.

2 Утворення політичних партій і рухів.

3 Україна в роки першої російської революції1905-1907років. Революція 1905- 1907років.

4 Посилення політичної реакції в Україні після поразки революції.

5 Столцпінська аграрна реформа та її здійснення в Україні.

6 Україна в роки Першої світової війни

Тема 1 Українські землі на межі століть

1.1. Соціально-економічний розвиток України

Наприкінці ХІХ - початку XX ст. в Україні відбувалися значні економічні та соціальні зміни. В Російській імперії, як до того в інших європейських країнах, почався процес індустріалізації. Її темпи були досить швидкими. Україна стала одним з тих регіонів, де капіталізм з 90 років XIX ст. став розвиватися особливо швидко. На Межі століть Україна перетворилась на головний вугільно-металургійний район імперії. Два нових промислових центри - Донецький вугільно-металургійний і Криворізький залізорудний - витіснили на другий план традиційний промисловий центр ще з XVIII ст. - Урал.

Протягом 60-80-х_ХІХ ст. уральські заводи збільшили видобуток залізної руди вчетверо, а заводи України в 158 разів. початок XX ст. Україна давала вже більше половини чавуну, близько 65% видобутку кам'яного вугілля від загального російського виробництва. І взагалі майже 21% усієї промислової продукції Російської імперії дороблявся в Україні. На межі століть промисловість України посідала друге місце в промисловому виробництві Росії після Центрально-Промислового району. Тут було сконцентровано 20,9% в промислових підприємств країни, вироблялось більше ніж 50% сільськогосподарських машин, 40 відсотків паровозів, 81 %цукру тощо.

Швидкому економічному розвитку України сприяло будівництво залізниць. З 1890 по 1900 рік мережа їх збільшилась на 20 тис. км, що дало змогу об'єднати всі найважливіші промислові центри України і сприяло активізації внутрішньої та зовнішньої торгівлі.

На початку XX ст. в Російській імперії утворювалася загальна система господарства, єдиний імперський господарський механізм. Економічні зв'язки різних територій порушували економічну замкнутість, відокремленість національних регіонів. До кінця XIX ст. в Україні остаточно утвердилась капіталістична система.

Незважаючи на швидкі темпи розвитку промисловості, Росія продовжувала залишатись переважно аграрною та досить відсталою країною. Але, як і в розвинутих європейських країнах, у Росії в процесі становлення капіталістичної промисловості сформувались класи капіталістичного суспільства - промисловий пролетаріат і буржуазія. Нова соціальна структура в наступні роки визначала політичне життя країни.

Характерною особливістю формування робітничого класу в Україні була його висока концентрація на великих підприємствах і в промислових центрах країни, що сприяло його високій організації. Так, у металургійній промисловості усі 100% робітників працювали на великих заводах, на залізничному транспорті - 87,4%, у вугільній - 84%, в цукровій 64,4%. У 1913 році в Україні було 380 підприємств, на яких працювали більш ніж 500 робітників (63,8% від їх загальної кількості). Великими пролетарськими центрами стали Харків, Київ, Катеринослав, Одеса, Луганськ, Юзівка, Маріуполь.

У Російській імперії становище робітників було важким. Відсутність політичних прав, заборона створювати професійні спілки і об'єднуватись у політичні організації супроводжувалась нестерпним економічним становищем. Робочий день на більшості підприємств тривав 12-16 годин. Не було налагоджено і системи охорони праці, техніки безпеки та медичного обслуговування робітників. У трудящих були жахливі умови, вони жили переважно в бараках та землянках. Украй низькою була і заробітна плата, з якої, до того ж, адміністрація здійснювала всілякі відрахування та нараховувала штрафи.

Особливо погіршувалося становище робітників у період економічних криз. Зокрема, глибока економічна криза 1900-1903 років призвела до закриття підприємств та скорочення обсягу виробництва, що зумовило зростання безробіття. На багатьох підприємствах і так мізерна заробітна плата була знижена ще на 30-40%. Зростали штрафи, побори та різні вирахування із заробітної плати працівників. Робітники всієї Росії були політично безправними, а в Україні вони зазнавали ще й національного гноблення.

Україна була ареною підприємницької діяльності іноземних капіталістів. Донецький і Криворізький басейни, наприклад, майже повністю контролювалися закордонними компаніями. Частка іноземних акціонерних капіталів в Україні досягала 80-90%. Активно діяли в Україні і російські підприємці. Вони контролювали значну частину української промисловості. З нею були тісно пов'язані і більшість петербурзьких банківських будинків. Зростала чисельність української буржуазії. За даними перепису 1897 року, у 8 губерніях України 40 тис. підприємців рідною мовою назвали українську.

Впровадження в економіку України іноземного та російського капіталу прискорило розвиток капіталізму, але створило іншу серйозну проблему: посилювалась експлуатація робітників, а природні багатства країни нещадно грабувались.

Характерною рисою української економіки було те, що тут розвивалась здебільшого видобувна промисловість. На той час в Україні вироблялись лише сільськогосподарські машини та інвентар, локомотиви. В основному готові вироби завозились в Україну з Росії. У 1913 році Україна вивозила до Росії 70% сировини і лише 15% її промислових потужностей працювали на

виготовлення готової продукції. Це створювало серйозну диспропорцію в промисловому розвитку України.

Не дивлячись на стрімкий промисловий розвиток, Україна залишалась переважно аграрним краєм. Так, якщо в Англії міське населення становило 79%, у Німеччині - 56%, то в містах України проживало всього 12% населення. Основна маса українського населення жила в селах та займалася сільським господарством. Тому головним у суспільному житті продовжувало залишатись аграрне питання.

На початку XX ст. капіталістичні відносини стали невід'ємною рисою поміщицького господарства. На правобережних землях України головним напрямом спеціалізації капіталістичного поміщицького господарства стало вирощування та переробка цукрових буряків - цукрова промисловість. Степові райони України поступово перетворились на регіон ринкового землеробства. Звідти зерно вивозилось частково у внутрішні губернії Росії, але в основному - за кордон.

У ці роки Російська імперія посідала друге місце в світі за експортом зерна, при цьому 9/10 пшениці - основної зернової культури - вивозилося з України. Товарне господарство вели нечисленне дворянство та заможні селяни, які зуміли перетворити свої господарства на великі сільськогосподарські підприємства.

У сільському господарстві України знайшли прояв дві тенденції: американського (фермерського) і пруського (буржуазно-поміщицького) шляхів розвитку.

Розвиток капіталізму в сільському господарстві України відбувався нерівномірно. Інтенсивно він проходив на Правобережжі, а найбільш глибоко капіталістичні відносини проникли на південь України. Це пояснюється тим, що там широко використовувалась дешевша наймана праця сезонних робітників, швидше впроваджувалися сільськогосподарські машини, менше було залишків кріпосництва. На Лівобережжі ширше використовувалась феодальна система відробіток, що негативно відбивалось на соціальному становищі селян. На селі значно прискорився процес соціальної диференціації селянства. Земля та засоби виробництва зосереджувались у руках заможних селян. Більшість же селян страждала від малоземелля і безземелля. У 1905 році частка незаможних серед селянства становила близько 56%.

Тяжкі умови життя селянства, збереження великого поміщицького землеволодіння, вплив революційної боротьби робітничого класу сприяли активізації селянського руху. Але він мав стихійний та розрізнений характер. Уже на початку 1900 року відбулись селянські виступи в Київській та Подільській губерніях. Селяни самочинно захоплювали поміщицькі землі, вирубували ліси, зорювали сіножаті, вимагали повернення "відрізків". Селянський рух охопив майже всю Україну, але найбільшого розмаху набув на Правобережжі. У 1902 році селянські виступи в більшості повітів Полтавської та Харківської губерній переросли в збройні сутички з поліцією та військами. У травні 1901 року в Полтавській губернії селяни розгромили 40 поміщицьких маєтків. Повстання було жорстоко придушене за допомогою війська. Усього в Україні у 1902 році відбулося 320 селянських виступів, що охопили 556 сіл, а впродовж 1903-1904 років - 411 виступів, у яких взяло участь 439 сіл. Революційні настрої селян наростали під впливом революційних партій, які проводили агітаційну роботу в селянських масах, закликаючи їх на боротьбу із самодержавством.