2.7 Західноукраїнські землі в 1918-1919 роки

/^Національно-визвольний рух в Західноукраїнських землях активізувався в жовтні 1918 року у зв'язку з розпадом Австро-Угорщини в наслідок її поразки в Першій світовій війні. 18 жовтня 1918 року у Львові зібралися українські політичні діячі та служителі церкви Східної Галичини та Буковини і утворили Українську Національну Раду - вищий орган майбутньої держави. До неї увійшли українські депутати до австрійського парламенту та крайових сеймів Східної Галичини та Буковини і представники українських партій. Очолив Раду адвокат Євген Петрушевич.і Першим маніфестом Ради стало проголошення Української держави на етнічних українських землях - у Східній Галичині, Лемківщині, північній частині Буковини і Закарпатті.

Після закінчення Першої світової війни незалежність одержала і Польща. Польські політики готувалися відновити Річ Посполиту в кордонах 1772 року та узаконити свої права на Східну Галичину. 28 жовтня в Кракові була утворена польська ліквідаційна комісія, яка заявила про намір взяти владу в Галичині в свої руки. І

Ці події прискорили повстання у Львові. У ніч на 1 листопада Національна Рада з дозволу австрійського уряду ввела свої збройні сили до Львова, а потім зайняла всю Східну Галичину. 13 листопада 1918 року було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Президентом її став голова Української Національної Ради Євген Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) - лідер національно-демократичної партії Кость Левицький.1

Першим к{5бком уряду ЗУНР було утворення жандармерії і Української галицької армії (УГА). Однак сформувати власне велике військо уряд не встиг. Уряд ЗУНР виступив проти негайної передачі землі селянам, чим розчарував селян і втратив їх підтримку.

ЗУНР відразу стала об'єктом агресії з боку Польщі, яка намагалася включити західноукраїнські землі до відновленої польської держави. Західні держави, які прагнули створити з Польщі «санітарний кордон» для боротьби проти більшовизму, підтримували всі її прагнення, що значно ускладнювало ситуацію. 20 листопада з Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів, і вранці наступного дня польські війська перейшли в наступ. Українське командування прийняло рішення залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше - до Станіслава.

Під час повстання проти гетьманського режиму уряд ЗУНР вислав уповноважених представників до УНР, щоб домовитись про возз'єднання обох українських держав. 1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній "договір про злуку". В ньому говорилось: "Західноукраїнська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою - значить заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти своєю територією й населенням як складова частина державної цілісності в Українську Народну Республіку".

3 січня 1919 року Українська Національна Рада затвердила в Станіславі

договір, опублікувала його та доручила урядові вжити заходів з метою реалізації ідеї про соборність української нації. 22 січня 1919 року в Києві на Софіївському майдані відбулося урочисте проголошення Злуки (об'єднання)

двох частин України, Акт якої ратифікував Трудовий Конгрес. Але спроба возз'єднання двох українських держав через несприятливі зовнішньополітичні умови була приречена залишитись тільки декларацією. Переважаючі польські сили витіснили адміністрацію Західної області Української Народної Республіки(ЗОУНР) - такою стала назва ЗУНР після об'єднання з УНР - і Українську Галицьку армію з Галичини. І В липні 1919 року. УГА і уряд ЗУHP змушені були перейти через річку Збруч на територію УНР. Необхідної згоди в політиці урядів не було. Керівництво ЗОУНР орієнтувалось на союз із Денікіним при підтримці Антанти в боротьбі проти більшовиків, а Директорія і уряд УНР вважали основним противником білу і червону Росію, тому для отримання допомоги від Антанти готові були на союз із Польщею. Наприкінці червня - початку липня польські війська окупували Східну Галичину та Західну Волинь.

Формально уряд ЗУНР проіснував до 14 березня 1923 року, коли на засіданні Ради послів країн Антанти були визнані фактичні кордони Польщі на сході, з умовою надання автономії Східній Галичині. Вже 15 березня уряд ЗУНР в еміграції припинив існування, а президент Є. Петрушевич склав свої повноваження

Нині можна стверджувати, що Західно-Українська Народна Республіка не мала жодних історичних шансів вистояти. Несприятливою була міжнародна ситуація, недостатньо було внутрішніх ресурсів. Більше того, країни Антанти були всіляко зацікавлені в утворенні сильної Польської держави як буфера проти Німеччини та Радянської Росії, ігноруючи при цьому інтереси західноукраїнської державності.

Приблизно за таким самим сценарієм розвивались події в Північній Буковині. Війська королівської Румунії захопили територію Буковини і єдиною владою в краї стала румунська Національна Рада. На початку 1919 року Румунія захопила і південно-східну частину Закарпаття, де вона здійснювала жорстоку колоніальну політику: закривались українські школи, переслідувались громадські діячі, духовенство, здійснювалась румунізація населення, жорстоко придушувались будь-які прояви непокори з боку корінного українського населення.

Не вдалось вирішити національне питання і українцям Закарпаття. Із санкції країн Антанти Чехословаччина приєднала до себе більшу частину Закарпаття під назвою Підкарпатська Русь (з 192.8 року землі Закарпатської України в складі Чехословаччини називались «Підкарпатський край»). Слід сказати, що чехословацький уряд надав українцям деякі можливості політичної і культурної самореалізації, сприяв діяльності культурних громад "Просвіта", Товариства русофілів тощо. Українське національне об'єднання (УНО) репрезентувало інтереси українців у Чехословацькому парламенті. Цілком очевидно, що в складі Чехословаччини українці мали найбільш сприятливі умови для свого розвитку.

Отже, Українська національно-демократична революція була наслідком логічного розвитку подій, що відбувалися в контексті європейської і світової історії. Прагнення українського народу до самовизначення вилилося в могутній хвилі національно-визвольного руху 1917-1920 років, результатом якого стала побудова Української національної держави.

Причини поразки Української національної революції:

Низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху; очолила національний рух інтелігенція, розраховуючи на підтримку селянства. Малочисельність інтелігенції, з одного боку, і неосвіченість, неорганізованість, розпорошеність селян - з іншого, не дали можливість утворити такий союз. Робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали ідею незалежності України.

Відсутність єдності в діях українських національних сил, нездатних на компроміс в ім'я загальнонаціональних інтересів.

Несприятлива міжнародна ситуація, згубний вплив зовнішнього чинника, вороже оточення УНР, перманентні військові втручання.

Регіональна роз'єднаність України, намагання керівництва різних державних утворень без погодження з іншими йти до мети.

Історичне значення революції полягає в тому, що:

• У ході революції український народ створив власну українську державу, чим показав світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свободу і державну незалежність.

• Великим завоюванням революції стало зростання національної самосвідомості українців, відродження ідеї соборності українського народу.

• Героїчна боротьба українського народу 1917-1921 років стала прикладом для наступних поколінь українців.

Трагізм української нації полягав у її неорганізованості, незрілості. З політично невиробленої маси виходять і темні провідники. В 1917- 1920 роках український народ не зумів самоорганізуватись у власну державу, яка відповідала б інтересам широких народних мас. Не маючи широкої суспільної підтримки, діячі української революції поволі еволюціонували до пошуків іноземних покровителів, зверталися по допомогу до австрійців, німців, французів і, зрештою, до поляків. Така політика дискредитувала національний рух.

Нині першочергове завдання полягає у сприйнятті науково виваженої концепції трактування Української революції. Державне утворення в Галичині - Західно-Українська Народна Республіка - мало регіональний характер, а його оцінка в науковій літературі більш-менш усталена. В той же час одним з центральних постає питання про ставлення до трьох державних формувань, які з'явилися внаслідок Української революції: Української Народної Республіки (УНР), гетьманської Української держави та Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Усі вони, якщо мислити неупереджено, були фазами розвитку української державності, тому жодне з них не можна викинути з нашої історії.

В той же час за низкою об'єктивних критеріїв саме Українська Народна Республіка була в історії визвольних змагань явищем головним і центральним.

• По-перше, УНР виростала з традицій Кирило-Мефодіївського товариства та національного руху на Наддніпрянщині кінця XIX та початку XX ст. Традиції гетьманщини на цей час уже відійшли в минуле, а більшовизм був органічним продовжувачем диктаторських російських традицій.

• По-друге, саме з УНР пов'язані головні державно-правові акти визвольних змагань - III та IV Універсали, а також Акт соборності, які фактично конституювали появу незалежної української держави.

• По-третє, збройна боротьба за свободу і незалежність національної держави відбувалася передусім під прапором УНР.

• По-четверте, УНР за тих обставин об'єктивно відігравала умовно центристську роль між крайньоправими (гетьманщина) і крайньолівими (більшовики) формуваннями.

• І, нарешті, найсуттєвіший аргумент полягає в тому, що УНР в боротьбі певний час спиралася на власні сили, тоді як праві і ліві приходили до влади за підтримки іноземної воєнної сили.

ТЕМА 3 УКРАЇНА в 20-х РОКАХ XX ст.

1 Політичне становище України після закінчення громадянської війни.

2. Україна й утворення Союзу РСР.

3. Соціально-економічні перетворення в Україні на основі непу.

4. Суспільно-політичне та культурне життя в Україні. Національно-культурне відродження.

3.1 Політичне становище України після закінчення громадянської війни

На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу СРСР. Тоді її площа становила 452 тис. км², а населення, за даними перепису 1920 року - 25,5 млн. чоловік. Більшість населення України - селяни (на селі проживало 20,9 млн. чол.).

Частина українських земель - Західна Україна (Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь) у 1919- 1920 роках увійшла до складу Польщі. Згідно з даними перепису 1931 року на цій території проживало 5,6 млн. українців.

Буковину після розпаду Австро-Угорської імперії захопила Румунія. Закарпаття після невдалої соціалістичної революції в Угорщині за рішенням країн Антанти було включено до складу Чехословаччини.

На початку 1921 року в Україні встановилась Радянська влада як форма диктатури пролетаріату. Більшовики провели націоналізацію підприємств, конфіскували та передали селянам у користування націоналізовані землі поміщиків, переселили робітників з підвалів та бараків у квартири багатіїв (перетворивши тим самим їх на сумно відомі комуналки), знищили стару владу і скасували всі колишні соціальні привілеї. Ці заходи сприяли підвищенню авторитету більшовиків у масах.

Вищим законодавчим органом влади в Україні став з'їзд Рад, а між з'їздами - Всеукраїнський Центральний Виконавчий комітет (ВУЦВК) на чолі з Г. Петровським. Вищу виконавчу владу — Раднарком України - очолював X. Раковський. До піраміди влади входили губернські, повітові і сільські ради. У радах усіх рівнів переважали більшовицькі фракції, інші партії до цього часу або саморозпустились, або були заборонені новою владою. Останньою легальною опозиційною партією була Українська Комуністична партія (УКП), що виникла в 1920 році внаслідок виходу лівого крила з УСДРП. Ця партія була малочисельною, не мала впливу на політичне життя і була розпущена в 1925 році. Крок за кроком більшовики зміцнювали контроль над радами, державним апаратом, армією, профспілками, громадськими організаціями, пресою. Контроль над економікою, суспільно-політичним життям при усуненні опозиційних політичних організацій перетворював більшовицьку партію в партію державну. Формально вся влада в УСРР належала Радам робітничих, солдатських і селянських депутатів, але реально вся її повнота зосередилась у руках ЦК КП(б)У і РНК, які були виконавцями волі ЦК РКП(б). Ні робітники, ні селяни не могли таку владу ні контролювати, ні впливати на неї. В кращому випадку це була влада для трудящих, але не самих трудящих.

Відразу після закінчення громадянської війни Україна мала статус самостійної держави. Політичне і державне керівництво весь час підкреслювало незалежний характер радянських республік і України зокрема.

Перші кроки радянського керівництва в 1919-1920 роках були розраховані на те, щоб продемонструвати населенню країни своє прагнення виправити помилки минулих років. На VIII Всеросійській партконференції у грудні 1919 року в резолюції "Про радянську владу в Україні" більшовики зобов'язувались стояти "на точці зору визнання самостійності України", підтримувати прагнення українців учитися і користуватися українською мовою в усіх сферах суспільного життя. Відносини між УСРР і РСФРР визначались як федеративні. У 1919 році Москва стала ініціатором утворення "воєнно-політичного" союзу радянських республік. Тоді були об'єднані основні сфери їх діяльності: оборона, економіка, транспорт, фінанси, зв'язок.

Фактично, уже тоді Україна разом з п'ятьма іншими радянськими (Росія, Білорусія, Грузія, Вірменія, Азербайджан) і двома народними (Хорезм і Бухара) республіками становили єдину державу - Країну Рад.

Це було спричинено рядом об'єктивних і суб'єктивних причин.

По-перше, стійкими залишались економічні, культурні та інші зв'язки, що формувались у Російській імперії протягом століть. З давніх часів на загальній території проживали разом українці і росіяни. Багато українців вимушені були в різний час за різних обставин переселитися на територію Росії. Не останню роль відіграла етнічна і релігійна близькість українців і росіян.

По-друге, в надзвичайно складних умовах громадянської війни та іноземної інтервенції радянські республіки вимушені були об'єднати військові ресурси і управління основними галузями народного господарства, створивши єдиний центр.

Крім того, в ході революції і громадянської війни соціально-класові протиріччя висунулись на перший план порівняно з національними, приглушувалася тенденція уособлення і посилювалися інтеграційні процеси, все більше знаходив підтримку інтернаціоналізм, що його пропагували більшовики. Трудящі маси з розумінням ставились до зближення Радянської України з РСФРР в інтересах боротьби проти внутрішньої і зовнішньої контрреволюції. їх зближенню сприяло й те, що всі радянські республіки мали однакові політичні структури, що пояснювалось насамперед однопартійністю. Водночас суверенітет Радянської України був обмежений уже тим, що компартія України входила до складу РКП(б) на правах обласної організації і мала не більше прав, ніж звичайний обласний чи губернський комітет в РСФРР. Радянські республіки мало в чому відрізнялись від автономних утворень у складі РСФРР.

При усій обмеженості реального суверенітету України її державність зберігалась і навіть розвивалась. Напередодні входження до складу СРСР Радянська Україна брала участь у міжнародних переговорах, підписувала угоди з іноземними державами. Так, 18 березня 1921 року після тривалих переговорів у Ризі було укладено угоду між РСФРР та Українською СРР з одного боку, і Польщею - з другого про припинення польсько-радянської війни 1920 року і визнання України незалежною державою. У квітні

1919. року в Берліні між УСРР і Німеччиною була досягнута домовленість про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. Укладення цього договору свідчило про серйозні успіхи української радянської дипломатії, оскільки самим фактом його підписання Німеччина визнавала Україну. У 1921 році Радянська Україна установила дипломатичні стосунки з прибалтійськими державами - Литвою, Латвією та Естонією. 2 січня 1922 року було підписано договір про дружбу з Туреччиною.

Україна мала свої органи державної влади, місцевого самоврядування, територію, кордони. 28 грудня 1920 року В. І. Ленін, Г. В. Чичерін та Голова Раднаркому УРСР X. Г. Раковський підписали договір про військовий та економічний союз між Російською федерацією та Україною. У цьому документі підкреслювалась незалежність та суверенність обох держав, а також усвідомлення ними необхідності об'єднати зусилля для оборони в інтересах господарського будівництва. Згідно з угодою було об'єднано сім наркоматів: військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти та телеграфу і Вища рада народного господарства. Перетворення органів державного управління РСФРР на загальнофедеративні означало фактичне включення республіки до складу Російської Федерації на правах автономії. Це негативно позначилось на міжнародній діяльності України: поступово загальнофедеративний наркомат зовнішніх відносин почав обмежувати міжнародну діяльність України. У подальшому центральні відомства Росії перебрали на себе майже всі повноваження і фактично нехтували юридичним статусом України як незалежної держави.