3.3 Соціально-економічні перетворення в Україні на основі непу

Після закінчення громадянської війни Україна переживала глибоку економічну, політичну та внутрішньопартійну кризу. Економічна криза скоріше нагадувала економічну катастрофу. Сім років майже безперервної війни призвели до значних матеріальних збитків. Загальні втрати народного господарства становили майже 70 млрд. золотих карбованців. Не працювали промислові підприємства, усі галузі народного господарства переживали занепад. Обсяг продукції металургії становив усього 5% від рівня 1913 року. З 57 доменних печей в 1921 році діяла тільки одна (у Єнакієвому), практично припинився видобуток залізної руди, видобуток вугілля скоротився до 12 млн. пудів і становив приблизно 22% від довоєнного рівня. Чавуну виплавлялося 0,48%, сталі - 1,7%, прокату - 1,8% порівняно з 1913 роком. У глибокому занепаді перебували транспорт, а також легка та харчова промисловість, де об'єми виробництва продукції значно впали і складали по виробництву цукру 5%, а тканини - 28,9% порівняно з довоєнними показниками. Особливо тяжкий стан розрухи переживав залізничний транспорт. На території України в роки війни було повністю знищено близько 4 тис. км і частково зруйновано понад 2 тис. км залізничного полотна, виведено з ладу майже весь рухомий склад залізниць. Руїна на транспорті привела до ізоляції найважливіших промислових регіонів України, особливо Донбасу, від інших районів країни.

У кризовому стані знаходилось і сільське господарство. За роки війни значно скоротилось поголів'я худоби, в тому числі робочої. Майже повністю був відсутній сільськогосподарський інвентар. Внаслідок цього різко скоротились посівні площі (майже на 20% від довоєнного рівня) та погіршилась якість обробки землі, яку до того ж нічим було підживлювати з причини повної відсутності добрив. Як наслідок - значне^ більше ніж у п'ять разів, падіння валового збору зернових в порівняно з 1913 роком. До того ж посуха та неврожай 1921 року загострили ситуацію в сільському господарстві України до вкрай катастрофічної.

Економічні труднощі посилювались повним розвалом фінансової системи. До літа 1921 року емісія збільшила грошову масу порівняно з листопадом 1917 року в 60 разів, а ціни до 1923 року зросли в 7200 разів. Це був результат слідування держави у фінансовій сфері згідно з формулою наркома фінансів Радянської Росії І. Гуковського, який у травні 1918 року заявив про те, що існуванню фінансів у соціалістичному суспільстві немає місця.

Значну небезпеку для Радянської влади містила і політична криза, що охопила країну і саму більшовицьку партію.

Революція і громадянська війна призвели до нової розстановки політичних сил у країні. Поміщики і велика буржуазія після поразки в громадянській війні опинились в еміграції. Втрати на фронті і післявоєнна розруха значно ослабили робітничий клас - опору більшовиків. Його кількість в Україні значно зменшилась. Обвально зростало безробіття, що штовхало робітників шукати порятунку від голоду на селі. Якщо в 1917 році в українській промисловості було зайнято 942,3 тис. робітників, то до літа 1921 року їх кількість скоротилася до 260 тис., тобто на 27,6%.

На початку 20-х років Україна залишалась переважно аграрною, селянською країною, де 4/5 усього населення становили селяни. Після громадянської війни зберігався поділ селян на куркулів, середняків і незаможних, але співвідношення цих категорій селян змінилось. Кількість і міць куркульських господарств були підірвані громадянською війною. Більшість селян, що одержали поміщицьку та куркульську землю, стали середняками. Частка незаможного селянства знизилася з 65 до 35%. Доля більшовицької влади великою мірою залежала від того, чи зможе вона досягти згоди з численними масами селянства і одержати з їх боку підтримку. Адже саме в цей час союз більшовиків і селян переживав гостру кризу, спричинену зростаючим невдоволенням селян політикою «воєнного комунізму», і особливо продрозкладкою. Про це свідчили масові селянські повстання та виступ матросів у Кронштадті в березні 1921 року. Тому перед більшовиками постало завдання життєвої ваги - зміцнити робітничо-селянський союз, на якому трималась більшовицька влада.

Селянські протести найчастіше набували форми партизанського руху, який розглядався радянськими органами влади як "політичний бандитизм". За офіційними даними, наприкінці 1920 - початку 1921 року тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. На боротьбу з повстанцями було кинуто дві третини регулярних боєздатних частин Червоної Армії на чолі з відомими воєначальниками - героями громадянської війни Василем Блюхером, Павлом Дибенком, Григорієм Котовським, Олександром Пархоменком та ін. Використання регулярних військ проти власного народу містило смертельну небезпеку для більшовицької влади.

Продрозкладку і заборону торгівлі в роки громадянської війни селянство терпіло, тому що боялось повернення старої влади і відновлення поміщицького землеволодіння. Проте після ліквідації фронтів вилучення продовольства в селян продовжувалося, але здійснювалося воно з великим напруженням, що загрожувало голодом у містах. Навесні 1921 року розкладку з врожаю попереднього року виконали менше ніж на 40%. Натиск на селян міг обернутися новою громадянською війною.

Ставало зрозумілим, що насиллям та репресіями подолати кризу було неможливо. Необхідні були радикальні зміни в економічній політиці. Союз із селянством більшовицька влада могла зміцнити лише на економічній основі. Під тиском економічної та політичної ситуації, що склалася в країні, лідер більшовицької партії і керівник Радянської держави В. І. Ленін дійшов висновку про необхідність докорінної зміни точки зору на соціалізм, на шляхи й методи його будівництва. Власний, не досить вдалий досвід більшовиків продемонстрував, що будувати соціалізм лише на основі революційного ентузіазму неможливо, що не можна відкидати, ігнорувати матеріальну зацікавленість його будівників, з використанням грошових і ринкових відносин.

Пошук шляхів подолання економічних і політичних труднощів супроводжувався гострою боротьбою всередині більшовицької партії. В ході дискусій виникали різні платформи, утворювалися фракції, що порушувало єдність партійних лав і, в кінцевому рахунку, містило в собі загрозу для існування радянської влади.

У таких непростих умовах у березні 1921 року працював X з'їзд РКП(б). В політичному відношенні з'їзд прийняв резолюцію "Про єдність партії", згідно з якою підлягали розпуску всі існуючі фракції та заборонялось утворювати нові, і цим самим була зміцнена монолітність більшовицької партії.

В галузі економічній з'їзд, розглянувши питання, 15 березня прийняв постанову "Про заміну розкладки натуральним податком". Цим рішенням у країні замість політики «воєнного комунізму» запроваджувалась нова економічна політика (неп). Таким чином, ленінське керівництво відмовилося від «воєнно-комуністичних» ілюзій і зробило важливий і рішучий крок назустріч селянству, виходячи з його незадоволення продрозкладкою та замінивши останню на продподаток. Селянам була надана можливість після здачі продподатку на свій розсуд розпоряджатися лишками своєї сільгосппродукції. Головна мета нової політики радянського уряду полягала в тому, щоб заспокоїти селянство, зміцнити їх союз із Радянською владою, а також вивести країну з глибокої соціально-економічної кризи. Неп, на думку більшовиків, повинен був сприяти відродженню економіки і підвищенню матеріального добробуту населення.

Нова економічна політика передбачала систему заходів, спрямованих на використання "в інтересах соціалізму" товарного виробництва, ринкових відносин, економічних методів господарювання. При проведенні непу були використані такі важливі заходи:

• відновлення еквівалентного обміну між містом і селом;

• впровадження господарського механізму в промисловість і торгівлю;

• введення твердої валюти та розвиток кредитно-банківської системи;

• широке використання різноманітних методів стимулювання праці робітників і селян.

Неп розпочався зі скасування продрозкладки та заміни її натуральним податком. Реалізація його в Україні відбувалася надзвичайно суперечливо. 27 березня 1921 р. ВЦВК УСРР прийняв закон про заміну розкладки податком, а 29 березня Раднарком УСРР видав декрет про норми і розмір продподатку. Розмір його був значно менший, ніж продрозкладка (117 млн. пудів зерна проти запланованих раніше продрозкладкою 160 млн. пудів) і він мав доводитись селянам до посівної. Селянам надавалась можливість надлишки своєї продукції продавати на сільських і міських базарах або ж обмінювати їх на сільськогосподарські і промислові товари. Таким чином, уряд відновлював торгівлю сільськогосподарською продукцією спочатку на місцевому рівні, а згодом і в цілому в країні. Для злиденного села, яке з 1921 року потерпало від голоду, це було вже полегшення. Але в 1921 році Радянська Україна ще не відчувала впливу непу, і не тільки тому, що продовжувала діяти продрозкладка, а також і через відсутність приватнопідприємницьких структур. Лише 26 липня 1922 року ВУЦВК законодавчо закріпив право приватної власності на майно фабрично-заводських, торговельних та інших підприємств. А до цього моменту для вилучення продрозкладки залучались військові частини, відроджувалася практика взяття заручників при недопоставці продовольства (по 15-25 селян на волость). Ситуація складалась досить напруженою.

В умовах непу уряд прагнув відновити нормальний грошовий обіг, створити державну торгівлю, насамперед оптову, навчитись регулювати приватну торгівлю за допомогою банків, кредитних установ і податкової політики.

Протягом 1922-1924 років радянське керівництво проводило грошову реформу. В обіг були випущені забезпечені золотом десятикарбованцеві банкноти - червінці, а в лютому 1924 року в користування вводилися паперові радянські гроші - казначейські білети номіналом 1, 2 і 5 крб. На той час червінець дорівнював шести американським доларам, на чверть забезпечувався золотом, платиною, іноземною валютою, а на три чверті - товарами широкого вжитку, векселями нетривалої дії та іншими зобов'язаннями. З жовтня 1923 року бюджет вираховувався тільки в червінцях. Тим самим вдалося припинити шалену інфляцію, яка панувала в країні ще з часів громадянської війни, дещо підвищити відсотки за внесками, втримати емісію. Але, починаючи з 1925 року, був порушений принцип неухильної відповідності емісії зростанню товарообігу. Держбанк отримав монополію на розподіл кредитних ресурсів, що знизило госпрозрахункову зацікавленість підприємств.

Зміни в державній політиці були позитивно сприйняті селянами, внаслідок чого вже в 1921 році спостерігалось пожвавлення господарчого життя на селі. Порівняно з 1920 роком збільшились посіви ярових культур (на 18%). Але в 1921 році Україну спіткало нове лихо - катастрофічна посуха. Вона охопила степову частину України, а також частину Росії: Поволжя, Південний Урал, Північний Кавказ. Посуха, скорочення виробництва продовольства внаслідок господарської руїни та, насамперед, непомірні реквізиції призвели до голоду 1921-1922 років. Лише за січень-квітень 1921 року з УРСР було вивезено 1 млрд. 635 млн. пудів зерна, влітку вивозили по 500 вагонів щодобово, а восени - по 2100. Більшовицький уряд лише в кінці грудня визнав факт голоду (до цього йшлося лише про недорід) і сприяв мобілізації внутрішніх і міжнародних зусиль для його подолання. Щоправда, деякі українські історики нині дорікають більшовикам за те, що допомога надавалась в основному голодуючим народам Поволжя, часто навіть за рахунок продовольства з України, населення якої також потребувало допомоги. Навесні 1922 року в південних губерніях України від голоду люди вимирали цілими селами. Лише тоді Москва надала допомогу, але запізно: сотні тисяч життів врятувати не вдалося. З березня 1922 по червень 1923 року Радянська Україна отримала продовольчу допомогу від міжнародних організацій і деяких країн, в тому числі і від США. Близько семи мільйонів жителів вдалося врятувати від голодної смерті завдяки значній допомозі, наданій Україні для закупівлі продовольства відомим дослідником Півночі Ф. Нансеном у вигляді частини присудженої йому Нобелівської премії.

У цілому в Радянському Союзі від голоду 1921-1922 років постраждало близько 35 млн. осіб, з них в Україні - 9 млн., і близько 1 млн. людей померли від голоду.

Незважаючи на труднощі впровадження, нова економічна політика мала успіх. У 1922 році продовольче становище почало поліпшуватись, у 1923 році вдалося остаточно покінчити з голодом. Неп дав змогу здійснити те, що раніше не вдавалось здійснити силою зброї - ліквідувати повстанський рух. Більшовицькій владі вдалося досягти певної політичної стабілізації суспільстві.

Радянський уряд здійснив ряд заходів, спрямованих на поліпшення продовольчого становища в Україні та його стабілізацію. Так, постановою ВУЦВК УРСР від 19 квітня 1921 року "Про відбудову та зміцнення сільського господарства України" передбачалось виділити значні ресурси на розвиток матеріальної бази сільського господарства. Зокрема, було створено акціонерне товариство "Село - допомога ", за підтримки якого селяни змогли отримати певну кількість посівного матеріалу, робочої худоби, сільськогосподарського інвентаря тощо. З часу створення в 1923 році Сільськогосподарський банк України надавав цільові кредити селянам на розширення посівів технічних культур і на придбання відповідного інвентаря, добрив, робочої худоби та інших необхідних товарів. 19 травня 1923 року рішенням ВУЦВК і РНК УРСР продовольчий податок був замінений на єдиний грошовий.

Звільнившись від загрози реквізицій, селянські господарства швидко відновили свою продуктивність. У 1925-1926 роках виробництво зерна в Україні майже досягло рівня 1913 року, загальний збір зернових наблизився до середньорічних показників п'яти довоєнних років. У 1927-1928 господарському році розміри валової продукції сільського господарства республіки перевищили рівень врожаю 1913 року. Життєвий рівень селян помітно зріс.

Але обсяг товарної продукції, що надходив на ринок із села, порівняно з довоєнним періодом скоротився і вже не задовольняв потреб міського населення і промисловості, що розвивалася.

Основною причиною скорочення кількості товарного хліба було те, що до 1917 року головними його постачальниками на ринок були поміщицькі господарства і господарства заможних селян (куркулів). Після ліквідації поміщицького землеволодіння та роздачі землі селянам зросла кількість селянських господарств, які більше орієнтувались на збільшення розмірів власного споживання, ніж на ринок. Водночас більшовицький уряд економічними і адміністративними засобами підтримував в основному незаможних і середніх селян, стримуючи ініціативу заможних господарів. Причинами падіння товарності сільськогосподарської продукції можна назвати низький рівень культури виробництва та недостатні капіталовкладення в розвиток аграрного сектора економіки.

В руслі подальшого розвитку ринкових відносин на селі уряд дозволив селянам здавати землю в оренду і використовувати працю наймитів, але все це відбувалося під контролем держави. Але тенденція просування села до розвитку ринкових відносин була нестабільною. Радянське керівництво розуміло, що звільнення значної частини незаможних селян від сплати податків і в той же час переобтяження податками заможних (фермерських) господарств негативно позначиться на товарній продукції села. Тому в більшовицькій партії відбулися переміни щодо розуміння кооперації. Спочатку вона розглядалася лише як капіталістична форма господарювання. Але пізніше Ленін робить висновок, що лад цивілізованих кооператорів - це лад соціалізму, підкреслюючи необхідність змінити докорінну точку зору на кооперацію. Вимальовувалася певна перспектива: замість колективізування селян-власників з відчуженням власності потрібно створювати умови для розгортання кооперативного руху. Про колективізацію деякий час не згадували. З бюджету на кооперативне будівництво виділялися кошти, завдяки чому успішно розвивалися усі види кооперацій і особливо сільськогосподарської. До кінця 20-х років у сільгоспкооперацію було залучено понад половину селянських господарств, а всіма видами кооперації охоплено 85%.

Нова економічна політика передбачала передачу дрібної і частини середньої промисловості в оренду організаціям (кооперативам, комнезамам, артілям тощо) або приватним особам, інколи навіть і колишнім власникам. В Україні в оренду було віддано 5200 підприємств - більше ніж половина всього націоналізованого фонду. Під контролем держави залишилась уся важка промисловість, надра, видобувна промисловість - усе те,' що більшовики називали "командними висотами".

Діяльність державних підприємств у роки непу ґрунтувалася на принципі госпрозрахунку, що розширювало їх самостійність, а ефективність їх роботи оцінювалася за одержаним прибутком. Саме прибуток повинен був стати джерелом розширення і вдосконалення виробництва, фінансування державних витрат на інші галузі народного господарства, соціальні програми тощо. Вся відповідальність лягала на плечі керівників державних підприємств, тому що саме вони, повинні були забезпечити самоокупність підприємств. Коли цього досягти не вдавалося, держава покривала збитки з бюджету.

Особливість госпрозрахунку в умовах непу полягала в наділені самостійністю не окремих підприємств, а галузевих територіальних трестів, які об'єднували споріднені виробництва. Вони й стали головною ланкою управління державною промисловістю. В Україні трести почали створюватися навесні 1921 року. На базі заводів і шахт Лисичанського району в Донбасі було організовано трест "Хімвугілля". Макіївський, Петровський і Юзівський металургійні заводи об'єднав трест "Південсталь". В Україні діяли "Цукротрест", "Маслотрест", "Тютюнтрест", Український текстильний трест. Залізорудну промисловість об'єднав Південнорудний трест. Підприємства хімічної промисловості розподілилися між трьома трестами: "Хімвугілля", "Склосода", "Коксобензол". Усього в республіці було створено 21 республіканський і 54 губернські трести, що мали широку господарську самостійність. В той же час госпрозрахунок фактично не поширювався на підприємства, що входили до складу трестів, тому ні самі підприємства, ні їх трудові колективи не одержали господарської самостійності.

Одночасно з трестами в Україні утворювалися синдикати - організації із закупівлі сировини, планування торгівельних операцій та збуту продукції ряду трестів. їх діяльність стосувалась організації оптових ярмарків, заснування товарних бірж, і сприяла формуванню ринку засобів виробництва. У 1928 році на частку синдикатів випадало 80-90% загального товарообігу промислової продукції.

Особливого значення уряд надавав відродженню Донбасу. У 1926- 1929 роки 30% шахт було електрифіковано, прибуток від видобутку вугілля зріс у 3,3 рази.

В електроенергетиці почалося будівництво ряду великих об'єктів згідно з планом ГОЕЛРО - Штерівської і Чугуївської ДРЕС, Дніпровської гідроелектростанції.

В УРСР стали до ладу 32 великі заводи сільськогосподарського машинобудування. Більше половини їх продукції вивозилось в інші республіки. У 1922 році на Кічнаському машинобудівному заводі біля Олександрівська (зараз - Запоріжжя) було випущено перший радянський трактор, а в 1924 році там почалось виробництво важких гусеничних тракторів "Комунар". Уже в 1926 році було перевершено довоєнний (1913) рівень виробництва промислової продукції в країні, а частину капіталовкладень вдалося направити на новобудови.

Нова економічна політика сприяла ліквідації зрівнялівки в оплаті праці. Поступово відміняли натуральну оплату і замінювали її на грошову, враховуючи кількість і якість виконаної роботи. На початок 1923 року заробітна плата в легкій та харчовій промисловості майже досягла довоєнного рівня. З рівнем заробітної плати у важкій промисловості все було не так просто, там процес відновлення йшов нерівномірно і досить повільно. Одна з основних причин - криза збуту, яка виникла наприкінці 1923 року внаслідок підняття промтрестами ціни на свою продукцію. В результаті вартість промислової продукції перевищила вартість сільськогосподарської продукцію в 3,19 разу. Це призвело до суттєвого зниження купівельної спроможності селян і спричинило падіння з їх боку попиту на промислові вироби, що спричинило затоварення. Уповільнення реалізації продукції негативно вплинуло на фінансові можливості підприємств, скоротило їх обігові кошти, і, як результат, виникли перебої з виплатою заробітної плати і навіть скорочувалося виробництво.

Вихід був знайдений у вольовому адміністративному регулюванні цінової політики. РНК СРСР прийняла постанову про зниження роздрібних цін, а перед трестами було поставлено завдання знизити собівартість продукції. З оптової торгівлі, особливо на селі, витісняли приватний капітал і замінювали його на споживчу кооперацію. В результаті вже навесні 1924 року оптові ціни на промислову продукцію знизились майже на третину, а на деякі товари селянського попиту ціни стали ще нижчими.

Суперечливі процеси відбувалися в торгівлі. Її пожвавлення стимулювало розвиток економіки, але, водночас, зумовлювало посилення таких негативних явищ, як спекуляція, контрабанда, шахрайство та ін. Дестабілізуючі процеси, що супроводжували неп, спостерігалися майже кожен рік: 1922 р. - фінансова криза; 1923 р. - криза збуту; 1924 - товарний голод; 1925 - зростання інфляції.

Запровадження непу мало помітні економічні наслідки. Завдяки йому промисловість України вже в першій половині 20-х років змогла подолати труднощі відродження. У 1923-1924 господарському році вся промисловість республіки виконала виробничі плани на 108%, а ще через рік - на 110%. У 1928-1929 році порівняно з довоєнним 1913 роком в Україні було вироблено електроенергії на 138% більше, кам'яного вугілля на 119,3%, сталі - на 117%. Поступово виходило з кризи сільське господарство, хоча й помітно відставало від промисловості.

Однак, починаючи з травня 1925 року, спостерігалося падіння продуктивності праці в промисловості при збереженні стійкої тенденції зростання заробітної плати. Звітність державних трестів являла собою, за виразом голови ВРНГ Ф. Е. Дзержинського, кваліфіковану брехню. До початку березня 1927 року з 14 товарних бірж в Україні залишилося 4, відбулося падіння чинника планового регулювання, зате зросла розподільча тенденція бюрократичного типу, грубо порушувалося співвідношення плану та ринку. В надзвичайно складних умовах формування ринкових відносин гостро відчувалася нестача кваліфікованих кадрів. До 1927 року серед керівників індустрії УРСР лише 22% осіб мали вищу та середню освіту. До липня 1924 року праця управлінців оплачувалася недиференційовано. Ситуація змінилася після 18 липня 1924 року, коли керівникам було введено персональні оклади, які в 4 - ЗО разів перевищували заробітну плату робітників.

У кінці 20-х років помітною стає стагнація сільськогосподарського виробництва. Господарства мали досить низьку товарність, обмежені можливості для культивування нових сортів культур, зростання урожайності, поліпшення породи великої рогатої худоби. У середині 20-х років на селі існувало чотири типи господарств:

• споживчі зі сторонніми заробітками;

• споживчі натуральні;

• перехідні до ринкових;

• з комплексним сільськогосподарським виробництвом.

Три чверті господарств залишалися малопотужними, з кожних шести лише одне просувалося до ринку, майже половину податків сплачували заможні господарі, а 36,8% бідняцьких господарств до 1929 року не платили нічого.

Погіршилося становище в промисловості. Збільшилась кількість бракованої продукції, на чверть перевищувала нормативи кількість битого скла, вкрай неякісними стали цегла, металопрокат, текстиль, фарфор та фаянс тощо, а виробництво неякісних рейок та залізничних осей сягнуло за 50%.

Обмеження підприємницької ініціативи призвело до відтоку приватного капіталу з легальної сфери «в тінь». Почалися реквізиції в непманів валюти і коштовностей. Руйнування підвалин непу спричиняла також нерівномірність фінансування; різке збільшення обсягу капітальних вкладень в індустрію і значне їх скорочення для сільського господарства. В 1929 р. з непом було покінчено остаточно, економікою стали управляти звичними адміністративно-командними методами.